У підручнику відповідно до навчальної програми вищих навчальних закладів повно і всебічно висвітлено практично всі цивільно-правові інститути, у тому числі й ті, що сформувалися у період ринкових реформ в Україні.

У першій книзі "Загальна частина" розглянуто загальні положення цивільного права, право власності та його захист, особисті немайнові права, право інтелектуальної власності.

У другій книзі "Особлива частина" розглядаються загальне вчення про зобов'язання та цивільно-правовий договір, окремі вили договірних зобов'язань (купівля-продаж, поставка, міна, дарування, довічне утримання, майновий найм, підряд, перевезення, страхування, комерційна концесія, доручення, комісія, управління майном, позика тощо), позадоговірні зобов'язання, спадкування.

У 2002 р. авторський колектив опублікував підручник "Цивільне право України" у двох книгах (видавництво - "Юрінком Інтер"), який базувався на проекті нового Цивільного кодексу України. ЦК України був прийнятий 16 січня 2003 р. Верховною Радою України і введений в дію з 1 січня 2004 р. Відповідно, у 2005 р. було опубліковано друге видання підручника з урахуванням дії положень нового ЦК та інших нових актів законодавства, зокрема Сімейного кодексу України та Господарського кодексу України.

Після 2005 р. було внесено чимало змін до ЦК, інших актів цивільного законодавства, вперше прийнято надзвичайно важливий Закон України "Про акціонерні товариства", втратили чинність перші ринкові закони "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні", "Про власність" тощо.

Нині перед навчальними закладами постає завдання підготувати молодих фахівців-юристів вищої кваліфікації таким чином, щоб вони отримали ґрунтовні знання не лише ЦК України, а й великого масиву інших актів цивільного законодавства, отримали навички застосування їх у судовій та іншій правозастосовчій практиці. Між тим, останнім часом загальмувалося видання ґрунтовних підручників з цивільного права. Дане двотомне видання певною мірою заповнить цей науково-навчальний вакуум.

У новому підручнику авторський колектив дає всебічний аналіз чинного цивільного законодавства, практики його застосування, нових постанов Пленуму ВСУ, зокрема "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" від 24 жовтня 2008 р., "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 6 листопада 2009 р., а також з урахуванням нових доктринальних поглядів на відповідні дискусійні проблеми цивільного права. В ньому аналізуються договірна та нотаріальна практика суб'єктів цивільного права. Все це сприятиме оволодінню величезним нормативно-правовим масивом цивільного права, навичками вирішення проблемних правових ситуацій, методами правозастосування. Тому підручник буде корисним не лише студентам, аспірантам, викладачам, а й практичним працівникам правоохоронних органів, суддям, прокурорам, адвокатам, нотаріусам, юристам підприємств і установ.

Розділ І. Загальні положення цивільного права

Глава 1. Вступ до цивільного права

1. Поняття цивільного права

Цивільне право, яке регулює надзвичайно життєво важливу частину суспільних відносин, має багату і давню історію зародження та функціонування, адже його витоки беруть початок із часів заснування римського права, яким прийнято вважати 449 рік до н. е., коли було прийнято перші закони Римської держави у вигляді Законів XII таблиць1.

Неможливо оволодіти цивільним правом, не виявивши насамперед його загальнотеоретичних засад. Юридичною наукою сформульовано вчення про існування та функціонування права в межах відповідної системи права, що складається у кожній державі з тими чи іншими особливостями. Протягом багатьох десятиріч правова система України внаслідок загальновідомих історичних обставин формувалася в межах правової системи Російської імперії і Радянського Союзу. І лише в останні десять років у незалежній і демократичній Україні започатковано активне створення нового правового поля, яке повинно відповідати загальновизнаним світовим стандартам, побудованим на пріоритеті загальнолюдських демократичних цінностей, непорушності права приватної власності. Водночас формування правової системи незалежної України, юридичної науки перебуває під впливом як багатовікового досвіду світової цивілізації, так і позитивного досвіду нормотворчості та правової науки радянського періоду.

