Цивільне право України - Дзера О.В. - 2. Зміст принципів справедливості, добросовісності й розумності в цивільному праві

Значну роль у функціонуванні цивільних правовідносин мають відіграти принципи справедливості, добросовісності й розумності, які вперше в ЦК України безпосередньо передбачені в ст. З серед загальних засад цивільного законодавства (п. 6). Значимість зазначених принципів у цивільному праві зумовлена насамперед тим, що саме тут обсяг регулювання відносин за розсудом сторін є не лише значним, але навіть може переважати нормативне регулювання. Відтак саме в цивільних правовідносинах вкрай важливо, щоб їх учасники мали чіткі орієнтири у здійсненні належних їм суб'єктивних прав чи їх набутті, у виконанні цивільних обов'язків, формулюванні умов договору з метою унеможливлення, зокрема, визнання його недійсним чи його примусового припинення.

Введення до ЦК України принципів справедливості, добросовісності та розумності не є випадковістю, адже воно зумовлене історичним розвитком світової правової системи, суспільним прогресом у розвитку цивілізації людства. Безумовно, зазначені терміни мають різне співвідношення, а відтак і формувалися з різним ступенем їх значимості. При цьому необхідно враховувати, що наведені поняття, особливо "справедливість" і "добросовісність", у зарубіжних джерелах досить часто ототожнювалися. Власне, ця тенденція зберігається і нині. Більше того, в законодавстві багатьох країн вони чітко не розмежовуються.

Так, категорія справедливості виникла спершу в результаті формування уявлень людей про поняття добра і зла. Спочатку під справедливими розуміли такі стосунки між людьми, які відповідали їх моральним підвалинам, моральним уявленням. З виникненням нових суспільних формацій категорія справедливості поступово втрачає персоніфікований підхід. В її основу закладається уява всього соціуму або, в усякому разі, його більшості. З виникненням держави з'явилася необхідність у встановленні й закріпленні уявлень про справедливість, а отже, і мораль, у правових нормах. Підтвердженням цьому може слугувати той факт, що на ранніх стадіях формування держави звичаї як зовнішній прояв уявлень про справедливість були основними джерелами формування права1.

Аристотель, зокрема, поділяв справедливість на два види - природну і встановлену законом. Справедливість від природи - це та, що залишається в більшості випадків такою. Те ж, що ми самі визнаємо справедливим, стає після цього таким, ми і називаємо його справедливим за законом2. Справедливе має місце тоді, коли людина учиняє за вільним вибором, добровільно і усвідомлюючи, щодо кого, яким способом і заради чого вона це робить.

Поняття права справедливості й добра з давніх часів були предметом наукових досліджень і дискусій, особливе місце серед яких посідають положення, розроблені Аристотелем і церквою про право справедливості.

Як королівське, так і канонічне право утверджували віру, що все право містить у собі певні цілі, які визначаються як справедливість; ці наявні в самому праві цілі повинні були слугувати орієнтиром для тлумачення і застосування правових норм, хоча одне й інше право не могло функціонувати без норм, і в обох випадках було визнано, що норми мають становити сукупність у розумінні взаємопов'язаної за певними критеріями системи. Кожна система права розглядалася передусім як такий процес створення, тлумачення і застосування норм, щоб реалізовувалися закладені в них цілі справедливості.

Аристотель визначав природу справедливості ("добра") як "поправку до закону в тому, в чому через його загальність присутнє упущення". Добро, говорив він, "і є право і краще будь-якого, але не безумовного права, а точніше, воно краще права з погрішністю, причина якої - його безумовність... Хоч добро є право, проте право не в силу закону, а як виправлення законного правосуддя. Причина цього в тому, що всякий закон складений для загального випадку, але про окремі речі неможливо сказати вірно в загальному вигляді. Тому в тих випадках, коли необхідно сказати в загальному переважно, цілком усвідомлюючи можливу погрішність... Отже, коли закон складений для загального випадку, а відбулося щось підсудне йому, але поза загальним випадком, тоді поступити правильно означає: там, де у законодавця, який склав закон без застережень, прогалина або погрішність, виправити упущення, яке визнав би навіть сам законодавець, опинись він тут, а якщо б знав заздалегідь, то вніс би цю поправку до законодавства".

