Цивільне право України - Дзера О.В. - 4. Окремі способи припинення права власності на майно

Відмова від права власності

Новим для цивільного законодавства стало введення як підстави припинення права власності відмови від права власності. На відміну від інших підстав припинення права власності, які, у першу чергу, мають на меті визначити порядок та межі втручання держави в відносини власності, закріпивши умови такого втручання, ця підстава знайшла своє місце в системі глави 25 ЦК внаслідок зрозумілої публічності процесу відмови від права власності, а також того, що такі дії є значущими для необмеженого кола осіб у суспільстві. Відхід від презумпції права державної власності зумовив необхідність визначити долю такого майна, стосовно якого його власник не бажає реалізації своїх повноважень.

Беручи до уваги те, що в ст. 347 ЦК йдеться про особу як суб'єкта таких цивільних відносин, відмовитись від права власності на своє майно може будь-яка особа - як фізична, так і юридична; держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади є відмінними від осіб учасниками цивільних відносин, тому конструкція ч. 1 ст. 347 ЦК виключає можливість того, що відмову від права власності неможливо застосувати цими суб'єктами права власності. Ззовні подібною до відмови є передача особі права на земельну ділянку місцевою радою за рішенням її сесії згідно з нормами земельного законодавства, втім подібність є умовною, оскільки ці норми З К носять не приватноправовий, а суто публічно-правовий характер, це не є відмовою за ЦК, а лише способом реалізації громадянами конституційного права на землю.

Характерною ознакою дерелікції є те, що особа свідомо та за власною волею відмовляється від права власності, тобто має бути цілком зрозумілим прагнення до припинення її права власності. Якщо ж особа полишає майно, але не має наміру відмовитись від права власності на нього, то це не може розглядатися як відмова від права власності на нього або давати підстави розглядати таку річ як безхазяйну. При дерелікції воля власника має бути чітко виражена та об'єктивована для розуміння ззовні. Так, якщо особа бажає відмовитись від права власності на певну річ, але таке бажання жодним чином не вплинуло на її поведінку, не можна говорити про припинення права власності з цієї підстави. Протилежною буде ситуація, якщо особа заявила про відмову від права власності, але фактично продовжує здійснювати щодо цього майна повноваження власника. У такій ситуації відсутні умови до припинення права з цієї підстави. Як здається, головним правилом у цій ситуації є дотримання збігу та поєднання вільно сформованої волі та чітко вираженого й зрозумілого ззовні волевиявлення власника щодо відмови стосовно конкретного майна здійснювати на майбутнє будь-які повноваження. При цьому така відмова має бути висловлена без застережень та умов (щодо настання певних подій тощо).

Мотиви відмови від права власності не мають юридичного значення; так, власник може відмовитися від речі внаслідок виходу її з ладу, застаріння, фізичного та морального зносу, з інших міркувань тощо. На підприємстві може відбутися переоснащення, внаслідок якого власник відмовляється від того або іншого майна; особа може викинути застарілу побутову техніку.

Власник може здійснити дерелікцію двома способами: або шляхом заявлення про це певному колу осіб, щоб це стало надбанням громадськості, або шляхом вчинення активних та зрозумілих для оточуючих дій, які також свідчать про наміри власника щодо припинення права власності на певне майно. Виключати не слід також невчинення власником дій, які зазвичай добрий господар мав би вчинити стосовно свого майна, мається на увазі здійснення звичайного піклування, навідування такого майна. І заява, і вчинення дій (або красномовна бездіяльність) мають бути спрямовані на певне майно, чітко визначене його власником. Відмова не може стосуватися невизначеного кола або кількості речей та майна, що не характеризуються індивідуалізуючими ознаками. Необхідною є вимога до відмови, щоб за будь-якого обраного власником способу відмови вони безперечно свідчили про намір не зберігати за собою будь-які права на це майно. Характер дій, про які йдеться у ч. 1 ст. 347 ЦК, має відповідати особливостям речі, її призначенню та способу використання, оскільки те, що для одного виду майна є неприпустимим, для іншого є звичайним.

Момент припинення права власності на майно, від якого власник відмовляється, визначений правилом ч. 2 ст. 347 ЦК: припинення права власності на майно, право на яке не підлягає державній реєстрації, визначається моментом вчинення дій, які свідчать про таку відмову. При визначенні моменту та правових наслідків припинення права власності шляхом відмови від нього слід враховувати наступне. Дерелікція є актом особи щодо реалізації нею своїх повноважень власника та може розглядатись як спосіб використання об'єкта права власності, але будь-яке використання не може завдавати шкоди правам та інтересам інших осіб або створювати загрозу цим правам та інтересам у майбутньому. "Власність гарантує не лише права власників, а й зобов'язує, покладає на них певні обов'язки. Саме про це йдеться у статтях 13 ' 41 Конституції України, відповідно до яких використання власності не може завдавати шкоди людині, правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства"1. З огляду на такі міркування будь-яке здійснення відмови від права власності (в тому числі шляхом викидання тощо) не може створити загрозу правам та інтересам осіб, інших учасників цивільних відносин, держави, не має створювати небезпеку для довкілля або суспільства. Шкоду, заподіяну такою річчю, незважаючи на те, що згідно з правилом ч. 2 ст. 347 ЦК право власності у її колишнього власника вже може припинитись, повинно бути ним відшкодовано. Тобто реалізація власником свого права на відмову від права власності не виключає можливості покладання на нього відповідальності за заподіяну цією річчю шкоду, якщо викинута власником річ наділена будь-якими шкідливими властивостями, як, наприклад, старий телевізійний кінескоп, отрута тощо).

