Цивільне право України - Дзера О.В. - 1. Система принципів цивільного права

1. Система принципів цивільного права

Прийняття та введення в дію з 1 січня 2004 р. ЦК України зумовлює необхідність активізації наукових досліджень загальноправових проблем цивільного права, яким нині приділяється мало уваги, оскільки науковці зосереджувалися переважно на аналізі питань правового регулювання конкретних видів відносин. Серед таких загальноправових проблем провідне місце посідає виявлення та аналіз принципів, притаманних як цивільному праву, так і окремим його інститутам.

Принципи цивільного права були малодослідженими за радянського періоду. Перевага тут надавалася аналізу принципів цивільного права безвідносно до окремих правових інститутів. Зрозуміло, що за тих часів принципи цивільного права аналізувалися з позицій соціалістичної ідеології. Тому до принципів радянського цивільного права, зокрема, відносили: а) посилену охорону соціалістичної власності й соціалістичної системи господарства; б) забезпечення матеріальної зацікавленості, дотримання господарського розрахунку; в) забезпечення планової дисципліни; г) поєднання особистих інтересів із суспільними; ґ) реальну рівноправність громадян. В іншому випадку такими принципами вважалися: а) принцип поєднання державного планового управління розвитку народного господарства з госпрозрахунковими інтересами підприємств; б) принцип переважного захисту права державної власності; в) принцип рівності суб'єктів цивільного права; г) принцип свободи у здійсненні цивільних прав відповідно до їх соціального призначення і добросовісність виконання цивільних обов'язків2.

В юридичній доктрині називалися й інші модифікації зазначених принципів, але всі вони не мали між собою істотних розбіжностей і підпорядковувалися загальним принципам радянського соціалістичного права (принцип пролетарського інтернаціоналізму, демократичного інтернаціоналізму, соціалістичної законності тощо). Саме таким загальним принципам соціалістичного права мали підпорядковуватися галузеві принципи. В силу багатьох причин цивілістична наука не сформулювала чіткої цілісної концепції системи цивільно-правових принципів, що, власне, визнавалося юристами того періоду. Однак заради справедливості необхідно зазначити, що в Україні й за роки незалежності не було сформульовано цілісну і чітку систему принципів українського цивільного права. Невирішеною ця проблема залишається і після прийняття нового ЦК України, незважаючи на те, що його норми дають вагомі правові підстави для наукової побудови системи принципів цивільного права, а зрештою - принципів окремих його інститутів. Особливо активізувалася цивілістична наука щодо принципів, які домінують у договірному праві. Таким є монографічне дослідження Т. В. Боднар, в якому знайшли глибоке відображення принципи, що діють на стадії виконання договірних зобов'язань.

Найповніше в юридичній літературі сучасного періоду принципи цивільного права дослідив О. О. Мережко у своїй монографії "Договор в частном праве". Він дав своє бачення принципів свободи договору, справедливості, добросовісності, розумності, обов'язковості виконання договору, довіри, незловживання правом, співробітництва, рівноправності сторін. В основу розуміння змісту цих принципів автор поклав переважно ідеологію тлумачення принципів науковцями розвинутих зарубіжних країн, законодавство цих країн (Англії, Франції, Нідерландів, Німеччини, США та ін.) та міжнародно-правові акти (зокрема, принципи УНІДРУА). Однак висновки автора не пов'язані достатньою мірою з нормами нового ЦК України, що, власне, зрозуміло, адже монографічна праця опублікована у 2003 р., тобто в рік прийняття Верховною Радою України нового ЦК України.

Відправною точкою для побудови системи принципів насамперед є положення ст. З ЦК, в якій безпосередньо визначені загальні засади цивільного законодавства: 1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність, які можуть розглядатися водночас і як принципи. Доречно зазначити, що деякі з названих принципів були закріплені ще до прийняття нового ЦК в окремих законодавчих актах початкового періоду ринкових реформ, наприклад у законах України "Про власність", "Про підприємництво" (втратили чинність), і, що найважливіше, - в Конституції України 1996 р. (статті 41, 42).

