Цивільне право - Майданик P.A. - Специфіка ісламського права

Специфіка ісламського права

Однією з поширених у сучасному світі релігійних правових систем є ісламське право, виникнення якого пов'язано з життєдіяльністю Пророка Мухаммеда (570-632). Двома безумовними символами ісламської віри є віра в те, що "немає ніякого божества, крім Аллаха", і "Мухаммад є Пророком і посланником Аллаха").

Одна з особливостей ісламського права полягає в поєднанні в ньому релігійних і юридичних начал, що знайшло відображення в специфіці його джерел та структурі, механізмі дії і праворозумінні. Зазначена особливість проявляється і в тому, що для реалізації правової норми необхідна її відповідність не лише основоположним правовим, але й релігійним принципам, тому ісламські правознавці, як правило, є також і теологами.

Особливістю ісламської концепції права є універсальність сфери його регулювання. Воно виступає як всеохоплюючий інструмент нормативного регулювання всіх без винятку сторін суспільного життя та особистого статусу мусульманина. У зв'язку з цим сфери регулювання ісламського права ширші, ніж сфери регулювання світського права, оскільки ісламське право охоплює не лише правові, але й всі інші аспекти життя мусульманина - моральні, релігійні та інші.

Особливість ісламського права полягає і в тому, що виконання його норм випливає із свідомості мусульманина і здійснюється лише у визначеній формі, з дотриманням всіх сторін суворого ритуалу. Воно забезпечується також колективною відповідальністю ісламської громади за поведінку кожного члена громади та індивідуальним зв'язком мусульманина з Аллахом.

Ще однією особливістю ісламського права, яка відрізняє його від церковного права, є державна санкціонованість його норм. Це означає, що реалізація норм ісламського права забезпечується не лише їх релігійним авторитетом, але й примусовою силою ісламської держави.

До особливостей ісламського права також відносять ісламсько-правовий характер ісламської держави. Це означає, що держава в цілому, а також всі її органи і посадові особи здійснюють свою діяльність суворо в межах, визначених ісламським правом. Злиття світських і духовних засад в єдине ціле сприяло абсолютизації релігійного авторитету і зменшенню значення адміністративно-бюрократичної ієрархії. Будь-який чиновник завжди і у всьому повинен узгоджувати свої дії з приписами ісламського права.

Істотна особливість ісламського права полягає в його тісній взаємодії з місцевими традиціями і звичаями. Як зазначає Р. Давид, чисельні ісламські суспільства, в яких визнають як один із символів віри досконалість і авторитет ісламського права, могли існувати століттями і продовжують існувати, головним чином керуючись звичаєм.

Специфіка ісламського права полягає в необхідності розмежування понять "шаріат" і "фікс". Шаріат є певним цілим, загальним, а фікс виступає як його частина, а саме - юридична складова. Шаріат оцінює різні життєві обставини з релігійної точки зору на основі тлумачення положень Корану і гунни, їх інтерпретації стосовно практичного життя суспільства, а фікс доповнює їх оцінку юридичним змістом. Діалектичне співвідношення шаріату і фіксу свідчить про підпорядковане положення юридичної складової (фіксу) щодо шаріату.

Джерела ісламського права

Концепції джерел ісламського права властиві ряд особливостей, які відрізняють її від розуміння джерел права в інших правових системах персонального і територіального характеру.

Ці особливості проявляються в: 1) їх релігійному характері, 2) божественних засадах основоположних норм і 3) припустимості існування позитивного права на базі основоположних джерел ісламського права.

Релігійний характер джерел проявляється в тому, що основоположними джерелами ісламського права виступають основні джерела ісламської релігії.

Основоположні норми, які становлять фундамент системи джерел ісламського права, мають божественні засади, тобто закріплені в Корані і Сунні.

Зазначена концепція не виключає існування позитивного права на базі основоположних джерел і допускає формування на їх основі інших джерел, які носять характер похідних, додаткових і малих щодо перших.

Джерела ісламського права поділяють на три групи: 1) основоположні - Коран і Сунна; 2) похідні (іджма, кіяс); 3) додаткові (фетва, урф, адат).

Першу групу джерел ісламського права становлять основоположні джерела - Коран і Сунна;

Становлення ісламського права пов'язано з появою Корана і Сунни як основоположних джерел ісламської віри, які одночасно є й джерелами ісламського права. Коран містить божественні одкровення, послані людям через Пророка Мухаммада. Другим за значенням джерелом ісламського права є Сунна, яка містить коментарі усних заповідей мусульманам, вчинків, слів і навіть умовчання Мухаммада та його сподвижників.

До другої групи джерел ісламського права відносяться похідні джерела - іджма і кіяс, оскільки вони є такими від двох перших джерел і відображають процес доктринального розроблення ісламського права.

Іджма - це узгоджена думка правознавців і богословів з питань, які потребують практичного застосування положень Корану і Сунни.

Кіяс є судження за аналогією, засноване на детальному аналізі Корану і Сунни, що охоплює питання, які виникають в процесі правового регулювання життя мусульман.

До складу третьої групи джерел відносяться додаткові джерела - фетва, урф. адат, оскільки вони регулюють правові відносини, не врегульовані основоположними і похідними джерелами.

Фетва являє собою судження авторитетних теологів і правознавців).

Урф є звичаєм, адат - звичною практикою у сфері релігійного права.

Фермани являють собою укази глави ісламської держави, які видаються для вирішення різних питань державного і суспільного життя.

Отже, джерелами ісламського права не є застосовуване західне позитивістське розуміння джерел права як офіційних документів, виданих від імені держави, в яких фіксується зміст окремих норм.

Для правових систем сучасних ісламських держав характерний дуалізм права, який полягає в одночасному співіснуванні правових норм, різних за змістом і специфікою норм класичного ісламського права і норм, запозичених з інших правових систем, що дає можливість пристосувати правові системи сучасних ісламських держав до економічного і соціально-політичного середовища.

У цьому зв'язку характерним є практика прийняття класичних для європейського права законів, які регулюють відповідні сфери приватних відносин.

Важливим прикладом подібного джерела світського права є нормативно-правові акти, прийняті в період Османського халіфату (кінець ХШ ст.- перша половина XX ст.). Серед законодавчих актів цього періоду слід виділити Цивільне зібрання Оттоманської імперії 1869 р, яке ввійшло в історію під назвою "Маджалла".

Основне призначення "Маджалла" полягало у зміцненні ісламського права власності і зобов'язального права. Вона складалася з 1851 статті, поділених на 17 книг, присвячених речовому і зобов'язальному праву, процесуальним питанням судового захисту цивільних прав.

Протягом наступних семи років (1870-1876) були видані ще 15 книг "Маджалла", які регулювали цивільно-правові відносини178.