Згодом, відновлюючи арістотелівську філософію і римське право, церква наприкінці XI - на початку XII ст. надала поняттю права справедливості новий моральний і культурний зміст. Відповідно і канонічне, і королівське право доповнили раннє, більш загальне поняття права справедливості різними специфічними вимогами християнської совісті: захист бідних і осіб, які потребують допомоги (включаючи вдів і сиріт), реалізація відносин, заснованих на довірі (включаючи дарування, які повинні бути використані в благодійних цілях), тощо.

У силу цього в Англії в XIV і XV ст., коли два основних королівських суди обмежили свою компетенцію з цих питань, канцлер короля, який тоді майже незмінно виступав високою посадовою особою в католицькій церкві, почав здійснювати виключну юрисдикцію "по совісті" і "в ім'я права справедливості". Проте в інших європейських системах королівського права і в Англії XII і XIII ст. "право справедливості" розглядалося не як щось окреме від "права", а навпаки, як його складова частина. Як і в канонічному праві, право справедливості королівських судів було тим аспектом права, який надавав йому здатність пристосовувати старі норми до нових ("виключних") обставин в ім'я здійснення справедливості.

Із часом категорії справедливості, добросовісності отримали не лише філософське, а й правове обґрунтування. Відповідно, вони знайшли своє безпосереднє закріплення у законодавстві європейських країн, наприклад у Франції, Німеччині, Італії, Нідерландах. Більше того, окремі з цих принципів знайшли відображення у Принципах міжнародних комерційних договорів, затверджених

Адміністративною радою Міжнародного інституту уніфікації приватного права (Принципи УН1ДРУА), Правилах ІНКОТЕРМС та інших міжнародних документах'.

Оскільки Україна проголосила курс на інтеграцію до Європейського співтовариства, на наближення правової системи до європейських та світових стандартів, то введення до ЦК України таких правових засад, як добросовісність, справедливість та розумність, є одним із важливих кроків до реалізації цієї мети.

На жаль, розробники нового ЦК України не поставили за мету розкрити зміст зазначених загальних засад цивільного законодавства. Можливо, вони зробили це свідомо, вважаючи, що це справа цивілістичної науки та майбутньої судової практики. Однак, як засвідчила практика застосування цих юридичних категорій західних європейських країн, їм не вдалося уникнути певного "судового свавілля" з огляду на їх "каучуковий" або "гумовий" оціночний характер. І незважаючи на те, як стверджує Н. С. Кузнецова, що тут мало місце перебільшення "судового свавілля", недооцінювати можливі негативні наслідки довільного їх тлумачення в судовій практиці України не можна. Щоб знизити ступінь небезпеки "судового свавілля", вкрай важливо всебічно розкрити сутність та зміст добросовісності, справедливості та розумності та їх інтерпретації в нормах договірного права.

Принцип добросовісності фактично є одним із засобів певного обмеження принципу свободи договору сторін, що передбачає вимогу дотримування добросовісності у договірних відносинах. Саме принцип добросовісності надає можливість контролювати виконання сторонами договору, вирішує проблему недопущення зловживання правами за договором, певною мірою захищає слабшу сторону договору3, якою в довірчих відносинах виступає довіритель та вигодо набувач.

Юридичний словник Блека (Black's Law Dictionary) визначає добросовісність як "нематеріальну та абстрактну властивість, яка не має формально-юридичного значення чи законодавчого визначення та охоплює, серед іншого, чесне переконання, відсутність злого умислу та наміру ошукати чи здобути безпідставні переваги".

У словнику Даля добросовісність розглядається як "добра совість, праводушшя, чесність, правдивість, сувора богобоязливість у вчинках".

У правових джерелах зверталася увага, що на ранніх стадіях розвитку права добросовісність переважно означала відсутність недобросовісності. Проте поступово добросовісність стала ідентифікуватися з вимогами розумності, здорового глузду та справедливості6.

