Цивільне право України - Дзера О.В. - 4. Принцип неприпустимості зловживання правом

Складовою частиною концептуальних положень про цивільні правовідносини є принцип неприпустимості зловживання правом.

Зазначений принцип визначає межі свободи, закладеної у суб'єктивному праві, вихід за які приводить особу до зловживання правом.

Реалізація суб'єктивних прав можлива при обов'язковому дотриманні меж реалізації цих прав уповноваженими суб'єктами, оскільки для зобов'язаної особи створюється значний ризик, пов'язаний з тим, що уповноважений суб'єкт, не порушуючи норм права, може скористатися ним не за призначенням і порушити інтереси зобов'язаної особи.

Перевищення зазначених меж має кваліфікуватися як зловживання правом з настанням певних правових наслідків, передбачених законом.

В європейському праві нормативне регулювання недопущення зловживання правом при здійсненні зобов'язань реалізується за допомогою трьох груп правових норм: 1) тих, що прямо забороняють як форму зловживання правом; 2) тих, що містять вимоги щодо здійснення суб'єктивних прав відповідно до "чеснот", або "сумлінно"; 3) тих, що містять вимоги здійснювати суб'єктивні права з урахуванням суспільних інтересів.

Питання щодо коректності застосування терміна "зловживання правом" є предметом наукових дискусій. На думку деяких вчених (В. П. Камишанський, М. М. Агарков, О. А. Папкова), він позбавлений будь-якого змісту, оскільки здійснення права не може бути протиправним.

Прихильники протилежної точки зору справедливо вважають, що ця правова категорія є цілком прийнятною і не суперечить здійсненню суб'єктивного права.

На нашу думку, визнання припустимості існування конструкції зловживання правом більш адекватно відображає реалії здійснення суб'єктивного права, оскільки використання права в такому випадку є не здійсненням права, а використанням переважного становища, забезпеченого цим правом, стосовно особи, якій заподіюється шкода. Існування цього явища підтверджується тим, що суб'єктивне право може використовуватися особою для здійснення протиправної дії.

Конструкція недопущення зловживання правом є одним із наріжних принципів договірних зобов'язань. Відповідно до ч. З ст. 13 ЦК України не допускаються дії осіб, що вчиняються з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Наведене положення певною мірою поширюється також на договірно-зобов'язальні правовідношення, що підтверджується також змістом ч. 1 ст. 13 ЦК, згідно з якою цивільні права особа здійснює в межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. Такі загальні вимоги закону щодо меж здійснення цивільних прав знайшли своє продовження в інших статтях ЦК, що регулюють договірні зобов'язання. Так, відповідно до ст. 627 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Свідоме ігнорування стороною договору цих вимог може завдати шкоди іншим особам або набути інших ознак зловживання правом.

Встановлення факту зловживання судом є для нього правовою підставою зобов'язати особу припинити зловживання своїми правами або застосувати інші наслідки, встановлені законом (ч. 6 ст. 13 ЦК). Зміст цих "інших наслідків" у ЦК безпосередньо не визначений. Поза сумнівом, що такими наслідками може бути застосування загальних способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК, іншими статтями ЦК, які регулюють окремі види договірних зобов'язань, а також нормами інших актів цивільного законодавства.

У зв'язку з цим показовими є норми Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 р. (у редакції Закону від 1 грудня 2005 р.), в якому передбачено, зокрема, 17 підстав визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача (ст. 18), та багато конкретних видів нечесної підприємницької практики, використання якої при укладенні правочинів є також підставою визнання їх недійсними (ст. 19).

Наприклад, за ст. 18 Закону недійсними можуть визнаватися умови договору, спрямовані на встановлення продавцем (виконавцем, виробником) дисбалансу договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Такі умови є несправедливими і водночас містять ознаки зловживання продавцем (виконавцем, виробником) своїм правом "сильнішої" сторони щодо споживача як "слабшої" сторони.

У літературі слушно звертається увага на те, що здійснення суб'єктивних прав у тому чи іншому випадках призводить до небажаних, з точки зору правопорядку, наслідків, на які право повинно реагувати1. За загальним правилом, той, хто має будь-яке право, може його здійснювати, незважаючи на те, що в результаті такого здійснення може виникнути шкода для іншого; ще римські юристи говорили: "Qui jure suo utitur, ncmini facit injuriam" ("Хто використовує своє право, не порушує прав будь-кого").