Наведені в ст. З ЦК правові засади-принципи були підтримані в юридичній літературі й водночас доповнені новими принципами цивільного права, оскільки в зазначеній статті не міститься їх вичерпного переліку. Так, В. І. Борисова доповнює законодавчо визначені принципи цивільного права принципом юридичної рівності, вільного волевиявлення, майнової самостійності учасників цивільних відносин1. Я. М. Шевченко принципом цивільного права пропонує вважати принцип юридичної рівності суб'єктів цивільного правовідношення перед законом, що міститься у ст. 1 ЦК України. Не торкаючись питання обгрунтованості таких пропозицій, необхідно визнати цілком правильним сам підхід до розширення переліку цивільно-правових принципів. Інша справа, що вищеназвані додаткові принципи, як на наш погляд, автори певною мірою ототожнюють з методом цивільно-правового регулювання. Якщо ближче до предмета нашого дослідження, цілком логічним є питання про те, які загальні принципи діють у цивільному праві, а також які принципи є специфічними лише для окремих інститутів. Для того щоб дати правильну відповідь на поставлене питання, важливо визначити зміст поняття "принципи права". Між тим, у юридичній доктрині щодо поняття принципів права не спостерігається єдності у його розумінні. По-перше, переважна частина цивілістів не розглядають принципи як такі, що поряд із предметом та методом правового регулювання є чинниками, котрі кладуть в основу поділу права на галузі.

Водночас ще за радянського періоду відомий радянський юрист В. Ф. Яковлев відзначив важливу роль принципів у формуванні-галузей права3. Цю позицію підтримали й інші автори (Н. С. Кузнецова, В. І. Борисова).

Щоб виявити всю систему принципів цивільного права, необхідно враховувати зміст самого поняття правового принципу. В загальній теорії права принципи визначаються як основні керівні засади (основні ідеї), які знаходять своє закріплення в нормах відповідної галузі права, що спрямовують розвиток і функціонування усієї правової системи. В Україні перше комплексне наукове дослідження принципів права здійснив А. М. Колодій. На його думку, принципи права - це такі відправні ідеї існування права, які виражають найважливіші закономірності й підвалини даного типу держави і права, є однопорядковими із сутністю права і становлять його головні риси, вирізняються універсальністю, вищою імперативністю і загальною значимістю, відповідають об'єктивній необхідності побудови і зміцнення суспільного ладу. Це складне і надмірно теоретизоване визначення принципів права фактично зводиться до визнання за ними ролі універсального механізму гармонізації праворегулюючих та охоронних норм або робочого механізму, як слушно зазначила Н. С. Кузнецова, за допомогою яких визначаються межі можливої та належної поведінки учасників цивільно-правових відносин.

Таким чином, щоб відбулося забезпечення єдності й одноманітності у регулюванні відповідної категорії суспільних відносин, необхідне закріплення у правових нормах концентрованих правових ідей, притаманних відповідній правовій системі та її складовим частинам. При цьому, незважаючи на великі розбіжності у визначенні конкретних принципів права, важливо констатувати наявність у науковців певної єдності у визначенні системи принципів права, яку становлять загальноправові, галузеві принципи, підгалузеві принципи, інституційні та міжінституційні принципи.

Вперше в українській цивілістичній науці було ґрунтовно досліджено принципи зобов'язального права професором Н. С. Кузнєцовою2. На її думку, до принципів, закріплених у ст. З ЦК, які мають першочергове значення для зобов'язального права, належать: свобода договору; свобода підприємницької діяльності, не забороненої законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність. Тобто автор виключила з числа таких принципів лише принцип неприпустимості свавільного втручання у сферу особистого життя людини, але, як нам вважається, не тому, що в зобов'язальному праві він не може бути застосований, а тому, що його дія тут є мінімальною і виявляється в обмеженому форматі. Таку позицію підтримала також Т. В. Боднар, однак надалі з невідомих міркувань у відносинах виконання договірних зобов'язань виділила лише принципи добросовісності, розумності й справедливості3. Значення цих нових для української цивілістики принципів дійсно непересічне. Введення їх до ЦК деякі автори розглядають як передумову до створення в Україні судового прецеденту, а їх абстрактність позбавляє наявність у них ознак нормативно-правового акта4. Така пересторога є небезпідставною, адже, як зазначається в літературі, за відсутності нормативно-правового або договірного регулювання зазначені принципи виконують функцію регулятора прав і обов'язків сторін зобов'язання5. Отже, поряд з іншими зазначеними в ст. З ЦК засадами є усі підстави вважати загальногалузеві принципи добросовісності, розумності й справедливості такими, що найповніше виявляють свою дію в зобов'язальному праві. ЦК України не містить чітких критеріїв визначення змісту кожного з цих понять, встановлюючи у тих чи інших випадках певні загальні орієнтири їх розуміння. З огляду на сказане заслуговує на увагу позиція А. С. Довгерта як одного з розробників ЦК України. Принцип добросовісності, вважає він, є внутрішнім критерієм, тоді як справедливість та розумність - зовнішнім, або об'єктивним. Відповідно, справедливість - це застосування моральних вимог як вимог правових до актів цивільного законодавства, це поняття про належне, яке відповідає розумінню сутності людини та її поглядів. Однак зрештою автор визнає, що визначити законодавчо поняття справедливості неможливо6.