Підстави застосування принципу добросовісності прямо передбачені в ЦК України. Згідно з ч. З ст. 509 ЦК України зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Оскільки ж найпоширенішою підставою виникнення зобов'язань є договір, то наведена норма повною мірою має поширюватися на договори, причому на всіх їх стадіях (укладення договору, його динаміки та виконання). Однак не можна не звернути увагу на відсутність прямого посилання на застосування принципу добросовісності в договірних зобов'язаннях у ст. 627 ЦК України, яка передбачає, що сторони є вільними у виборі контрагента, у визначенні умов договору з урахуванням вимог чинних правових актів, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Такі випадки застосування зазначених принципів у різному їх співвідношенні для ЦК є непоодинокими. Як зазначає Т. В. Боднар, в одних випадках ЦК вживає усі три терміни одночасно (статті 3, 509), в других - два, наприклад добросовісність і розумність, розумність і справедливість (статті 92, 627), в третіх - лише один, як правило, розумність (статті 749, 564, 619). Це дало їй підстави для висновку про існування в ЦК трьох самостійних принципів, з чим можна погодитись1. Але, як на наш погляд, у ЦК це зроблено не завжди вдало і послідовно. Таким прикладом є ст. 627 ЦК, в якій не передбачено, що при укладенні договору сторони повинні, крім усього" діяти добросовісно, а не лише відповідно до вимог розумності та справедливості. Так, згідно зі ст. 659 ЦК продавець зобов'язаний попередити покупця про права третіх осіб на товар, що продається. Невиконання продавцем цієї вимоги закону може дати суду підстави вважати його недобросовісним. Тому ст. 627 ЦК мала б бути доповнена принципом добросовісності.

Цивільне законодавство в окремих випадках обмежується проголошенням презумпції добросовісності та розумності поведінки особи. Згідно з ч. З ст. 12 ЦК України, якщо законом встановлено правові наслідки недобросовісного чи нерозумного здійснення особою своїх прав, поведінка особи припускається добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом. Поняття "добросовісність" застосовується в ЦК України щодо набувача майна в особи, яка не є власником (ст. 388). Так, відповідно до ст. 388 ЦК добросовісним набувачем майна за відплатним договором, придбаним в особи, яка не мала права його відчужувати, буде вважатися лише той набувач, який не знав і не міг знати про це. Наразі відповідно до ч. 1 ст. 390 ЦК недобросовісним набувачем має вважатися та особа, яка знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно. Наведені положення найповніше розкривають законодавче розуміння сутності добросовісності та недобросовісності набувача майна і можуть братися до уваги при визначенні поняття принципу добросовісності, оскільки не завжди в ЦК розкривається його зміст. Наприклад, в ст. 389 ЦК України лише зазначається, що гроші, а також цінні папери на пред'явника не можуть бути витребувані від добросовісного набувача.

Німецьке Цивільне уложення в параграфі 242 передбачає, що сторони договірного зобов'язання повинні керуватися вимогами добросовісності. Під добросовісністю необхідно розуміти не тільки суб'єктивні уявлення конкретної особи про добросовісність її дій, а й, головним чином, об'єктивну відповідність цих дій стандартам поведінки у певному секторі торгівлі. На думку професора Шлехтрайма, добросовісність є "колективним переконанням або вірою кожної розумної, чесної і порядної людини" з урахуванням специфіки сфери міжнародної торгівлі.

Ці переконання є навіть важливішими, ніж стандарти і цінності, закріплені в Конституції і Німецькому цивільному уложенні1.

Відомий австралійський вчений X. Люк порівнював добросовісність зі "справедливістю, чесною поведінкою, розумним стандартом чесного ведення справ, порядністю, розумністю, порядною поведінкою, загальним етичним сенсом, духом солідарності, суспільними стандартами справедливості, а також із фактичною чесністю". Такі погляди сприяли тому, що "...поряд зі старими договорами "суворого" права (obligationis stricti juris) з'являються договори "доброї совісті" (obligationes bonae fidei), тобто такі, зміст яких визначається не їх умовою, а справжніми намірами сторін, або, якщо вони незрозумілі, - звичаями ділового обороту".