Привертає своєю чіткістю і глибиною аналіз конструкції зловживання правом, проведений Й. О. Покровським, який зазначає: "Я можу побудувати на своїй ділянці величезний будинок, який повністю позбавить світла вашу сусідню будівлю. Я можу стягнути з вас борг, хоч би мені гроші були в даний момент не потрібні, а ви будете внаслідок стягнення зовсім розорені тощо. Кожний, таким чином, у галузі цивільного права може діяти, виключно керуючись своїми власними інтересами, і не піклуватися про інтереси інших: ці останні повинні піклуватися про себе самі. Необхідно лише, щоб той, хто здійснює своє право, залишався у формальних межах цього останнього"2.

Однак егоїзм суб'єкта цивільних правовідносин має свої межі, критерії Його визначаються за допомогою конструкції зловживання правом, яка охоплює випадки, коли особа, яка має право, користується ним не для задоволення якихось своїх інтересів, а з виключною метою завдати іншій шкоду, що кваліфікується як зловживання правом.

У цілому зловживання правом полягає в тому, що особа, якій формально належить суб'єктивне право, неправомірно його здійснює. Вважається, що уповноважена особа допускає зловживання правом у випадку, коли її дії ґрунтуються на суб'єктивному праві, передбачають недозволене використання свого права, порушують міру і вид поведінки, визначені законом, посилаючись при цьому на формально належне їй суб'єктивне право.

У зв'язку з цим зловживання правом розглядають у літературі як форму здійснення власного права, за допомогою чи з використанням якої заподіюється шкода іншим учасникам суспільних відносин шляхом здійснення права в суперечності з його цільовим призначенням або здійсненням дій, що виходять за межі наданих законом прав, якщо такі межі й цілі здійснення права встановлені в законі4.

Суб'єктивне право є мірою можливої поведінки уповноваженої особи і тому має певні межі за змістом і за характером здійснення. У зв'язку з цим В. П. Грибанов справедливо зазначає, що межі є невід'ємною рисою будь-якого суб'єктивного права. За їх відсутності будь-яке суб'єктивне право перетвориться на свавілля. В силу наведеного загальновизнаною вважається доцільність законодавчої заборони зловживання правом як найбільш загальної межі їх здійснення, що видається теоретично виправданим і необхідним на практиці. Не можна погодитися з тезою про неприпустимість існування конструкції "зловживання правом" лише в силу того, що той, хто користується своїм правом, нікому не заподіює шкоди або виходить за межі змісту права, тобто за межі самого права, і тому це є не зловживання правом, а класична неправомірна дія. З наведеним підходом не можна повністю погодитися, оскільки зловживати можна лише існуючим суб'єктивним правом шляхом виходу за межі дозволеної поведінки.

Отже, кожне суб'єктивне право має свої межі. Останні визначають міру можливої поведінки уповноваженої особи. При порушенні встановлених меж здійснення суб'єктивного права настають несприятливі правові наслідки для порушника: у вигляді відмови в примусовому виконанні вимог з такого права, стягнення у дохід держави отриманого за угодою, інші наслідки.

Межі здійснення цивільних прав можуть визначатися різними способами. Межа може встановлюватися залежно від строку існування суб'єктивного права, суб'єктного складу учасників правовідносин, кола їх повноважень6. До меж відносять порушення чинного законодавства, зокрема, реалізацію наданих правом можливостей недозволеними способами, використання суб'єктом недозволених засобів примусового здійснення чи захисту свого права, порушення прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб і держави, заподіяння шкоди навколишньому середовищу, дії підприємців щодо здійснення наданих їм прав, спрямовані на обмеження конкуренції та використання з цією метою домінуючого становища на ринку. Порушення наведених меж здійснення цивільних прав веде до зловживання правом, тобто є підставою виникнення цього правового явища7.

Загальний перелік меж вільного здійснення цивільних прав закріплений в ст. 13 ЦК України. Вони полягають у такому.