Крім того, Н. С. Кузнецова виділила також спеціальні принципи, притаманні насамперед зобов'язальному праву, а саме: принцип лис позитивності, принцип належного і реального виконання. Однак зазначені принципи не є абсолютно новими і давно відомі цивілістичній науці. Інша справа, що нині вони одержали у ЦК України новий зміст. Так, цивільне законодавство, встановлюючи певні моделі правового регулювання цивільних відносин, водночас надає їх суб'єктам право самостійно визначити правила своїх взаємовідносин, за винятком випадків, установлених імперативними нормами.

Постає закономірне питання про можливість існування інших, не передбачених у ст. З ЦК України інституцій них принципів. Комплексний аналіз норм ЦК України, які регулюють цивільні відносини, дає підстави для ствердної відповіді на це питання.

Так, на наш погляд, можна виділити принцип моральності, який сформульований у ч. 4 ст. ІЗ ЦК, згідно з яким при здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. Зрозуміло, що така вимога поширюється на регулювання всіх цивільних відносин, у межах яких реалізуються цивільні права. Власне, це також випливає зі змісту ст. 203 ЦК України, в ч. 1 якої записано, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Оскільки ж договір є одним із видів правочинів, то і зміст договору не повинен суперечити моральним засадам суспільства. Звісно, що такі випадки в практиці можуть бути надзвичайно рідкісними, але виключати їх не можна. Наприклад, можуть бути визнані недійсними договори, що містять умови, які суперечать вимогам Закону України "Про захист суспільної моралі". Звичайно, в судовій практиці найскладнішою проблемою буде встановлення ступеня "неморальності" поведінки, оскільки оцінка цього поняття багато в чому матиме суб'єктивний характер. Тому викликає певні сумніви доцільність закріплення в ЦК України категорії "моральність". Його застосування в силу різного сприйняття і тлумачення цього терміна неминуче призведе до появи багатьох проблем у судовій практиці.

В інституті права власності можна виявити дію принципу непорушності права власності, який має стабілізуюче значення для усієї економічної системи суспільства.

З 11 вересня 1997 р. в Україні набула чинності Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. У ст. 1 Протоколу цієї Конвенції, зокрема, записано: "Кожна фізична чи юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Однак попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю над використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

Отже, наведеш положення Конвенції, по-перше, проголошують абсолютну непорушність права власності фізичних та юридичних осіб, вільне здійснення ними правомочностей власника; по-друге, припускається можливість позбавлення власника права власності на майно, але лише в суспільних інтересах і лише за підставами, передбаченими законом або міжнародними документами; по-третє, визнається право держави втручатися у використання власниками належного їм майна, але з метою контролю правомірності дій власників та виконання ними своїх обов'язків перед державою, суспільством.

Якщо проаналізувати українське законодавство про власність, то можна дійти висновку, що в ньому тією чи іншою мірою знайшли формальне відображення зазначені принципи, а також позитивний досвід правових систем розвинених демократичних країн. Однак водночас необхідно зазначити, що в цілому норми інституту прав власності не завжди належно забезпечують реалізацію цих принципів.

Так, принцип непорушності (недоторканності) права власності досить повно і однозначно закріплений у статтях 319, 326 ЦК України. Згідно зі ст. 319 власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1), усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав (ч. 3). Отже, усі власники самостійно здійснюють правомочності і не зобов'язані отримувати на це дозвіл інших осіб, у тому числі державних органів. Згідно ж зі ст. 321 ЦК (ч. 1) право власності є непорушним. Тут не розкривається зміст поняття "непорушність". На наш погляд, його зміст полягає в недоторканності як права власності, так і самого майна власника. Всі інші особи зобов'язані утримуватися від заподіяння йому шкоди, від безпідставного вилучення його у власника.