Однією з причин виникнення договорів доброї совісті виступила необхідність захисту інтересів споживачів та інших менш захищених за договорами сторін, що зумовило відхід законодавства розвинених країн від принципу диспозитивності свободи договору і звернення до імперативного регулювання тих цивільних правовідносин, в яких беруть участь споживачі, учасники інших відносин, спрямованих на запобігання зловживанню підприємцями своїм переважним становищем щодо споживачів і створення для цих контрагентів спеціальних умов у договірних відносинах, спрямованих на посилений захист прав "слабкої сторони", якою є громадянин-споживач.

Нині в Європейському Союзі діють понад десять нормативних актів, що належать до так званого права захисту прав споживачів. Одним із важливих елементів доктрини права захисту споживачів, введеного в правову науку і законодавство європейських держав, є поняття "несправедливі умови договору" (unfair contracts terms).

У Великій Британії у 1977 р. було прийнято Акт "Про несправедливі умови договору", який забороняє особі-підприємцю включати до договору умову про виключення або обмеження своєї відповідальності у випадку смерті або заподіяння шкоди споживачу за своєї необачності, крім випадків, якщо така умова відповідає вимогам справедливості. Таким чином, несправедливими мають вважатися умови про безпідставне виключення або обмеження відповідальності підприємця за шкоду, заподіяну споживачу. Наявність таких умов у договорі тягне порушення встановленого Актом принципу добросовісності (good faith). Прикладом несправедливої умови, в контексті цього закону, може бути випадок, коли особа, яка надає послугу перевезення (наприклад, залізниця), в односторонньому порядку знімає з себе відповідальність за зберігання вантажу пасажирів при перевезеннях5.

Наведений Акт визнає подібну умову недійсною і зобов'язує особу-перевізника бути добросовісним щодо пасажирів. Власне, і в новому ЦК України таких прикладів може виявитися чимало. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 698 ЦК умови договору, що обмежують права покупця-фізичної особи порівняно з правами, встановленими цим Кодексом та законодавством про захист прав споживачів, є нікчемними.

Трансформоване поняття концепції добросовісності міститься в англійському законі про купівлю-продаж товарів (Sale of Goods Act), відповідно до якого дія вважається добросовісною, якщо особа вважала, що діє чесно (acted honestly), незалежно від того, вчинено цю дію належним чином чи ні.

В окремих аспектах подібний підхід збігається з романо-германською концепцією добросовісного незаконного володіння, для якої визначальним е суб'єктивне ставлення незаконного володільця до чужої речі як до своєї, незалежно від того, що в дійсності власником її є інша особа, незаконно позбавлена володіння річчю.

Прийнято вважати, що в Нідерландах bona fides виражається через поняття "розумність та справедливість", що забезпечує виконання трьох функцій:

по-перше, відповідно до закріпленої в цивільному законодавстві країни концепції всі договори повинні тлумачитися згідно з принципом добросовісності;

по-друге, добросовісність має "доповнюючу функцію"; між сторонами можуть виникати додаткові права та обов'язки, які прямо не встановлені договором чи законодавством;

no-трете, добросовісність має "обмежувальну" функцію, що виражене в ч. 2 ст. 6:248 ЦК Нідерландів, яка зазначає, що правило, обов'язкове для сторін, не застосовується настільки, наскільки за даних обставин це буде неприйнятним відповідно до критерію розумності та справедливості. Таким чином, добросовісність може за даних обставин анулювати чи виключити застосування правил, встановлених сторонами1.

У цьому аспекті всі правила, які створюються сторонами чи законом, підпадають під контроль судів не для того, звісно, щоб оцінити їх внутрішню справедливість, а для того, щоб вирішити, чи не призведе їх застосування в конкретній справі до несправедливих результатів.

Суди приймають рішення "contra legem", якщо дотримання норм закону призведе до явно несправедливого щодо сторін договору результату. У зв'язку з цим у літературі зазначається, що "концепція добросовісності може використовуватися в будь-якій ситуації, щоб виправити несправедливість, яка б мала місце, якщо б застосовувалися традиційні правила". На жаль, і донині українська судова практика не використовує при розгляді цивільних справ принцип справедливості для постановлення справедливих рішень, що спричинено, вочевидь, відповідними традиціями у діяльності судової системи України. З огляду на це становить інтерес справа, розглянута Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України (М КАС при ТПП).