Аналіз чинного законодавства дає підстави для висновку про здійснення особою цивільних прав у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. Загальне конституційне положення полягає в недопущенні порушення прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб і держави1. У зв'язку з цим при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Тому не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Не допускається використання цивільних прав із метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

ЦК України не досить чітко визначив юридичні наслідки порушення суб'єктом меж здійснення своїх прав. Відповідно до ч. 6 ст. 13 ЦК України у разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені щодо меж здійснення особою суб'єктивних прав, суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Інші наслідки зловживання правом закон прямо не встановлює. В літературі обґрунтовується припустимість віднесення до таких наслідків відмови у примусовому захисті права судом, примусового виконання обов'язку про припинення зловживання своїми правами на підставі рішення суду, можливості використання способів судового захисту особи, права якої порушено в результаті зловживання правом.

Зловживання правом можна розглядати як загальний принцип, "в основі якого лежить ідея добросовісного здійснення права, тобто такого, яке не заподіює шкоди іншим учасникам правовідносин", а також як специфічне джерело права, характерне для романо-германської правової системи.

Особливістю даного принципу є те, що він має пряму дію. У ході розгляду конкретних спорів у суді даний принцип-норма може безпосередньо застосовуватися. Зокрема, особі, яка зловживає своїми правами, може бути відмовлено в судовому захисті такого права. Неприпустимість зловживання правом є універсальним принципом-нормою, що зумовлено його загально значимістю, загальнообов'язковістю, вищою імперативністю та прямою дією5.

На думку французьких юристів Р. Давида і К. Жоффрс-Спінозі, подібні"... принципи показують підкорення права велінням справедливості у тому вигляді, як остання розуміється в певну епоху і певний момент; вони розкривають також характер не тільки систем законодавчих норм, а й права юристів у романо-германській правовій сім'ї. Жодна законодавча система не може обійтися без таких коректив чи застережень; їх відсутність може призвести до розбіжностей між правом і справедливістю".

Конструкція незловживання правом нормативно реалізована законодавством різних країн континентального права. Так, у приватному праві Франції існує теорія незловживання правом, концепція якої була спочатку заснована на ст. 1382 ЦК Франції, що використовувалася в багатьох відношеннях.

Конституція Японії проголошує, що народ повинен утримуватися від будь-яких зловживань свободами і правами та несе постійну відповідальність за використання їх в інтересах суспільного добробуту.

Подібним чином розвиває ідею зловживання правом і швейцарське законодавство, яке провело універсалізацію випадків заборони здійснення права власності виключно з метою завдання шкоди іншій особі і закріпило цю конструкцію на початку Швейцарського Цивільного Уложення, в ст. 2 якого проголошується, що "...будь-хто при здійсненні своїх прав і виконанні своїх обов'язків повинен вчиняти за доброю совістю. Очевидне зловживання правом неприпустиме" ("Jeder mann hat in der Ausübung seiner Rechte und in der Erfüllung seiner Pflichten nach Treu und Glauben zu handeln. Der offenbare Missbrauch eines Rechts ist unzulässig"). Таким чином, на відміну від Німецького Цивільного Уложення (яке вважає зловживанням лише таке здійснення права, яке може мати своєю єдиною метою завдання шкоди іншій особі), швейцарська ст. 2 проголошує неприпустимим будь-яке здійснення, противне засадам "доброї совісті" ("Treu und Glauben"). Наведене свідчить, що закріплене у швейцарському законі поняття є ширшим за його німецький аналог. Для німецького законодавця важливою властивістю цього поняття є суб'єктивний умисел завдання іншій особі шкоди.

Швейцарське Уложення визнає достатньою об'єктивну невідповідність принципам "Treu und Glauben". У цьому контексті Й. О. Покровський небезпідставно зазначає, що під це поняття можуть бути підведені, наприклад, і ті випадки, коли "я здійснюю свій малий інтерес на шкоду вашому великому або коли я заподіюю вам шкоду не тому, що бажаю її, а просто тому, що не звертаю на ваші інтереси жодної уваги". На думку К. Huber'a, ст. 2 Швейцарського Уложення передбачає не лише випадки навмисного зловживання, а й випадки "зловживання через недбалість" ("auch den culposen"). Інший коментатор, Treub'a, зазначає, що ст. 2 передбачає з боку судді зважування зустрічних "з точки зору справедливості" ("aus Billigkeitsgrunden und aus Gründen der Ruchsichtsnahme auf die Lebensintteressen"). Одним словом, ст. 2 розглядається в юридичній літературі як відновлення знаменитої пандектної exceptio doli generalis (лат. "загальне посилання на умисел"). Широкий резонанс отримав вислів зазначеного автора про те, що ст. 2 Швейцарського Цивільного Уложення являє собою один із тих "каучукових" параграфів надмірно широкого розуміння шикани, коли "на місце твердих правових норм стануть суб'єктивні почуття суддів, межі між приписами права і вимогами моралі зітруться"3.