Принагідно зауважимо, що ст. 41 Конституції України також передбачає принцип непорушності права власності, але лише щодо приватної власності громадян. Тобто ст. 41 Конституції прямо не проголошує принцип непорушності права власності юридичних осіб, що певною мірою не узгоджується з Конвенцією. Однак ця прогалина може бути заповнена, якщо звернутися до Конституції, у якій, зокрема, записано, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і усі суб'єкти права власності рівні перед законом. Тобто, якщо давати наведеній нормі широке тлумачення, то дія принципу непорушності права власності має стосуватися як фізичних, так і юридичних осіб. Але це лише власне тлумачення конституційної норми, з яким можуть не погодитись інші особи, які будуть її аналізувати. А тому необхідно констатувати наявність у Конституції в цій частині істотної прогалини.

Дія принципу непорушності права власності не є абсолютною. Конвенція окреслює умови, за яких його дія може бути обмежена, а власник може бути позбавлений права власності на певне майно. Це можливо лише на підставах, передбачених законом. В українському законодавстві це загальне правило стало набувати реального змісту. Так, відповідно до ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі та в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Аналогічним чином можна виявити існування певних правових принципів у регулюванні відносин інтелектуальної власності, позадоговірних зобов'язань, спадкового права.

За радянського періоду, коли економіка мала одержавлений і плановий характер, загальновизнаними були принципи економічності та співробітництва сторін. Сутність принципу економічності вбачалася авторами того періоду в тому, що він орієнтує на виконання сторонами своїх обов'язків найбільш економічним способом, який базується як на загальних вимогах, так і на однопорядкових конкретних обов'язках, передбачених умовами конкретного договору. Звісно, в умовах планової одержавленої економіки доречність такого принципу в договірних зобов'язаннях була очевидною. Однак нині, як нам вважається, доцільність в існуванні такого принципу не лише зберігається, а й більше того - підвищується. Це пояснюється насамперед тим, що в умовах ринкової економіки, розвитку підприємництва, домінування права приватної власності суб'єктам підприємництва і господарювання, які здійснюють підприємницьку діяльність на свій ризик з метою одержання прибутку, вкрай важливо займатися такою діяльністю з мінімальними матеріальними втратами. Іншими словами, активне впровадження принципу економічності в договірних зобов'язаннях буде сприяти підвищенню доходів сторін, зменшенню їх матеріальних і нематеріальних витрат.

На жаль, широкого впровадження в новому ЦК принцип економічності не одержав, за деякими винятками. Особливо чітко виявляється дія принципу економічності в правовому регулюванні, наприклад підрядних відносин. Так, відповідно до ст. 845 ЦК підрядник має право на ощадливе ведення робіт за умови забезпечення належної їх якості. Ощадливе ведення робіт є взаємовигідним, оскільки сторони можуть домовитися про розподіл між ними заощадження, отриманого підрядником (ч. З ст. 845 ЦК). Елементи економічності спостерігаються і в інших статтях, які передбачають: а) можливість залучення до виконання договору підряду субпідрядника (ст. 838 ЦК); б) розподіл виконання робіт із матеріалів підрядника або замовника (статті 839, 840 ЦК); в) визначення ціни у кошторисі (ст. 844 ЦК); г) обставини, про які підрядник зобов'язаний повідомляти замовника (ст. 847 ЦК); ґ) права замовника у разі порушення підрядником договору підряду (ст. 852 ЦК); д) право підрядника продати виконану роботу в разі ухилення замовника від її прийняття (ст. 853 ЦК).

Принцип економічності прямо чи опосередковано закріплюється також у статтях ЦК, які регулюють інші договори. Наприклад, відповідно до ст. 666 ЦК, якщо продавець не передає покупцеві приналежності товару та документи щодо нього, покупець насамперед має право встановити розумний строк для їх передання і лише у разі невиконання цих вимог має право відмовитися від договору купівлі-продажу та повернути товар продавцеві. Принцип економічності у даному випадку полягає у тому, що передчасне повернення товару може спричинити зайві витрати у виконанні договору, чого можна уникнути шляхом встановлення продавцеві розумного строку для передання покупцеві приналежностей товару та документів на нього. Законодавець надає покупцеві, якому переданий товар неналежної якості, право відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми лише тоді, коли буде мати місце істотне порушення вимог щодо якостей товару (ч. 1 ст. 678 ЦК). При цьому тут враховуються інтереси не лише покупця, а й продавця, до якого така санкція не застосовується, якщо недоліки не належать до категорії істотних. Це можна пояснити, зокрема, тим, що економічно доцільніше надати покупцю право за наявності таких недоліків вимагати або пропорційного зменшення ціни, або безоплатного усунення недоліків товару, або відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