Так, М КАС при ТПП розглянув справу за позовом американської фірми "X" про стягнення з української фірми "Н" 10,6 млн доларів США за неоплату поставленого обладнання за контрактом від 11 лютого 1998 р. Своїм рішенням у справі, порушеній 24 грудня 2001 р., МКАС при ТПП відмовив у задоволенні позову через пропуск позовної давності. Судом було встановлено факт неоплати поставленого обладнання. Оскільки остаточне рішення ухвалювалося більшістю голосів, один із суддів висловив окрему думку, зазначивши, що позов слід задовольнити, бо судове рішення повинно бути справедливим'. Очевидно, суддя виходив також із того, що відповідач безпідставно збагатився на таку велику суму.

Для захисту споживачів від можливих зловживань із боку продавців і постачальників, зокрема у випадку застосування ними підготовлених в односторонньому порядку стандартних договорів, до європейського законодавства було введено поняття "несправедливі умови договору" на умовах, визначених Директивою 93/13/ЄЕС "Про несправедливі умови в споживчих договорах" виключно. Ця Директива стосується договорів, з одного боку в яких виступає споживач, а з іншого - продавець чи постачальник відповідного товару чи послуг (ст. 1). При цьому як споживача Директива розглядає будь-яку фізичну особу, що укладає договір з метою, яка не стосується її бізнесу або професії. Під постачальником слід розуміти фізичну чи юридичну особу, яка, вступаючи у відносини зі споживачем, діє відповідно до своєї комерційної чи професійної діяльності (ст. 2).

Чинність наведеної Директиви не повинна застосовуватися до правовідносин з іншим суб'єктним складом, зокрема таких, що випливають із трудових договорів, угод, які опосередковують спадкові, сімейні права (шлюбний договір), договорів про створення компаній, партнерств, контрактів про правонаступництво.

Згідно зі ст. 3 Директиви умова договору, яка не була окремо погоджена, вважається несправедливою (нечесною), якщо всупереч вимозі про добросовісність вона створює нерівність у правах і обов'язках сторін договору, причому на шкоду споживачу.

Несправедливою умова може бути визнана лише в тому випадку, якщо вона не була окремо погоджена сторонами, не через те, що сторони не бажали цього, а з огляду на те, що споживач з об'єктивних причин не міг висловити свою волю щодо такої умови договору. Головною серед таких причин Директива називає саме наявність заздалегідь підготовленого контрагентом споживача проекту договору, в результаті чого останній був практично позбавлений можливості внесення будь-яких змін до нього.

Відповідно до ст. 6 Директиви несправедливі умови договору, укладеного між споживачем і продавцем, постачальником, не створюють прав і обов'язків для споживача, і договір продовжує діяти в цілому, якщо це можливо без несправедливих умов. Таке правило означає, що суд зобов'язаний встановити можливість реалізації такого договору як угоди за відсутності несправедливих умов. Споживачу надається право висловити бажання залишити таку умову в силі, добровільно відмовившись від визначених прав на користь свого контрагента.

Співставляючи наведений вид дефектних (із недоліками) угод із прийнятим в українському цивільному праві вченням про дійсність правочинів, найбільш близькими до них можуть бути визнані так звані відносно дійсні правочини (угоди). Особливість таких правочинів полягає у визнанні їх юридично дійсними, але із скасувальною умовою такої дійсності на підставі позову про їх недійсність, пред'явленого лише однією із сторін угоди (споживачів у даному випадку). Наприклад, придбання за договором купівлі-продажу цінної речі малолітнім не за його власні кошти може призвести до недійсності такого договору лише у разі його несхвалення опікуном (статті ЗІ, 221 ЦК), якщо позов про визнання такої угоди недійсною пред'явить саме опікун.