При визначенні поняття права взагалі та цивільного права зокрема обов'язково необхідно враховувати, що термін "право" вживається у багатьох значеннях - у соціальному, філософському, побутовому, юридичному. Однак і юридичне його значення в юриспруденції може бути багатоаспектним. Так, загальновизнаним і практично значимим є поділ права на об'єктивне і суб'єктивне. В юридичній науці з приводу визначень об'єктивного і суб'єктивного права висловлювалося багато різноманітних думок, в основу побудови яких покладено, як правило, правову норму. Відповідно в узагальненому вигляді юридичною наукою об'єктивне право визначається як певна "сукупність", "система" встановлених державою загальнообов'язкових правових норм (правил поведінки), виконання яких забезпечується державно-примусовими засобами. Близькими до наведеного визначення є погляди класиків марксизму-ленінізму, які розглядали право як волю панівного класу, виражену в законі. Тим самим, на їх думку, право має класовий характер. Примат класового характеру права якраз багато в чому і призвів до підміни закону революційною правосвідомістю, нехтування приватними інтересами тощо. Сучасне право України позбавляється таких перегинів і будується на засадах громадянського суспільства, в якому однаковою мірою охороняються як публічні інтереси, так і приватні. Зрозуміло, що під цивільним правом в об'єктивному значенні необхідно розуміти не просту сукупність норм, а логічно і змістовно впорядковану систему побудови та розташування норм, спрямованих на врегулювання цивільних відносин.

На відміну від об'єктивного права, суб'єктивним правом є відповідна міра поведінки учасників правовідносин, встановлена і дозволена тією чи іншою правовою нормою. Тобто у даному випадку мається на увазі конкретне право індивідуалізованого суб'єкта. Тому завжди суб'єктивне право обумовлене об'єктивним правом, дія якого породжує суб'єктивне право в учасників правовідносин і водночас захищає його у разі порушення іншими особами.

Всі існуючі в державі правові норми в цілому утворюють відповідну правову систему, конструкція якої побудована у певному порядку та за певними принципами, напрацьованими юридичною наукою. Одним із визначальних положень теорії права на сучасному етапі став висновок про поділ усієї правової системи України, як і в зарубіжних країнах з високорозвинутою ринковою економікою, на публічне і приватне право. У свою чергу, публічне і приватне право, регулюючи певну однорідну чи відносно однорідну категорію суспільних відносин, поділяється на відповідні підсистеми, які дістали назву "галузі права".

Публічними галузями права, зокрема, вважаються конституційне, адміністративне, кримінальне, фінансове право, приватними - цивільне, трудове. Наведений перелік самостійних галузей права не є вичерпним і остаточним. У межах єдиної системи права держави формуються й інші відносно цілісні підсистеми, наприклад: земельне право, екологічне право, природно-ресурсне право, сімейне право, житлове право, господарське право, податкове право. Проте такі підсистемні утворення не визнаються беззастережно самостійними галузями права, їх місце в системі права досить часто змінюється залежно від значення цих підсистем на тому чи іншому етапі розвитку держави, від ступеня законодавчої урегульованості відносин, що входять до сфери впливу відповідної підсистеми.

Визначальною підставою поділу системи права на галузі слугує предмет правового регулювання суспільних відносин, які є неоднорідними, а певні їх групи мають спільні ознаки. Саме наявність у відповідної категорії об'єктивно існуючих відносин спільних ознак дає підстави для формування галузі права. На цей процес можуть впливати і суб'єктивні фактори, зокрема ступінь розвитку науки, адже представники того чи іншого наукового напряму прагнуть обґрунтувати існування певної сукупності правових норм, що є предметом їх досліджень, у формі самостійної галузі права. Так, "провідною" галуззю права в юридичній літературі визнається земельне право. Самостійною галуззю права чимало представників сімейно-правової науки вважають сімейне право. Проте останнім часом, особливо в період розробки та прийняття нового цивільного та сімейного законодавства України, досить активно формувалася концепція сімейного права як підгалузі цивільного. Така концепція має достатнє правове підґрунтя, яке посилювалося включенням норм сімейного права до проекту ЦК України. Однак, незважаючи навіть на те, що врешті було прийнято самостійний С К України, важко заперечувати факти "родинних" відносин між цивільним і сімейним правом, яке фактично є "договірним" щодо цивільного права як "материнської" галузі права. Нині спостерігається тенденція до обґрунтування визнання галуззю права підприємницького права, хоч частина юристів вважає цю позицію передчасною. Можливі також випадки ліквідації галузі права. Так, у зв'язку з переходом України до засад ринкової економіки відбулася ліквідація колгоспів, а відтак відпали підстави існування колгоспного права.