Щодо можливості виокремлення в договірному праві взаємного співробітництва сторін як самостійного принципу, як нам вважається, достатніх підстав немає. Звісно, не можна заперечувати факт, що таке співробітництво існує в договірних правовідносинах та закріплюється в окремих нормах. Наприклад, сторони активно співробітничають на стадії укладення договору з метою закладення в його зміст узгоджених умов, а також у стадії виконання договору, внесення до нього змін і доповнень. Однак таке співробітництво так чи інакше спрямоване на досягнення максимально економічно вигідного результату, на раціональне і ефективне виконання договірних умов. За таких обставин вважаємо за доцільне зазначити тісну взаємопов'язаність категорії економічності та співробітництва сторін у договірному зобов'язанні, а відтак можна вести мову про функціонування єдиного принципу економічності та співробітництва сторін.

У цивілістичній науці завжди виділялися і виділяються принципи належного і реального виконання зобов'язань. При цьому наголошується на тому, що в умовах ринкової економіки зберігається значимість принципу належного виконання1. Цей факт важко заперечити, адже в новому ЦК (ст. 526), як і в ЦК УРСР 1963 р., прямо закріплюється ця правова ідея. Зобов'язання має виконуватися належним чином, відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що зазвичай ставляться (ст. 526 ЦК). У цивілістичній літературі досить поширеною є думка про існування поряд із належним виконанням договору його реального виконання, під яким розуміється виконання зобов'язання в натурі2. Зміст принципу реального виконання полягає у тому, що мають бути вчинені відповідні дії боржником на користь кредитора щодо предмета договору, як-от: передача продавцем покупцеві товару, виконання відповідної роботи, надання послуги тощо. Однак серед науковців поки що не досягнуто згоди щодо співвідношення принципів належного і реального виконання, у зв'язку з чим тут сформувалося кілька позицій.

Відповідно до першої позиції принцип належного виконання і принцип реального виконання є взаємопов'язаними між собою, але і водночас самостійними за своєю сутністю, оскільки реальне виконання характеризує вчинення особою дії, яка є об'єктом відповідного правовідношення, а належне виконання характеризує дотримання вимог закону, договору при вчиненні таких дій.

Прихильники другої позиції виділяють зазначені два принципи як самостійні, але водночас припускають можливість їх співвідношення. Наприклад, В. В. Лунь та інші автори вважають, що на стадії нормального розвитку зобов'язання вимоги належного і реального виконання збігаються, бо належним виконанням охоплюється й дотримання умов щодо предмета, який слід передати у натурі4.

Особливий погляд на цю проблему висловив О. С. Іоффе, який визнав домінуючим принцип реального виконання, оскільки, як він зазначав, соціалістичне право виходить із загального правила про виконання зобов'язання у тому вигляді, в якому останнє визначене планово-адміністративними актами, договорами та іншими зазначеними в законі підставами1. Саме тому це правило, на думку автора, називають принципом реального виконання, який діє визначальним чином як на стадії нормального розвитку, так і у випадку порушення. З такими твердженнями можна погодитись, але подальша оцінка О. С. Іоффе співвідношення принципів реального та належного виконання зобов'язання дає підстави для критики; Так, на думку автора, у разі порушення зобов'язання можливість належного ви1-конання у повному обсязі виключається і зберігається можливість вчинення тих дій (з передачі речей, виконання робіт тощо), які становлять основну мету зобов'язання2. Такі міркування не дають відповіді, зокрема, на питання в тих випадках, коли виконання в натурі взагалі неможливе (наприклад, у разі загибелі індивідуально визначеної речі), а відтак вимоги кредитора про виконання зобов'язання в натурі є нездійсненними.