Джерелом регулювання принципу добросовісності є також Принципи УНІДРУА. Вони є деталізованою системою норм загального договірного права, які регулюють питання укладення, дійсності, тлумачення і наслідків невиконання договорів, що укладаються у сфері міжнародної торгівлі незалежно від правових традицій країн, в яких ці Принципи будуть застосовані.

Принципи УНІДРУА є елементом наднаціональної правової системи lex mercatoria і втіленням диспозитивних звичаїв, що підлягають застосуванню лише у випадку, якщо сторони зроблять відповідне застереження в договорі.

Одна з небагатьох імперативних норм Принципів УНІДРУА, дію яких сторони, що обрали Принципи або lex mercatoria як належне право, не можуть виключити своєю угодою, є принцип добросовісності й чесної ділової практики (good faith and fair dealing). Принципи УНІДРУА не містять поняття добросовісності, яку необхідно розуміти через застосування кількох критеріїв визначення добросовісності.

Виходячи з критерію добросовісності, вирішується питання про визнання договірних положень недійсними внаслідок істотної помилки однієї сторони, про яку було відомо іншій стороні (ст. 3.5), обману (ст. 3.8), істотної нерівності умов договору, коли одна сторона отримує надмірну і невиправдану перевагу за рахунок іншої (ст. 3.10), зокрема за застереженнями про обмеження відповідальності (ст. 7.1.6).

Стаття 2.20 Принципів вимагає виявлення прямої згоди однієї сторони з умовами, несподіваними за змістом, формулюванням або засобом вираження, які інша сторона "приховала" серед стандартних умов запропонованої нею редакції договору, інакше такі умови визнаються недійсними. З посиланням на принцип добросовісності можуть бути навіть змінені умови належним чином укладеного договору, як це має місце в Німеччині.

Відповідно до ст. 6.2.3 Принципів УНІДРУА зміни умов можливі, якщо після укладення договору відбулися зміни дійсності, що істотно порушують рівновагу договірних зобов'язань, ризик настання яких не приймався потерпілою стороною (так звані "ускладнення"). Наведені обставини перебувають поза контролем сторін, їх не можна розумно врахувати при укладенні договору. Це є відображенням зобов'язань, що прямо не випливають зі змісту договорів "суворого" права і характерні для договорів "доброї совісті", зміст яких визначається не їх умовою, а справжніми намірами сторін або, якщо вони незрозумілі, звичаями ділового обороту. Перегляд умов договору повинен здійснюватися добросовісно, а сама вимога щодо перегляду не повинна слугувати "тактичним маневром", тобто засобом шантажу.

Розуміння ідеї добросовісності як джерела можливих зобов'язань, не передбачених прямо ні угодою сторін, ні застосовуваним правом, є спільним елементом правових систем, що визнають цей принцип. Такі "забезпечувальні зобов'язання" повинні доповнювати систему взаємних зобов'язань сторін для досягнення цілей, заради яких і укладено договір.

Принципи (статті 5.1 і 5.2) встановлюють можливість здійснення зобов'язань та виведення їх із характеру і мети договору, попередніх взаємовідносин сторін, розумності, добросовісності та стандартів чесної ділової практики. Відповідно до ст. 4.8 Принципів суд доповнює договір умовами, які не були погоджені сторонами, але необхідні для здійснення договору, виходячи з тих самих критеріїв.

Добросовісність є визначальним поняттям для тлумачення договору, коли спільний намір сторін неможливо встановити. У Принципах УНІДРУА закріплено похідне від принципу добросовісності правило contra proferentem. відповідно до якого двозначні умови повинні тлумачитися так, щоб перевага надавалася розумінню, протилежному інтересам сторони, яка запропонувала таку умову.

Принципами встановлюється загальний обов'язок для суб'єктів комерційних відносин діяти відповідно до прийнятих у практиці міжнародної торгівлі стандартів добросовісності й чесної ділової практики і зумовлює імперативний, фундаментальний характер норми, за якою сторони за договором не можуть обмежити або виключити її дію. Проте ніщо не заважає сторонам передбачити в договорі зобов'язання слідувати більш суворим стандартам, ніж ті, які встановлені практикою міжнародної торгівлі.

