Цивільне право України - Дзера О.В. - 1. Поняття та види речових прав на чуже майно

1. Поняття та види речових прав на чуже майно

Останніми роками у зв'язку з відновленням основних категорій права власності речові права на чуже майно посіли своє особливе місце у системі вітчизняного цивільного законодавства. Положення розділу II книги третьої ЦК України присвячені правовому регулюванню такої категорії прав як речові права на чуже майно, під якими об'єднуються право володіння, право користування (сервітут), право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право забудови (суперфіцій). Перш ніж здійснити загальний аналіз названих прав, необхідно з'ясувати, які ж ознаки характерні для останніх та за якими критеріями вони віднесені до речових.

Потрібно зазначити, що права на чуже майно є складовою більш загальної категорії речового права, яка, крім цих прав, містить також право власності. Разом із тим у більшості національних законодавств право володіння виведене зі структури прав на чуже майно і є самостійним речовим правом. У таких правопорядках система речового права відповідно складається з трьох елементів: права власності, права володіння та прав на чуже майно, які часто називають правами на чужі речі, іншими речовими правами, обмеженими речовими правами тощо.

Поняття "право на чужу річ" відоме ще з часів Стародавнього Риму, де йменувалося jura in re aliena і об'єднувало право сервітуту, емфітевзис, суперфіцій та заставне право. Сьогодні ці права як речові поширені у багатьох законодавствах. Щодо ЦК УРСР 1922 р., то даний нормативний акт містив окремі види речових прав: право власності, право забудови (як прототип римського суперфіцію) та право застави. Однак зазначені права, на жаль, не мали свого чіткого визначення та місця в системі речового права. Більше того з часом норми щодо права забудови взагалі були скасовані, а їх роль почали виконувати положення земельного законодавства, які передбачали право землекористування.

Стосовно вітчизняної системи законодавства, то ЦК 1963 р. не містив положень щодо прав на чуже майно. Вперше цей термін був закріплений у Законі

України "Про власність" від 7 лютого 1991 р.1. Зокрема у ч. 6 ст. 4 зазначеного Закону передбачалося, що діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власник може бути зобов'язаний допустити обмежене користування іншими особами. Така законодавча позиція була спрямована на юридичне впорядкування суспільних відносин щодо користування речами, власник яких був особою іншою, ніж користувач. Адже за часів Радянського Союзу права на чуже майно хоча і не визнавались, але фактично існували, наприклад право забору води з чужого колодязя, право проходу (проїзду), право забудови тощо. Своє легальне закріплення дана категорія речових прав віднайшла тільки із прийняттям ЦК у 2004 р., де не лише закріплено систему прав на чуже майно, а й відображено правове регулювання кожного з прав та статус правомочних осіб.

У найбільш загальному вигляді речові права на чуже майно - це похідні від права власності, права на чужу річ, обмежені у змісті і які надають управомоченій особі - титульному володільцеві - можливість впливати на річ без участі власника в рамках встановлених законом чи договором із власником.

Похідний характер зазначених прав полягає у тому, що оскільки йдеться про використання чужої речі, то ці права не можуть виникати за умови відсутності такої чужої речі й, головне, права на таку річ, а саме права власності. Як може виникнути право проходу земельною ділянкою, якщо остання не перебуває ні у чиїй власності. За таких обставин ділянка є безхазяйною, а відтак особі, яка потребує проходу, не потрібно встановлювати таке право. Адже мета будь-якого права на чужу річ - отримати можливість користування чужою річчю в певних межах з метою задоволення господарських потреб користувача, якщо іншого способу цього зробити немає. При цьому право власності особи-власника такої речі обмежується. Після припинення права на чуже майно право власності відновлюється у повному обсязі. Такий ефект "відновлення" називається еластичністю права власності (лат. jus recadentiae). Таким чином, похідний характер прав на чуже майно полягає у тісному зв'язку та залежності права на чужу річ від права власності.