У новітній юридичній літературі зроблено спробу нівелювати значення принципу реального виконання зобов'язання в ринковій економіці, в умовах якої сплата кредиторові неустойки та відшкодування збитків, завданих невиконанням боржником зобов'язання в натурі, може задовольнити його інтерес у повному обсязі. Саме тому новий ЦК начебто у ст. 622 обмежує сферу дії цього принципу, передбачаючи звільнення боржника від виконання зобов'язання в натурі, якщо це передбачено у договорі або законі, зокрема у разі відмови кредитора від прийняття виконання, яке внаслідок прострочення втратило для нього інтерес (ст. 612 ЦК). Безумовно, на даний період реальне виконання зобов'язання дещо втратило попереднє значення, але не такою мірою, щоб законодавець у новому ЦК свідомо обмежив Його дію.

На наш погляд, концепція існування двох близьких, але різноплощинних принципів реального і належного виконання зобов'язання є нині невиправданим ні з теоретичної, ні з практичної точок зору. Власне, не можна ігнорувати той факт, що реальне виконання зобов'язання є головним елементом належного виконання. У разі порушення зобов'язання в частині виконання його в натурі відпадає потреба взагалі говорити про інші допущені боржником порушення. Звісно, кредитор має право вимагати від боржника виконання зобов'язання в натурі навіть за умови відшкодування останнім збитків, сплати неустойки тощо. Але якщо це стане неможливим у силу суб'єктивних чи об'єктивних причин, то у такому разі буде мати місце не просто неналежне виконання зобов'язання, а невиконання його взагалі. Іншою буде ситуація у разі виконання зобов'язання в натурі, але з порушеннями його інших умов (наприклад, про строки, про якість). Тобто тут буде мати місце неналежне виконання, або буде мати місце виконання, але часткове.

Самостійне існування реального та належного принципів як двох різноплощинних принципів лише ускладнюватиме судову практику, для якої тлумачення реального виконання як елемента загального принципу належного виконання є більш зрозумілим і таким, що адекватніше відображає сутність допущеного боржником порушення. Так, Судова палата в господарських справах ВСУ, розглянувши касаційну скаргу банку про скасування постанови ВГСУ у справі за позовом банку до товариства про стягнення заборгованості за кредитним договором, у своїй постанові, зокрема, зазначила, що згідно зі ст. 216 ЦК УРСР зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином1. Цілком зрозуміло, що під належним виконанням Судова палата має на увазі й реальне виконання кредитного договору шляхом повернення кредитної суми. Власне, це випливає зі змісту ст. 610 ЦК, згідно з якою порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). Ця обставина повинна враховуватися при формулюванні позовних вимог. Наприклад, у разі відмови продавця передати проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу і вимагати повернення сплачених за товар коштів та відшкодування збитків, завданих невиконанням зобов'язання в натурі (статті 623, 665 ЦК). У разі ж продажу покупцеві товару з істотними недоліками покупець, зокрема, має право відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми та відшкодування збитків і сплати передбаченої договором неустойки на тій підставі, що продавець неналежно виконав зобов'язання (статті 623, 624, 678 ЦК).

Таким чином, доцільно виділяти в договірному праві єдиний принцип належного виконання, яким охоплюється також виконання зобов'язання в натурі, тобто реальне виконання.

У договірних зобов'язаннях можна віднайти й інші правові засади, без яких неможливе досягнення їх правової мети. Такою засадою є обов'язковість виконання сторонами умов договору (ст. 629 ЦК), зміст якої полягає, зокрема, у тому, що зміна або розірвання договору не допускається без взаємної згоди сторін, а також не допускається одностороння відмова від виконання договору, якщо інше не передбачено договором або законом (ст. 651 ЦК). Таку правову засаду є усі підстави визначити правовим принципом, дію якого в договірних відносинах важко переоцінити, адже завдяки йому забезпечується їх стабільність. Наразі його відсутність призвела б до втрати необхідності в укладенні договорів, позбавлених примусу в їх виконанні.

Нарешті, в цивільному праві необхідно визначити ще один базовий принцип, без існування якого ефективність досягнення договірної правової мети була б проблематичною. Проголошення в ст. З ЦК судового захисту цивільного права та інтересу як правової засади цивільного законодавства важко переоцінити, але для впливу суду на контрагентів, що порушують зобов'язання, важливим є також механізм застосовуваних судом заходів до порушника. Такий механізм утворюють конкретні способи захисту цивільних прав, які може застосовувати суд.

У ст. 16 ЦК дається орієнтовний перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів. Знання принципів цивільного права дозволяє більш ефективно і правильно застосовувати на практиці норми, в яких вони закріплені, а також поширювати їх дію на відносини, не врегульовані безпосередньо законом чи договором.