Цивільне право - Майданик P.A. - Школа природного права

Теорія природного права становить особливу юридичну філософію цінностей, яка зосереджується на природних правах людини, виходить з визнання індивідуалістичних тенденцій, заснованих на ідеях природного права, розробники яких (Г. Гроцій, Ш. Монтеск'є, Ж-Ж Руссо) розвинули грецьку філософію стоїків і позитивне право римських юристів. Ісидор Севільський вчить: "Усяке право належить або до Божого, або до людського права. Боже право засновується на природі, а людське - на звичаях"102. Ідею абсолютності й незмінюваності природного права найбільш яскраво сформулював Тома Аквінський, на думку якого світом править божественне провидіння, себто Божий розум, що цей Божий розум є вічним законом, що наділені розумом створіння Божі причетні до Божого розуму, а отже, й до вічного закону, тим, що отримують від нього певні природні схильності до дій і цілей, які відповідають цьому вічному законові. Ця причетність розумних створінь до вічного закону називається природним правом. Оте, право, яке випливає з природних, насаджених Богом схильностей, і є природним правом. Воно має божественне походження. Лише тому, що воно є божественного походження, воно має абсолютну чинність, а отже, є незмінюваним. Ця абсолютна й незмінювана чинність є істотно важливим складником природного права; вона ж бо є, як і його іманентність у природі, просто наслідком свого божественного походження.

Вчення про природне право ґрунтується на визнанні того, що в праві, окрім елементів мінливих, плинних, поряд елементи прямо протилежного характеру, елементи постійності, стабільності, які не піддаються свавіллю законодавця. Наведене свідчить про існування, крім права позитивного, ще й іншого права, неписаного, вічного і незмінного.

Ідея природного права випливає з аксіоми неминучості можливої недосконалості позитивного права і необхідності її виправлення через усвідомлення розуміння норми ідеальної як продукту природного, вічного права. Наша суб'єктивна правосвідомість порівнює існуючу юридичну норму з тією нормою, яка повинна була б існувати, з нормою ідеальною, в усіх [трьох] випадках недосконалості позитивного права (невдале або свавільне формулювання норми законодавцем; норма сформульована правильно, але несправедливо в даному, конкретному випадку; юридична норма з плином часу не відповідає більше виниклим соціальним відносинам).

Суть теорії природного права зводиться до того, що людина із самого початку наділена свободою волі і ця свободна воля є джерелом формування права, моралі і моральності, політичної влади, але сам процес розвитку свободи і забезпечення права людини пов'язаний з розвитком держави. Еммануїл Кант у зв'язку з цим зазначає, що "природні задатки людини (як єдиної розумної істоти на землі) направлені на застосування її розуму, розвиваються повністю не в індивіді, а в роді ... [через] антагонізм людей у суспільстві, оскільки він врешті-решт стає причиною їх законовідповідного порядку.... Історію людського роду в цілому можна розглядати як виконання таємного плану природи - здійснити внутрішньо та для цієї мети також зовнішньо досконалий державний устрій як єдиний стан, в якому вона може повністю розвинути всі задатки, закладені нею в людство"103.

Регламентоване законодавством ставлення людини до речі у вигляді надання суб'єкту певних повноважень панування, більшою або меншою мірою над майном, яке має значення речі, є проявом суб'єктивного права особи, заснованим на її невід'ємних природних (рос. естественных) правах.

З цих позицій держава і суспільство загалом постає частиною матеріального світу, яка відокремилася від природи і є формою спільної праці людей, наділених вільною волею, як результат укладеного між ними суспільного договору і прояв їх природного права на самореалізацію, самоорганізації розвитку суспільства на власній основі та необхідності врахування позицій суб'єкта, який має керуватися ідеальними [умоспоглядальними] конструкціями як передумови належних йому суб'єктивних прав.

Авторитет вчення про природне право значно зменшився порівняно з епохою просвітництва та буржуазних революцій ХУШ-ХІХ ст. Ця лінія розвитку теорії права і юридичних шкіл простежується у таких нових течіях юриспруденції, як позитивізм (К. Остін, І. Бейтам та ін.), соціальні теорії права (солідаризм Л. Дюгі тощо), теорія інтересів (Р. Ієринг), соціологічна теорія (С. Ерлінг, Ф. Жені) та інші.

Вітчизняна цивілістична теорія і практика значною мірою зосередилися на аналізі саме позитивного права, підкреслюючи при цьому, що природне право позбавлене відповідної змістовності, понятійної визначеності та загальної значущості.

Історична школа права
Психологічна школа права
Школа позитивного права
Школа соціологічного права
Цивілізаційна (культурологічна) школа права
Тенденції розвитку української цивілістичної науки
10. Цивілістична наука в київському національному університеті імені Тараса Шевченка
Цивілістична школа в Імператорському університеті св. Володимира
Київська цивілістична школа в радянський період
Сучасний етап цивілістичної науки в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru