Цивільне право України - Дзера О.В. - 2. Право володіння чужим майном

Передбачене п. 1 ч. 1 ст. 395 ЦК право володіння є правом особи фактичного панування над річчю.

При цьому право володіння необхідно відмежовувати від однойменної правомочності власника передбаченої ч. 1 ст. 319 ЦК. Відмінність полягає в тому, що у першому випадку йдеться про окреме суб'єктивне право засноване на правовій підставі, а в другому мається на увазі лише правомочність власника щодо здійснення фактичного панування над річчю, належною йому на праві власності.

Варто зазначити, що введення Кодексом у систему прав на чужі речі права володіння викликало низку нарікань серед науковців та практиків. Найістотнішим зауваженням є те, що в ЦК йдеться про право володіння чужим майном як саме про право, а не як про факт. Однак у випадку, коли володіння є правом, то як і будь-яке інше право воно вже захищається законом і якогось спеціального захисту не потребує. Інша справа - надання захисту фактичному володінню, володінню-факту. І саме воно, на думку дослідників, повинно бути відображене у Кодексі.

Незважаючи на значну поширеність слів "володіти", "володіння", юридичне значення терміна "володіння" виходить далеко за рамки його "неправового" змісту. У цивільно-правовій науці володіння зазвичай розуміється як фактичне панування особи над річчю: залежно від поглядів на підставу захисту володіння різні автори додають у це визначення вказівку на мету присвоєння речі, незалежну від права на річ і способу його придбання. Потрібно сказати, що в доктрині володіння визначають у трьох основних значеннях.

1. Володіння традиційно включається до складу "тріади правомочностей" власника. Володіння річчю в цьому випадку виступає як необхідна умова для здійснення права власності стосовно речі. В юридичній літературі автори визначають правомочність володіння як юридично забезпечену можливість власника здійснювати господарське панування над річчю або як засновану на законі можливість мати у себе дане майно. Без володіння неможливо здійснити іншу правомочність власника - користування річчю, а також у більшості випадків ускладнюється і розпорядження річчю, тобто визначення юридичної долі речі шляхом здійснення стосовно неї юридично значимих актів.

Особливе значення володіння як складової частини змісту права власності підтверджується також наявністю спеціального позову про повернення майна з незаконного володіння (vindicatio, віндикаційний позов - позов неволодіючого власника до володіючого не власника).

2. Встановлення панування, набуття фактичної влади над річчю - характерний і необхідний елемент практично для всіх первісних способів набуття права власності (переробка, звернення у власність безхазяйної речі, знахідка, скарб тощо). Це саме можна сказати і про похідні способи: одного договору про перехід права власності від однієї особи до іншої недостатньо для виникнення права власності у набувача, воно виникає лише з передачею володіння річчю на підставі цього договору (traditio). Встановлення подібного правила виправдане тим, що можливість продавця передати річ означає наявність останньої в нього і тим самим забезпечення дійсності самої угоди. Тому передача речі у володіння є необхідним наслідком купівлі-продажу.

Найчіткіше значення елемента володіння проявляється при виникненні права власності за давністю володіння (usucapio). В останньому випадку за наявності певних обставин, передбачених ст. 344 ЦК, незаконний сумлінний власник речі набуває право власності на річ, над якою він фактично панував протягом певного часу, залежно від того, чи має ця річ статус рухомої, чи нерухомої.

3. Однак особливе значення у праві має володіння, незалежне від права на річ, тобто власне фактичне панування особи над річчю. Прикладом такого володіння може слугувати володіння нерухомим об'єктом особою, чиє право на об'єкт не зареєстровано у встановленому законом порядку, володіння річчю, отриманою за недійсним правочином, володіння украденою річчю. Такому пануванню (як правомірному, так і неправомірному) надається юридичне значення, і воно користується юридичним захистом.

І саме володінню у його третьому значенні мають бути присвячені статті глави 31 ЦК. Оскільки саме це володіння потребує детальної регламентації та нормативного врегулювання. Інші названі два види володіння уже врегульовані з огляду на те, що вони є не чистими конструкціями і напряму, пов'язані чи то з інститутом власності, чи з договірними конструкціями, які передбачають володіння речами. Однак, вітчизняний законодавець закріпив конструкцію "право володіння чужим майном", тим самим нівелювавши ідею володіння як такого.

Крім того, при регламентації володіння як речового права на чуже майно законодавець не здійснив розмежування до кінця термінів "право володіння" та "фактичне володіння", оскільки за своїм змістом вони суттєво різняться. Право володіння над річчю - категорія, яка використовується на позначення випадків володіння, яке виникає на правових підставах (у силу закону, договору, заповіту, судового рішення тощо). Йдеться про титульне володіння, яке має свою легальну підставу.

Натомість поняття "фактичне володіння" у цивілістиці прийнято пов'язувати з будь-якими випадками володіння, незалежно від правової підстави його виникнення (йдеться як про законне, так і про незаконне володіння). Таке володіння відповідно може бути і титульним, і безтитульним, однак у цьому випадку найбільш важливим є питання не стільки титулу, скільки наявності речі у такого володільця.

Володільцем чужого майна є особа, яка фактично тримає його в себе. Йдеться про випадки, коли у фактичному пануванні особи перебуває майно, яке є чужим, тобто належить на праві власності іншій особі. У випадку коли особа не є власником майна, а власник при цьому невідомий, правила про володіння не застосовуються, допоки не буде встановлено правовий режим такої речі за правилами, передбаченими главою 24 ЦК. Володільцями необхідно визнавати осіб, які фактично панують над річчю за правовою підставою, і осіб, які володіють річчю без правової підстави, наприклад внаслідок застосування наслідків недійсного правочину.