Стосовно обмеженості у змісті як ознаки аналізованих прав потрібно сказати, що йдеться про менший обсяг правомочностей порівняно з правом власності. Так, за загальним правилом, жодне з прав на чуже майно, перерахованих у ч. 1 ст. 395 ЦК, не дає управомоченій особі можливості розпоряджатися чужою річчю. Титульний володілець може лише в рамках, встановлених законом чи договором із власником, користуватися річчю без участі власника. Звісно, названа конструкція подібна до деяких прав із зобов'язальною правовою природою, наприклад, прав орендаря. Відмінність тут полягає у тому, що права на чуже майно мають абсолютний характер, а, відповідно, й абсолютний захист (у тому числі від самого власника) із застосуванням речово-правових способів захисту, а також необмежений строк встановлення. Вбачається, що оскільки права на чуже майно переважно пов'язані із нерухомістю, то встановлення таких прав здійснюється, як правило, на тривалий, а то й невизначений термін.

Серед ознак таких прав слід назвати: по-перше, ці права мають обмежений зміст (у порівнянні з правом власності); по-друге, їх об'єктом виступає переважно нерухоме майно; по-третє, для них характерне право слідування за річчю; по-четверте, права на чуже майно мають похідний від права власності характер; по-п'яте, їх види та зміст повністю визначаються законом.

Сучасним цивільним законодавством встановлено види речових прав на чуже майно, а саме у ч. 1 ст. 395 ЦК названо такі:

1) право володіння;

2) право користування (сервітут);

3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

У ч. 2 зазначається, що законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. Зазначимо, що в доктрині цивільного права ще до сьогодні точаться суперечки з приводу того, чи повинен ЦК встановлювати закритий перелік речових прав, у тому числі прав на чуже майно. Як бачимо, законодавець вирішив це питання, встановивши відкритість такого переліку. Загалом це виправдано реаліями сучасного життя. А тому у випадку появи нових видів прав на чуже майно вони можуть передбачатися на рівні законів України. У спеціальній літературі вже зазначалося про існування прав на чуже майно у випадку виникнення набувальної давності чи в разі встановлення так званих переважних прав тощо.

Слід зауважити, що реалізація принципу встановлення прав на чуже майно виключно законом свідчить, з одного боку, про обмеженість переліку цих прав, оскільки останні можуть передбачатись тільки актами на рівні закону. З іншого боку - відхід від регламентації переліку таких прав виключно ЦК може внести нормативну невизначеність їх режиму. На підтвердження сказаного можна навести положення ч. 1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" від 1 липня 2004 р.1, де наводиться перелік речових прав, які підлягають обов'язковій державній реєстрації: 1) право власності на нерухоме майно; 2) речові права на чуже нерухоме майно: а) право володіння; б) право користування (сервітут); в) право постійного користування земельною ділянкою; г) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій); д) право користування нерухомим майном строком понад один рік.

Як видно з наведеної норми, до прав на чуже майно, крім передбачених ЦК, віднесеш також право постійного користування земельною ділянкою та право користування нерухомим майном строком понад один рік. Убачається, що кваліфікація зазначених прав як прав із речовою природою є доволі спірним питанням, а особливо права користування нерухомістю строком понад один рік, яке, в першу чергу, пов'язане з орендними відносинами та формою договору оренди.

Крім усього сказаного, потрібно зазначити, що ч. 2 аналізованої статті має бланкетний характер і відсилає нас до інших законодавчих актів, у яких можуть міститися правила про інші речові права на чуже майно. Такими актами є насамперед Господарський кодекс України, у статтях 136-138 якого встановлено такі речові права як право господарського відання, право оперативного управління та право оперативного використання майна. Звісно, правова природа даних прав так само є доволі спірною, однак сьогодні ці права існують, і з цим потрібно рахуватися. Глава 16 Земельного кодексу України1 присвячена регулюванню права земельного сервітуту, а глава 16і - праву користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови. Те саме можна сказати про ст. 23 Лісового кодексу України2, якою врегульовано лісові сервітути.