Цивільне право України - Дзера О.В. - 3. Підстави та способи припинення права власності

Численні класифікації підстав припинення права власності, що містяться у науковій та практичній літературі, ґрунтуються, по суті, на врахуванні людської волі у процесі припинення цього права. У цьому питанні можна навести позицію Ю. С. Гамбарова, який вказує на те, що: "Способи припинення прав так само різноманітні, як і способи їх виникнення. Перше місце в обох випадках посідають юридичні дії як управомочених, так і третіх осіб; за ними йдуть різноманітні об'єктивні факти, що не залежать від людської волі". І далі: "як приклад юридичних дій управомочених осіб, що знищують права, - відречення від права, відчуження його іншій особі, платіж боржником за своїм зобов'язанням тощо. Як приклад юридичних дій третіх осіб наведемо: давніше володіння чужою річчю, що перетворюється на право власності на неї та знищує право попереднього власника; переробка будь-ким моєї речі на іншу; неуправомочене відчуження моєї речі третьою особою добросовісному володільцю, який набуває на неї право власності, тощо...".

У чинному законодавстві перелік підстав припинення права власності визначений у ст. 346 ЦК та має примірний характер за змістом ч. 2 цієї статті, доповнюється положеннями цього Кодексу та інших законів.

Такі підстави можуть носити загальний характер, стосуватися всіх видів майна, не залежати від виду права власності або мати спеціальний характер та застосовуватися до певного виду права власності (наприклад: приватизація як спосіб припинення виключного права державної власності та права комунальної власності), до певної правової ситуації або різновиду правовідносин (застосування ст. 365 ЦК до припинення права власності на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників тощо).

Як зазначалося, більшість підстав набуття права власності, визначених у главі 24 ЦК, одночасно є підставами й припинення права власності. Зокрема, власник майна втрачає право власності на нього, якщо не може відповідно до ст. 388 ЦК України витребувати його від добросовісного набувача (ст. 330 ЦК). Тільки в окремих випадках припинення права власності на майно не призводить до виникнення такого права на це майно в іншої особи (наприклад при споживанні майна, його знищенні тощо). Найпоширенішою підставою припинення права власності є відчуження власником свого майна іншій особі. Слід враховувати, що відчуження майна власником також є найпоширенішою підставою набуття права власності.

Відчуження власником свого майна охоплює випадки, коли власник за власною волею та за загальним правилом, на підставі домовленості передає право власності на певне майно іншій особі (особам). Змістом цієї підстави не охоплюється ситуація, коли відчуження відбувається поза волею власника (всупереч його волі або без її врахування). Відчуження як підстава припинення права власності характеризується єдністю волі та волевиявлення відчужувача та набувача майна; додатковою умовою є те, що воля власника має формуватися вільно. Якщо власник змушений здійснити відчуження майна, наприклад такого, що не може мати на праві власності, таке припинення права власності відбувається всупереч його волі, а правовідносини сторін регулюватимуться правилами п. З ст. 346 ЦК.

Перелік підстав припинення права власності шляхом відчуження власником свого майна включає не лише ті правочини, основною метою яких є передача права власності на майно, а й ті, що зазвичай належать до інших груп, зокрема договір позики, за яким позикодавець передає у власність позичальникові грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошових коштів або таку саму кількість речей того самого роду та такої самої якості (ст. 1046 ЦК).

У класиці цивілістики встановлене таке загальне правило для цивільних відносин з припинення права власності: право власності втрачається однією особою, коли його набуває інша; така заміна власників настає або за волею колишнього власника (тоді йдеться про відчуження), або проти або поза його волею (конфіскація, набуття права на річ у результаті давності)1.

Підстави припинення права власності, перераховані у ч. 1 ст. 346, можуть бути класифіковані за порядком припинення на такі, що передбачають:

а) добровільне припинення права власності (за волею власника) - відчуження власником свого майна, знищення ним його, відмова власника від свого майна, припинення юридичної особи за рішенням її учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами тощо;

б) примусове припинення права власності, що відбувається проти волі власника (або без урахування її) - припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; викупу пам'яток історії та культури; викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю; викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; припинення юридичної особи за рішенням суду про визнання недійсною державну реєстрацію юридичної особи, про визнання банкрутом, а також в інших випадках, встановлених законом (ст. 110 ЦК), тощо;

в) з об'єктивних причин, що не залежать від волі осіб, на виникнення та перебіг яких власник (інша особа) не може впливати (знищення майна в результаті стихійного лиха, смерть власника тощо). Фізична особа може скласти заповідальне розпорядження, яке вступає в силу на випадок смерті, але внаслідок незворотності цього процесу (настання смерті) смерть власника є тією об'єктивною обставиною, яка має бути визнана такою, на настання якої особа, за розумних умов, впливати не може.

Слід наголосити, що основою будь-якої класифікації підстав припинення права власності є вольовий критерій. Залежно від нього законодавством передбачаються відмінні механізми правового впливу: для правового регулювання відносин щодо підстав припинення права власності, що відбувається за волею власника, притаманний диспозитивний характер, проявом чого є принцип сподоби договору, для відносин щодо припинення права власності проти волі власника - імперативний. Саме з цих міркувань у главі 25 ЦК переважають норми, що регулюють припинення права власності проти волі власника.

Частина підстав припинення права власності знайшла своє визначення серед норм глави 25 ЦК, решта - конкретизована в інших законодавчих актах. Це стосується й такої підстави, як припинення права власності на майно, що за законом не може належати цій особі. За загальним правилом, майно підлягає відчуженню у тому випадку, якщо з огляду на прямий припис закону воно не може належати цій особі. Можливо виділити дві групи таких об'єктивно обумовлених заборон: перша група охоплює правила ст. 348 ЦК та описує правову ситуацію, пов'язану зі зміною закону, яким на майбутнє введено заборону мати певне майно у власності; у другій групі це не пов'язується із наявністю змін у законі, найчастіше вказується на неприпустимість тій або іншій особі мати на праві власності певне майно або його певну кількість. Зокрема, відповідно до п. 13 Перехідних положень Земельного кодексу (ЗК) на період до 1 січня 2015 р. громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів; за ст. 22 ЗК землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам; за ст. 13 Лісового кодексу України ліси, отримані у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Серед інших підстав припинення права власності у ст. 346 ЦК згадується звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника. Визначення такої підстави припинення права власності серед інших є новелою ЦК, хоча положення про неї містились в інших нормативних актах, її широко застосовували на практиці й за часів попереднього законодавства. Порядок звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, за загальним правилом, визначений законодавством про виконавче провадження.

Відповідно до правила ч. 1 ст. 50 Закону України "Про виконавче провадження" звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті (опису), вилученні та примусовій реалізації. За ч. 1 ст. 61 цього Закону реалізація арештованого майна, за винятком майна, вилученого за законом з обігу та зазначеного в ч. 8 ст. 55 цього Закону, здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів між Державною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах.

Щодо характеру переліку підстав припинення права власності слід звернутися до ч. 2 ст. 346 ЦК, призначення правила якої полягає не лише у його визначенні як невичерпного, воно також спрямоване на реалізацію положень Конституції України про неприпустимість свавільного позбавлення права власності, тому законодавець зазначає, що така підстава має бути визначена виключно законом. Звертає на себе увагу в ч. 2 ст. 346 те, що згідно із цим правилом "право власності може бути припинене в інших випадках", тому його слід поширювати лише на випадки примусового припинення права власності на майно, коли це відбувається не з волі власника, а також з об'єктивних причин.

Згідно із ч. 2 ст. 346 ЦК, на підставі аналізу чинних законів, до інших підстав, встановлених законом, за якими право власності припиняється, належать наступні:

- примусове припинення прав власності на земельну ділянку, передбачене у ст. 143 Земельного кодексу України (в разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель) у терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених ЗК України);

- припинення права власності на частку у спільному майні на вимогу інших співвласників на підставі ст. 365 ЦК1;

- припинення права власності на частку в праві спільної власності у разі відмови боржника від продажу своєї частки в праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника на вимогу кредитора про переведення на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку відповідно до правила абз. 2 ч. 2 ст. 366 ЦК (цей спосіб є відмінним від звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, оскільки звернення стягнення передбачає примусову реалізацію майна на публічних торгах (аукціонах) та подальшого розподілу отриманих коштів між кредиторами та їх залишку, в разі його наявності, власником у порядку, визначеному законодавством про виконавче провадження. На протилежність цього, підстава ст. 366 надає можливість кредитору неопосередковано задовольнити свою вимогу шляхом заміни собою попереднього власника у відносинах власності);

- припинення права власності на частку в спільному майні в разі порушення набувачем та/або попереднім власником правил переважної купівлі іншими співвласниками частки у спільному майні (ч. 4 ст. 362 ЦК);

- поділ майна, що є у спільній власності (статті 367, 372 ЦК), за рішенням суду в разі відсутності домовленості щодо поділу майна між співвласниками та інші, передбачені законом підстави примусового, проти волі власника, припинення права власності.

Також без згоди власника можуть бути продані речі, що не витребувані ним за певними договорами, зокрема за договором зберігання у камерах схову організацій, підприємств транспорту (ч. 4 ст. 972 ЦК).

Дискусійним залишається питання про допустимість застосування державою націоналізації як способу припинення права власності. Сучасній і давній українській історії випадки застосування націоналізації майна відомі, зокрема, за Законом України "Про обернення майна Компартії України та КП РС на державну власність" від 20 грудня 1991 р., втім, у тексті ЦК така підстава не знайшла власного місця.

Підстави припинення права власності слід відрізняти від способів такого припинення. Якщо підстави - це певні юридичні факти, з якими закон пов'язує припинення права власності майна у його власника, то порядок передбачає комплекс організаційно-правових заходів, спрямованих на досягнення такого правового результату.

Структура ст. 346 ЦК, по суті, визнає розташування та порядок норм у главі 25 Кодексу, її положення отримують конкретизацію у наступних статтях цієї глави, втім, окремі норми (з об'єктивних причин) не знайшли свого втілення в окремих нормах серед положень цієї спеціальної глави. Такими способами припинення права власності є відчуження власником свого майна, припинення юридичної особи чи смерть власника.

Як зазначалося, відчуження власником свого майна є найпоширенішим способом не лише виникнення, а й припинення права власності; він найбільш притаманний методу цивільно-правового регулювання, відповідає специфіці цивільних відносин, оскільки є органічним відтворенням таких засад цивільного законодавства як свобода договору та свобода підприємницької діяльності. Для існуючого розуміння категорії припинення права власності притаманне таке його тлумачення, коли відбувається одночасне припинення права власності на певне майно в однієї особи з одночасним виникненням на це саме майно права власності в іншої.

Хоча в загальних положеннях цивільного законодавства декларується принцип, за яким у разі наявності критичних вад у правочині, що опосередковує перехід права власності, перехід не відбувається, оскільки недійсний правочин не призводить до виникнення прав та обов'язків у сторін, на досягнення яких була спрямована їх воля, однак у цивільно-правових положеннях наявні винятки про протилежне. Визнання судом правочину недійсним за певних об'єктивних обставин може призвести до припинення права власності, що виникло або ж про виникнення якого сторони, учасники угоди, домовлялись, з певними вадами, які є критичними для дійсності правочину.

Природним є розташування норм про припинення права власності в разі припинення юридичної особи, оскільки ці норми не знайшли свого висвітлення серед норм глави 25 ЦК. Майнові питання припинення юридичної особи знайшли своє втілення серед положень про статус юридичної особи, зокрема встановлене таке загальне правило, за яким майно юридичної особи, що залишилось після задоволення вимог кредиторів, передається її учасникам, якщо інше не встановлене установчими документами юридичної особи або законом (ч. 4 ст. 111 ЦК).

Припиненню права власності на майно внаслідок смерті власника - фізичної особи присвячені норми книги шостої ЦК "Спадкове право". При цьому відбувається припинення не всіх цивільних відносин, учасником яких був померлий, а лише тих, що не передбачають правонаступництва. Такі цивільні відносини як майнові, в тому числі відносини власності, продовжують існувати. Смерть власника призводить до початку процесу заміни особи власника у цих відносинах, оскільки сама річ, яка належала померлому, звісно, не зникає. Цей процес завершується визначенням особи нового власника, переходом до нього всіх або окремих прав попереднього власника стосовно певного майна, визначенням об'єкта цього права. Хоча в часі цей процес може охоплювати тривалий період, у ч. 5 ст. 1268 ЦК вводиться презумпція, за якою незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини, вказуючи тим самим на безперервність існування права на річ.