З погляду визначення меж повноважень власника на слід виходити із загальних правил ст. 13 ЦК України про межі здійснення цивільних прав і, зокрема, вимоги утримуватись від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Тому такі речі, які є екологічно небезпечними, вибухонебезпечними тощо, не можуть бути викинуті, а передбачають певні технологічні процеси знезараження або утилізації тощо. Від права власності на певні види речей власник не може взагалі відмовитися та має нести зобов'язання власника до повного припинення їх шкідливої дії (наприклад радіоактивні речовини та предмети) або до моменту, коли шкідлива дія локалізована та не несе серйозної загрози.

Отже, відмова від майна не припиняє самі по собі обов'язки власника стосовно нього, це обґрунтовується тим, що при обранні способу відмови власник має виходити з принципу добросовісності та розумності та враховувати особливості майна, характер його небезпеки для довкілля, суспільства в цілому. Тому судова практика, спираючись на ст. 13 ЦК, має виходити з неприпинення відповідальності колишнього власника за майно, від якого він відмовився, в разі наявності негативних наслідків від нього.

Положення ст. 347 ЦК перебувають у логічному поєднанні зі статтями 335 та 336 цього Кодексу. Зокрема, при оцінці положень про відмову від права власності слід враховувати правила ст. 336 ЦК України, відповідно до якого особа, котра заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею. Отже, якщо жодна особа не заволоділа річчю, від якої відмовився її колишній власник, останній може повернути її собі на підставі ст. 336 ЦК. Але якщо інша особа заволоділа річчю, від якої ЇЇ власник відмовився, останній не має права вимагати від неї повернення речі. Як заперечення проти можливого позову колишнього власника набувач може посилатися саме на перебування речі у його володінні та на факт публічної та недвозначної відмови колишнього власника від спірної речі.

Способами відмови від права власності є викидання майна, полишення майна, виселення з нерухомого майна без наміру повернутися до нього та інші. Характеризується добровільним характером, примушування до відмови від права власності є підставою не вважати відмову правозгідною й такою, що матиме правові наслідки для власника та третіх осіб, тобто не призведе ані до припинення такого права у власника майна, ані до виникнення прав власності у набувачів, у володіння яких потрапить це майно. Примусова відмова від права власності на майно у випадках, передбачених законом, охоплює інші підстави припинення права власності, тому не стосується цих правил.

У ч. З ст. 347 ЦК визначається процедура та момент припинення права власності при відмові від нього на майно, права на яке підлягають державній реєстрації. Таким майном є нерухомі речі (ст. 182 ЦК) та інші види майна, щодо якого законом пов'язано момент виникнення на нього права власності з його державною реєстрацією. Ця норма має на меті виключити можливість існування нерухомих речей, власник яких невідомий, це більшою мірою відповідатиме інтересам цивільного обороту, сприятиме стабільності цивільних відносин та їх прогнозованості.

У досліджуваній статті ЦК не визначається правова доля нерухомого майна, стосовно якого зареєстровано відмову від нього власника. Згідно з ч. 2 ст. 335 ЦК України з моменту реєстрації відмови така річ стає безхазяйною, тобто, за загальним правилом, після спливу одного року з моменту взяття на облік такої речі вона може бути передана за рішенням суду в комунальну власність.

Аналіз ч. З ст. 347 з положеннями ч. 2 ст. 335 ЦК свідчить про те, що за заявою власника нерухомого майна про відмову від права власності на нього у відповідному державному реєстрі має бути зафіксовано не лише таку заяву, а й на підставі неї це майно має бути взяте на облік як безхазяйна нерухома річ. Складність запропонованої законодавцем конструкції свідчитиме про вірогідне поодиноке (нечасте) застосування цього механізму, тому слід при виникненні можливих спорів про право власності на нерухоме майно, власник від якого відмовився, застосовувати загальні положення ч. 1 ст. 347 ЦК про відмову від права власності.

Остаточне вирішення спорів щодо нерухомого майна та майна, право на яке підлягає реєстрації, від яких відмовився власник, належить суду. Ймовірним предметом спору щодо цього майна будуть вимоги про визнання права власності на нього зі сторони його володільця, який вимагатиме зміни свого статусу. В такій ситуації для суду істотного значення набудуть і загальні обставини відмови від права власності на майно (ч. 1 ст. 347 ЦК), і спосіб набуття спірної речі у володіння останнього набувача, його ставлення до свого володіння, характер його добросовісності, відкритості, тривалість строків такого володіння тощо; за таких обставин, як уявляється, реєстрація відмови від права власності власника матиме не найголовніше значення для вирішення справи.

З часів римського права вказували на відмінність відмови від права власності та втрати речі, викидання речі у зв'язку з необхідністю та без наміру відмовитись від права власності на неї (зокрема під час буревіїв, майно, втрачене в результаті загальної та не загальної (окремої) аварії судна тощо).