Однак, з іншого боку, саме завдяки швейцарському прикладу в сучасних умовах стало очевидним те, що сформульоване в законодавстві правило про недопущення зловживання правом не є принципом відповідальності. Йдеться про загальний принцип, який поправу посідає своє місце на початку ЦК, в його "загальній частині".

У зв'язку з цим конструкцію неприпустимості зловживання правом необхідно розглядати не як принцип відповідальності, а як загальний принцип права, що зумовлює його місце в системі цивільно-правового законодавства (а саме - у "Загальній частині" ЦК).

Згідно з концепцією зловживання правом закон виступає проти того, хто недобросовісно, користуючись владою батька, опікуна, господаря, духовника, лікаря примусив іншу сторону укласти договір або отримав будь-яку іншу не належну йому перевагу. В цьому випадку закон може заборонити скористатися таким договором і заборонити вимагати його виконання.

Наведена доктрина отримала в англо-американському праві назву так званого неналежного впливу (рос. - "недолжное влияние", англ. - undual influence) і внесла певний моральний критерій в концепцію примусу (рос. - "принуждения").

За правовою природою "зловживання правом" є особливим типом цивільного правопорушення, що вчинене уповноваженою особою при здійсненні належного їй права, пов'язане з використанням недозволених конкретних форм у рамках дозволеного їй законом загального типу поведінки".

Зловживання правом може виступати як делікт (позадоговірне порушення) або у вигляді порушення умов договору чи прийнятого одностороннього зобов'язання. Однак зловживання правом не можна ототожнювати із деліктом.

Характерна властивість зловживання правом полягає в його пов'язаності не з суб'єктивним правом у цілому чи з його змістом, а з процесом його реалізації, тобто з його здійсненням. Зловживання правом пов'язане із здійсненням належного особі суб'єктивного цивільного права, за рамки якого воно виходить3. Тому зловживання правом може мати місце лише в тому випадку, коли уповноважений суб'єкт має певні права, при здійсненні яких він порушує права і законні інтереси інших осіб. Коли ж особа здійснює певні дії, не засновані на суб'єктивному праві, говорити про зловживання правом не можна.

Зміст зловживання правом полягає в особливому характері протиправного такого діяння, що виявляється в неналежній реалізації наданого особі чи визнаного за нею права.

Аналогічна ситуація виникає тоді, коли особа, яка володіє певним правом, у своїй поведінці виходить за межі змісту належного їй права. Подібні дії можуть виступати як: а) протиправні (суперечать вимогам закону); б) правомірні (такі, що не ґрунтуються на суб'єктивному праві особи, але ця поведінка особи підпадає під категорію "охоронюваний інтерес").

Отже, проблема зловживання пов'язана не з суб'єктивним правом у цілому чи з його змістом, а саме з процесом його реалізації, тобто з його здійсненням.

Специфіка зловживання правом у тому, що воно (як явище суспільно шкідливе і заборонене) виникає на базі реалізації суб'єктивного права, тобто на базі дозволеної законом поведінки. При цьому цивільні суб'єктивні права органічно поєднуються з обов'язками уповноваженої особи використовувати своє право належним чином.

У доктрині обґрунтовуються різні підходи щодо виділення форм зловживання правом. В основу розподілу зловживань правом на форми (види) може бути покладено як юридичний критерій оцінки шкоди, так і правова природа суспільних відносин, тобто той факт, чи перебуває воно у сфері правового регулювання, чи ні. У зв'язку з цим залежно від того, яким суспільним відносинам заподіюється шкода в процесі здійснення права в суперечності з його призначенням, зловживання правом класифікують на зовні правомірні, але такі, що суперечать "духу права", і протиправні (ті, що суперечать "букві закону"). Залежно від характеру заподіяної шкоди протиправні зловживання правом класифікують на злочини й інші правопорушення'.

Водночас буквальне тлумачення положень ч. З ст. 13 ЦК України дає підстави для виокремлення двох основних форм зловживання правом у вигляді "дії з наміром завдання шкоди" та "зловживання в іншій формі".

Здійснення суб'єктивних прав виключно з наміром завдання шкоди іншій особі було відоме науці цивільного права ще з часів римського приватного права і має назву "шикана". Шикана (abus de droit, Chi капе, Rechtsmissbrauch) є особливою формою зловживання правом, під якою розуміють здійснення свого права з виключною метою - завдання шкоди іншій особі. Реалізація шикани призводить до задоволення найнижчих людських почуттів - помсти і злорадства, злоби і ненависті. Одним із найтиповіших та історично давніх випадків цього роду був випадок на зло сусіду (так зване Neidbau): я будую на межі своєї ділянки високу стіну з виключною метою - позбавити світла вікна вашого будинку.

Близький до шикани інститут англо-американського "nuisance" (зловмисність), поняття якого відображено в ст. 857 Зводу англійського цивільного права: "Зловмисництвом необхідно вважати дію чи бездіяльність, унаслідок якої особі незаконно створюються незручності, перешкоди або турботи, пов'язані із користуванням нерухомістю, шляхом заподіяння їй матеріальної шкоди або іншого втручання в користування нерухомістю, угіддями, перевагами або іншими схожими правами, або шляхом впливу на здоров'я особи, її комфорт і зручності. Якщо така поведінка створює порушення володіння, то це перешкоджає особі подавати позов про зловмисництво". Прикладами окремих випадків зловмисництва називаються розповсюдження шкідливих газів, надмірний шум, створення перешкод для нормального користування угіддями чи сервітутами, спрямування води на ділянку сусіда тощо1.

Юридична природа шикани близька до цивільного позадоговірного правопорушення (делікту). На відміну від делікту, зловживання правом шляхом завдання шкоди при шикані є здійсненням права, а не протиправною поведінкою суб'єкта.

ЦК України не містить визначеного, закритого переліку форм зловживання правом, що допускає існування, поряд із шиканою, й інших форм зловживання. Тому другою формою зловживання вважається здійснення суб'єктивних прав без наміру заподіяння шкоди, але за фактичного завдання її. В літературі з цього приводу зазначається, що "при цьому суб'єкт права може як допускати (та ігнорувати) настання таких наслідків, так і не звертати уваги на їх можливе настання".

Підтвердженням зазначеного підходу є той факт, що цивільне законодавство містить окремі норми, які можуть бути віднесені до інших форм зловживання правом, наведених у ст. ІЗ ЦК, незважаючи на те що в них сам термін "зловживання правом" не використовується. До числа таких норм належать правила ст. 354 ЦК України про викуп безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури, згідно з якими, якщо власник пам'ятки історії та культури не вживе заходів щодо її збереження, зокрема у зв'язку з неможливістю створення необхідних для цього умов, суд за позовом державного органу з питань охорони пам'яток історії та культури може постановити рішення про її викуп державою. Формою зловживання правом необхідно визнати і неналежне поводження власника з тваринами3.

У наведених випадках йдеться про реалізацію належного власнику права, яке веде до такого результату, який право і правосвідомість вважають неприпустимими і такими, що вимагають правового впливу шляхом застосування правових наслідків такої поведінки у вигляді викупу майна за судом, що цілком охоплюється формулою інституту зловживання правом.

Визнання зловживання правом різновидом правопорушення зумовлене наявністю специфічних особливостей в цій правовій конструкції.

Зловживання правом не обов'язково пов'язане із заподіянням шкоди третім особам. Наприклад, коли обрання автором невдалого псевдоніму здатне ввести публіку в оману. Наведений приклад свідчить, що зловживання правом є особливого роду правопорушенням і воно, вочевидь, має присікатися саме по собі. Для такого правопорушення наявність шкоди як прямих майнових збитків не повинно бути необхідною умовою застосування ст. 13 ЦК України. Навіть і щодо шикани закон говорить не про наявність шкоди, а лише про намір її заподіяти, який може ще й не реалізуватися.