Принципи УНІДРУА закріплюють також елементи пріоритету і субсидіарності застосування їх положень перед національними законодавствами окремих правових систем.

Останнім часом із прийняттям ГК України активізувалися дискусії щодо поняття принципу добросовісності. Так, на думку Н. С. Кузнєцової, у межах зобов'язання засади добросовісності конкретизують як загальний обов'язок, що передбачає необхідність: а) кожній стороні зробити все, що взаємно полегшить виконання зобов'язання, і уникати того, що може їх ускладнити або унеможливити їх виконання; б) уникати порушення прав іншої сторони; в) дійсно робити спільно все, що необхідно для досягнення мети договору; г) надавати необхідну інформацію про виконання первісних дій з реалізації зобов'язання3. Визначені автором ознаки добросовісності досить влучно відображають сутність принципу добросовісності у зобов'язальному праві. Водночас зайвим уявляється останній елемент, оскільки він фактично охоплюється другим елементом, який передбачає обов'язок вчиняти все для того, щоб досягти мети зобов'язання.

Т. В. Боднар та О. О. Мережко розглядають принцип добросовісності у зобов'язальному праві як засаду, що передбачає сумлінну і чесну поведінку суб'єктів при виконанні суб'єктивних обов'язків і здійснення суб'єктивних прав у зобов'язальних правовідносинах1. Важко заперечувати правильність наведеного визначення принципу добросовісності, але його ефективність у правозастосовній практиці поки що незначна, оскільки сутність принципу добросовісності розкривається через оціночні терміни сумлінності й чесності, які, своєю чергою, є неоднозначними і потребують спеціального тлумачення.

Р. А. Майданик визначає принцип добросовісності як один із засобів певного обмеження принципу свободи договору сторін та контролю виконання сторонами договору.

У російській юридичній літературі окремі автори принцип добросовісності визначають як обов'язок учасника цивільних правовідносин при здійсненні своїх прав і виконанні своїх обов'язків турбуватися про дотримання прав і законних інтересів інших учасників майнового обороту3. Таке визначення принципу добросовісності є юридично помилковим, адже не можна зобов'язати особу піклуватися про дотримання прав і законних інтересів невизначеного кола осіб, особливо коли це стосується сфери підприємницької діяльності, яка базується на конкуренції суб'єктів підприємництва.

Підсумовуючи аналіз цивільного законодавства України, юридичної літератури, зарубіжного досвіду щодо принципу добросовісності, можемо дійти висновку, ЩО в цивільних відносинах добросовісною має вважатися поведінка сторони, яка, знаючи (повинна була знати), що здійснення нею або іншою стороною прав або виконання договірних обов'язків може призвести до негативних наслідків, не вжила доступних їй заходів для їх усунення. В іншому випадку вона має вважатися недобросовісною з настанням для неї тих чи інших правових наслідків. Установлення факту недобросовісності особи можливе за наявності доказів, які спростовують презумпцію добросовісності поведінки учасників цивільних правовідносин. У зв'язку з цим не можна повністю погодитися з думкою про те, то недобросовісність - це знання або нереалізована можливість знання про вірогідну шкоду лише від своїх дій для іншої особи4.

Наукового осмислення вимагає також зміст принципу розумності, який порівняно з іншими принципами (добросовісності та справедливості) застосовується в ЦК понад 50 разів, причому переважно в статтях щодо виконання зобов'язань. Законодавець знову ж таки не дає визначення поняття "розумність", але, як правило, пов'язує його вживання з іншими юридичними категоріями: розумна поведінка (ч. 5 ст. 12); розумна плата (ч. 6 ст. 353); розумний строк (статті 564, 666, 670, 672, 678, 680, 684, 688 та ін.); розумна ціна (ч. 1 ст. 874); розумна плата (ч. 2 ст. 903, ч. 1 ст. 916, ст. 931); розумні витрати (ч. 1 ст. 1232); розумний час (ст. 1146). Таке широке застосування терміна "розумність" дало підставу Т. В. Боднар висловити думку про існування принципу розумності лише в правовідносинах виконання зобов'язань, що є певним перебільшенням.