Отже, щодо визнання галуззю права багатьох правових підсистем у науці немає одностайності. Наявність труднощів у вирішенні цієї проблеми створила передумови для зародження так званих комплексних галузей права. Так, ще в радянський період у юридичній науці поширилася думка про можливість існування поряд з основними профілюючими (традиційними) галузями права (державним, адміністративним, цивільним), процесуальними галузями права (цивільним процесуальним, кримінальним процесуальним) та спеціальними галузями права (трудовим, земельним, фінансовим) так званих комплексних галузей права, які мають ознаки вторинних утворень у правовій системі (банківське, податкове, житлове право тощо), створюються для спеціалізованого регулювання певних відносин на основі вже існуючих галузевих правових систем і можуть не мати свого самостійного методу правового регулювання. Очевидно, що метою утворення таких вторинних правових підсистем є внесення раціональності та підвищення ефективності у правове регулювання неоднорідних суспільних відносин, які виникають у конкретній сфері виробничої чи іншої діяльності. Такою комплексною галуззю деякі автори вважають господарське право, яке, на їх думку, ґрунтується на нормах цивільного, адміністративного, фінансового та інших галузей права1. Така точка зору безумовно має право на існування, але з урахуванням того, що будь-яка загальновизнана самостійна галузь права інколи містить норми, які регулюють не властиві їй суспільні відносини. За інших обставин можна було б дійти висновку про відсутність у правовій системі взагалі самостійних галузей права. Тому уявляється цілком прийнятною позиція про визнання вторинних комплексних правових підсистем, що регулюють певну категорію різнорідних суспільних відносин у спеціальній сфері діяльності, комплексними (змішаними) підгалузями права або комплексним міжгалузевим правом. Відтак досить вразливою є позиція тих вчених-господарників, які господарське право визнають самостійною галуззю права.

Особливе місце у правовій системі посідає процесуальне право, метою якого є забезпечення реалізації норм матеріального права (цивільного, земельного, кримінального тощо). Воно покликане забезпечити функціонування матеріальних галузей права. Проте це не перешкоджає визнанню цивільного процесуального права, кримінального процесуального права самостійними галузями права, оскільки їх норми регулюють цілком однорідні відносини, що виникають у разі звернення особи (фізичної, юридичної) до суду.

Щодо місця цивільного права у правовій системі в науці розбіжностей не виникає. Воно однозначно визнається основною самостійною галуззю права, яка має свій предмет та метод правового регулювання. Це, однак, аж ніяк не означає, що цивільне право як галузь правової системи України позбавлене проблем. Вони існують, але стосуються переважно визначення кола регульованих цивільним правом відносин, змісту методу правового регулювання, співвідношення норм цивільного права з іншими галузевими та міжгалузевими системами (підсистемами).

Особливо актуальною в незалежній Україні є проблема приватного характеру цивільного права. Поділ усієї правової системи на публічне та приватне право багато в чому є умовним, оскільки в багатьох випадках відбувається процес взаємодії норм різних окремих систем. Незважаючи на те, що норми конституційного права є публічно-правовими, Конституція України закладає підвалини для усіх галузей права та інших підсистем, у тому числі і для цивільного права, оскільки вона виконує функцію "соціального служіння" всьому народу держави4. Наприклад, у новій Конституції України у восьми статтях містяться норми стосовно права власності громадян, юридичних осіб, держави, територіальних громад. Відповідно ці норми знайшли своє відображення та розвиток у нормах інституту права власності нового ЦК України. Для конституційного права, інших публічних підсистем характерна імперативність переважної частини норм. Для норм цивільного як приватного права характерні диспозитивність, спрямованість на забезпечення інтересів окремої особи тощо. Водночас зазначені риси конституційного права дали підстави окремим авторам стверджувати, що воно не є сферою публічного права і втілює норми природного права на національному рівні, слугує базою всього національного законодавства, у тому числі цивільного.