У цьому зв'язку О. М. Садіков слушно зазначає, що шкода в наведених випадках повинна розумітися в широкому значенні й включати в себе не лише прямі майнові втрати, а й всі інші несприятливі наслідки (створення небезпечної ситуації, порушення громадських інтересів, незручності користування, погіршення товарного вигляду тощо), які можуть виникнути внаслідок зловживання правами, належними учасникам цивільного обороту. Рішення в цьому сенсі вже виносилися господарськими судами, які дійшли висновку, що "використання цивільного права в суперечності з інтересами певного соціуму неприпустимо..., і воно повинно кваліфікуватися як зловживання правом".

Важливу роль відіграють питання розподілу тягаря доказування при зловживанні правом. Варто зазначити, що в силу загальних положень цивільного процесу подібний тягар лежить на особі, яка заявляє про зловживання правом, і вона повинна доказувати його факт, настання несприятливих наслідків і причинний зв'язок, а при шикані - також і наявність умислу відповідної особи.

У доктрині неоднозначно вирішується питання наявності вини в зловживанні правом. Окремі автори вважають, що вина повинна бути умовою зловживання правом. Інші слушно вказують на те, що презумпція в даному випадку навмисної вини, з урахуванням загальних засад цивільно-правової відповідальності, недостатньо обґрунтована, адже йдеться про різні правові інститути..

Щодо інших форм зловживання правом, то вина взагалі не згадується в ст. 13 ЦК України як необхідна підстава таких правопорушень. Застосування в цих випадках загальних засад деліктної і договірної відповідальності створює низку складних правових питань щодо обов'язковості встановлення для цього вини, що не узгоджується із сутністю і завданнями положень ст. 13 ЦК України. Тому підтримуємо позицію про те, що вина не повинна визнаватися необхідною умовою наявності зловживання правом в інших його формах, що підпадають під дію ЦК щодо зловживання правом3.

Заборона зловживання правом, закріплена в ст. 13 ЦК України, є нормою загальної частини цивільного законодавства, про що свідчать місце цієї статті в системі норм ЦК і її загальний зміст.

Поряд із зловживанням правом цивільне законодавство передбачає інші правопорушення (зокрема, перевищення повноважень, самочинне будівництво тощо), які за своїми зовнішніми ознаками схожі із зловживанням правом, правове регулювання яких, однак, істотно відрізняється від правил ст. 13 ЦК України.

Вважається, що в наведених випадках у силу загальновизнаного правила lex specialis derogat generalis підлягають застосуванню ці спеціальні норми цивільного права, а не норми цивільного права про зловживання правом. У зв'язку з цим сторони і суди не мають права звертатися до ст. 13 ЦК України в ситуаціях, коли щодо спірного питання наявні спеціальні норми цивільного законодавства, що справедливо і розумно визначають взаємовідносини сторін. Зокрема, безпідставно посилатися на ст. 13 ЦК при розгляді вимог про визнання недійсними договорів і корпоративних актів при трактуванні як зловживання правом надмірно високу ціну договору, укладеного за взаємною згодою сторін1.

Проте в разі зловживання права бенефіціара при застосуванні норм про банківську гарантію, при стягненні подвійної неустойки, нарахуванні надмірних процентів при кабальних умовах відповідальності за прострочку орендної плати і завідомо помилковому розрахунку суми боргів доцільно визнати застосування наслідків зловживання правом, оскільки застосування інших засобів захисту неефективне і може охоплюватися поняттям зловживання правом.

Наведених позицій дотримується і судова практика.

Інститут банківської гарантії характерний тим, що надає, з одного боку, стягувачеві можливість швидко відшкодувати втрати, заподіяні невиконанням основного зобов'язання, а з іншого боку, щодо гаранта встановлюються обмеження за підставами для заявлення заперечень проти вимог кредитора (бенефіціара). В російській судовій практиці мали місце два випадки, коли суд розцінив дії бенефіціара як зловживання своїм правом. У першому випадку вимоги бенефіціара про виплату суми гарантії були заявлені за відсутності порушень основного зобов'язання з боку принципала - зобов'язання було виконане третьою особою на прохання принципала. В другому випадку бенефіціар вимагав виплати суми гарантії при тому, що у зв'язку з невиконанням зобов'язання принципалом бенефіціар уже отримав задоволення за рахунок реалізації предмета застави, яким поряд із банківською гарантією було забезпечено основне зобов'язання. В обох випадках суд відмовив бенефіціару в задоволенні його вимог на підставі ст. 10 ЦК РФ (у ЦК України ці відносини регулює норма ст. 13).

Подібний підхід судової практики вважаємо досить обґрунтованим, адже задоволення вимог бенефіціара в наведених випадках "могло б породити серію зустрічних позовів (із безпідставного збагачення тощо), що є недоречним".

Інший приклад стосовно зловживання правом стосується корпоративних правовідносин. Акціонерне товариство (продавець) звернулося до арбітражного суду з позовом до іншого акціонерного товариства (покупця) про застосування наслідків недійсності нікчемної угоди купівлі-продажу акцій дочірнього підприємства позивача шляхом внесення відповідних змін до реєстру акціонерів останнього, повернення позивачем покупцю суми, отриманої як оплату за акції, а покупцем - продавцю - отриманих дивідендів за зазначеними акціями. На обґрунтування позову продавець акцій послався на те, що його керівник при вчиненні угоди купівлі-продажу діяв щодо юридичної особи, яку він представляв, недобросовісно і нерозумно, чим спричинив збитки у вигляді неотриманої вигоди.

Згідно з матеріалами справи позивач, в особі його президента, уклав договір купівлі-продажу акцій свого дочірнього підприємства, акціонером якого позивач виступав. За твердженням позивача, президент перевищив свої повноваження, приймаючи одноосібне рішення про продаж акцій, які становили 55 відсотків статутного капіталу дочірнього підприємства. Крім того, будучи власником наведених акцій, позивач управі був розраховувати на отримання дивідендів по закінченні року (угода купівлі-продажу укладена в жовтні), тоді як наведені дивіденди через 3 місяці (по закінченні року) отримав покупець акцій. Арбітражний суд частково задовольнив позовні вимоги, застосувавши наслідки недійсності нікчемної угоди купівлі-продажу акцій. Пославшись на статтю ЦК "Межі здійснення цивільних прав", суд зазначив у рішенні, що при укладенні зазначеної угоди особа, яка на підставі установчих документів юридичної особи виступала від її імені, повинна була діяти добросовісно і розумно. Насправді президент, уклавши угоду, в результаті котрої позивач був позбавлений дивідендів, на які за відомо міг розраховувати, діяв щодо юридичної особи, яку представляв, недобросовісно і нерозумно.

Задовольнивши вимогу про застосування наслідків недійсності нікчемної угоди шляхом внесення змін до реєстру акціонерів дочірнього підприємства і зобов'язання позивача повернути суму, отриману за акції, суд відмовив у позові в частині повернення покупцем акцій, отриманих останнім дивідендів, бо з такою вимогою до останнього вправі звернутися дочірнє підприємство позивача.

Касаційна інстанція залишила рішення без змін, зазначивши в постанові, що розпорядження майном, яке знаходиться у власності юридичної особи, здійснюється за згодою її учасників. Оскільки загальними зборами акціонерів президент не був уповноважений на продаж акцій, належних його дочірньому підприємству, і в подальшому договір купівлі-продажу акцій не був схвалений, арбітражний суд правомірно визнав цю угоду нікчемною.

Аналіз наведеної справи дає можливість виявити співвідношення способів захисту цивільних прав у вигляді визнання угоди недійсною і зловживання правом.

Якщо в результаті угоди, вчиненої органом юридичної особи від його імені, юридична особа позбавилась того, на що завідомо могла розраховувати" якщо б така угода не була вчинена, за наявності підстав для визнання її недійсною, положення ЦК України про зловживання правом не застосовуються.

У правозастосовній практиці нерідко виникають ситуації, коли закріплені в спеціальних нормах способи захисту порушених прав дають можливість встановлювати сторонам договору надмірно "сильні" механізми захисту порушених прав кредиторів, що тягне непропорційно несприятливі наслідки для боржника і не відповідає уявленням про добросовісність та розумність виконання зобов'язань у цивільному праві. В цьому випадку цілком припустимою є можливість застосування наслідків зловживання правом.

Саме з цих міркувань виходив суд при розгляді справи за позовом комерційного банку в особі його філіалу про стягнення з поручителя підвищених процентів від суми не повернутого кредиту, наданого позивачем позичальнику за кредитним договором.

Згідно з матеріалами суду між банком і позичальником було укладено договір на надання останньому кредитної лінії на шість місяців під 150 процентів річних. При порушенні строку повернення кредиту розмір процентів становить 300 процентів. На забезпечення повернення кредиту банком було укладено договір поручительства, згідно з яким поручитель узяв на себе зобов'язання відповідати перед кредитором у тому самому обсязі, що і боржник, зокрема, за сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків. У договорі була встановлена солідарна відповідальність поручителя і боржника.

У зв'язку з порушенням позичальником строку повернення кредиту банк звернувся з позовом до поручителя про стягнення суми боргу та процентів. До прийняття рішення позивач у встановленому процесуальним законодавством порядку збільшив суму процентів. Арбітражний суд задовольнив позов в уточненій позивачем сумі. Апеляційна і касаційна інстанції залишили рішення без змін. Вища судова інстанція відмінила всі зазначені судові акти і стягнула з поручителя лише підвищені проценти за мінусом звичайних процентів за користування кредитом'. У іншій справі рішенням арбітражного суду позовні вимоги були задоволені частково.

Апеляційна інстанція уточнила в постанові суми, що підлягають стягненню з поручителя, в тому числі основного боргу і процентів, включаючи підвищені за користування кредитом. Оскільки поручитель рішення суду своєчасно не виконав у зв'язку з відсутністю достатніх грошових коштів на розрахунковому рахунку і подальшою реалізацією майна судовим виконавцем, банк пред'явив до поручителя позов про додаткове стягнення з нього підвищених процентів за порушення строку повернення позикових коштів. Судові інстанції, задовольняючи повністю позовні вимоги, виходили з того, що зобов'язання боржника з повернення кредиту з причини неперерахування поручителем частини основного боргу не припинено, тому банк управі за умовами кредитного договору нараховувати підвищені проценти на залишок заборгованості. Проте підвищені проценти, по суті, є мірою відповідальності позичальника за неповернення кредиту в строк. Належні до сплати підвищені проценти явно невідповідні наслідкам порушення зобов'язання, у зв'язку з чим судовим інстанціям необхідно застосувати норми щодо зменшення штрафних санкцій і знизити їх розмір при задоволенні позовних вимог. Більше того, встановлення в кредитному договорі необґрунтовано завищених процентів (300 процентів річних) при неповерненні кредиту в строк, по суті, є зловживанням правом, адже втрати банку повністю покриваються ставкою звичайних процентів (150 процентів річних).

За таких обставин суд знайшов можливим застосувати положення ЦК про зловживання правом і залишив до стягнення з поручителя лише проценти по ставці 150 процентів за користування кредитом, а в стягненні іншої частини процентів відмовив.

З наведених справ випливає, що у випадку, коли втрати кредитора в результаті несвоєчасного повернення кредиту боржником компенсуються ставкою звичайних процентів, обумовлених сторонами, вимогу про стягнення безпідставно завищених процентів за користування кредитом необхідно кваліфікувати як зловживання правом.

Проте не будь-які невигідні для боржника умови договірного зобов'язання можуть визнаватися зловживанням правом. Положення про зловживання правом не застосовуються у випадку, коли суттєві умови укладеного за взаємною згодою сторін договору є невигідними для боржника, оскільки в іншому разі це несправедливо завдасть шкоди інтересам кредитора.

З цих позицій виходив арбітражний суд при розгляді справи за позовом постачальника до покупця про стягнення заборгованості з оплати поставленої відповідачу поліграфічної продукції і пені за прострочку платежу. Арбітражний суд задовольнив позовні вимоги щодо основної заборгованості. В іншій частині позову було відмовлено. Апеляційна і касаційна інстанції залишили рішення без змін. Із матеріалів справи видно, що сторони уклали договір на поставку поліграфічної продукції, згідно з яким позивач зобов'язався передати у власність, а відповідач - прийняти і оплатити поліграфічну продукцію за погодженою в договорі ціною. Позивач свої зобов'язання за до