На думку Є. О. Харитонова і Н. О. Саніахметової, приватне право можна визначити як сукупність правил і норм, що стосуються визначення статусу і захисту інтересів окремих осіб, які не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах влади і підпорядкованості один одному, рівноправно і вільно встановлюють собі права та обов'язки у відносинах, що виникають за їхньою ініціативою. Таке визначення значною мірою об'єктивно відображає характеристику приватного права. Автори виправдано прагнули розвинути відому цитату римського юриста Ульпіана про те, що "публічним правом є те, що стосується становища Римської держави, приватним - яке стосується блага окремих осіб". Проте у даному разі наведена авторами характеристика не є вичерпною, оскільки зміст приватного права надто складний і не завжди однорідний. Неоднозначним може виявитися для тлумачення термін "фігурант держави", адже під ним можна розуміти також державних та комунальних юридичних осіб, інтереси яких як публічних утворень захищаються приватним правом нарівні з інтересами приватних осіб. Крім того, автори припустилися певної непослідовності, розглядаючи приватне право як сукупність правил і норм, а в іншому випадку цілком слушно стверджують, що право - категорія більш широка, ніж закон, яка охоплює всю сукупність загальнообов'язкових норм. У зв'язку з цим може постати питання: яку різницю вбачають автори між правилами і нормами.

Звичайно, будь-яке визначення приватного права може мати вразливі сторони. Тому головним завданням у вирішенні проблеми публічного і приватного права має бути виявлення найважливіших юридичних ознак, що слугують підставою для їх розмежування. В юридичній науці в основу цього розмежування покладено категорію інтересу. Вважається, якщо йдеться про державний інтерес, правове становище держави, її органів, про регулювання відносин, що мають суспільний інтерес, то це сфера публічного права, але коли йдеться про інтерес окремих приватних осіб, майнові відносини між ними, їх правове становище у зв'язку з цим, то це сфера приватного права. Безумовно, категорія інтересу тут є надзвичайно важливою, але не єдиною. Крім того, суспільний інтерес як правову категорію необхідно розуміти у даному разі у вузькому значенні, адже потреба врегулювання майнових відносин між приватними особами також обумовлюється суспільним інтересом, функцією держави забезпечувати охорону прав та інтересів громадян, юридичних осіб. Очевидно, не менш важливими у вирішенні цієї проблеми можуть виявитися принципи, які покладено в основу публічного та приватного права, засоби, що їх використовує відповідна галузь права чи інша підсистема у разі порушення прав та інтересів особи.

Реалізація ідей приватного права в законодавстві кожної країни відбувається по-різному. Насамперед вони були запозичені з римського приватного права.

Становленню приватного права в розвинутих європейських країнах сприяв бурхливий розвиток капіталістичної ринкової економіки. У цих умовах виникала гостра потреба обмежити втручання держави в економічні відносини, забезпечити недоторканність та непорушність приватної власності, збалансувати загальносуспільні та приватні інтереси. У Союзі PCP ці ідеї не дістали належного розвитку ні в юридичній науці, ні в правовій системі. І це зрозуміло, адже комуністична ідеологія, як правило, передбачала повне підпорядкування особистих інтересів суспільним. І лише після розпаду Союзу PCP у правових системах колишніх союзних республік, у тому числі й в Україні, почали утверджуватися принципи приватного права у відповідних сферах суспільного життя. У цивільному праві ці принципи знайшли своє найяскравіше втілення.

Основною підставою для визнання приватним цивільного права має слугувати закон, який є формою вираження права. На думку А. С. Довгерта, ЦК має стати кодексом приватного права, який, зокрема, охоплює все приватноправове поле, регулює усі без винятку майнові та особисті немайнові відносини, які основані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, є основним актом у системі всього цивільного законодавства. Однак таку оцінку ЦК України не варто розуміти надто категорично, адже в ньому є чимало правових норм, які містять ознаки публічного характеру, зокрема норми, що регулюють відносини за участю громадян-споживачів відносин щодо нотаріального посвідчення правом та їх державної реєстрації. Тому дійсний зміст цивільного права, його правову природу та місце в системі українського права слід розглядати через виявлення його предмета та методу правового регулювання суспільних відносин, притаманних цивільному праву, не обмежуючись концентрацією уваги на його приватноправовому характері.