Право володіння може належати одночасно двом або більше особам. Це пов'язано з тим, що за своєю природою титульне володіння пов'язане не стільки із самим фактичним пануванням над річчю, скільки з юридичними правомочностями щодо такої речі. Очевидно, що в умовах сучасного інтенсивного цивільного обороту право володіння може зберігати за собою як власник речі, так і інші особи, які, наприклад, здійснюють користування таким майном.

Фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду (ч. З ст. 397 ЦК). Тобто допоки не встановлено інше, особа-фактичний володілець вважається такою, що володіє річчю правомірно. Дана презумпція бере свій початок з іншої відомої презумпції: якщо не встановлено інше, то особа-володілець вважається власником речі. Очевидно, що у разі, коли особа володіє річчю, це, з огляду на засаду добросовісності цивільного обороту, неодмінно вказує на те, що її йому передали не інакше як на правовій підставі, а тому таке володіння має вважатися правомірним. У будь-якому випадку основним моментом, який відіграє роль у конструкції "титульного-безтитульного" володіння є передача речі і її підстави. І саме від повноти з'ясування цього питання залежить правовий режим речі та володільця такої речі.

Законодавством встановлено два види підстав, за яких виникає право володіння чужим майном: договір та закон. Такими договорами можуть слугувати лише ті, які пов'язані з передачею речі у користування чи інше речове право на певний строк або договорами, які опосередковують перехід речей. Так, право володіння виникатиме у разі укладення договорів найму (оренди), позички, лізингу, перевезення, зберігання, комісії тощо. Саме в рамках цього договірного строку особа може захищати своє право володіння перед третіми особами, в тому числі й перед самим власником. Сплив строку, вказаного у договорі, відповідно до змісту ст. 399 ЦК не припиняє володіння, а тому воно так само може захищатися. Разом із тим сплив строку означає встановлення обов'язку повернення речі і тому поряд із можливістю захисту володіння особа може бути змушена повернути річ, тим самим припинивши володіння нею. З іншого боку, по закінченні строку набувальної давності її володіння може перерости у право власності над річчю, якщо будуть витримані умови такого набуття.

Договір про передачу права володіння може укладатися із самим власником або особою, якій майно було передане власником. Йдеться про передачу майна на правовій підставі (договір чи інша законна підстава). Однак лише власник має право розпоряджатися своєю власністю, а всі інші мають узгоджувати свої дії з власником, якщо інше не передбачене законом або договором. Тому вираз "майно, передане власником" можна тлумачити за своїм змістом у різних площинах. Тобто власник вправі передати майно іншій особі, яка, у свою чергу, вправі здійснювати правомочності власника та передати одну з них третім особам. Якщо іншій особі передане окреме з прав на майно, то тут необхідно виходити з адекватності відповідного права; можливістю передати право володіння може скористатися лише володілець, якому передане не тільки право володіння, а й інші правомочності - як мінімум, користування або й розпорядження.

Іншим випадком встановлення права володіння є вказівка на це в законі. Такими випадками може бути вказівка на спадкування того чи іншого майна, на його перехід до особи в силу визначених обставин тощо. Прикладом може слугувати, положення частин 2 і 3 ст. 28 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень"', відповідно до якої, якщо протягом 30 днів з моменту реєстрації в Державному реєстрі відомостей про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження зобов'язання боржника, виконання якого забезпечене обтяженням, залишається невиконаним, і якщо предмет забезпечувального обтяження є у володінні боржника, останній зобов'язаний на вимогу обтяжувача негайно передати предмет обтяження у володіння обтяжувача. До закінчення процедури звернення стягнення обтяжувач зобов'язаний вживати заходи щодо збереження відповідного рухомого майна згідно з вимогами, встановленими ст. 8 цього Закону. Якщо боржник, у володінні якого є предмет забезпечувального обтяження, не виконує обов'язку щодо передачі предмета забезпечувального обтяження у володіння обтяжувача, звернення стягнення здійснюється на підставі рішення суду.

Варто зазначити, що підставою виникнення володіння в силу закону є й низка положень ЦК. Так, ч. З ст. 337 передбачає право володіти знайденою річчю до встановлення особи власника. Аналогічні правила містяться й у ч. 2 ст. 340 стосовно затримання бездоглядної тварини. Титульними володільцями є також сервітуарій - особа, яка має право користування житлом на правах члена сім'ї власника та емфітевта і суперфіціарій в частині користування земельними ділянками, наданим їм у користування.

Право володіння припиняється в разі відмови володільця від володіння майном; витребування майна від володільця власником майна або іншою особою; знищення майна (ст. 399 ЦК).

Слід зауважити, що названі підстави за своєю природою є більш характерними для фактичного володіння, а не права володіння. Про це свідчить те, що перша з наведених підстав відмови володільця від володіння майном неприйнятна у разі набуття володіння за договором, оскільки одностороння відмова від договору не допускається правилами ЦК. Також не може бути припинене шляхом односторонньої відмови володіння емфітевта та суперфіціарія.

Витребування майна від володільця власником майна або іншою особою також не повною мірою "чистим" випадком припинення права володіння, оскільки: по-перше, для такого припинення є обов'язковою вказівка закону; по-друге, витребовування може вчинятися тільки стосовно незаконного володільця; і, зрештою, по-третє, саме по собі витребування є не стільки підставою для припинення, скільки способом захисту прав. Адже не може бути підставою припинення сама тільки дія щодо витребовування, для цього потрібно часто вчинити позов про витребовування майна з чужого незаконного володіння і тоді така підстава припинення перетворюється на вимогу про повернення майна.

Щодо знищення майна, то ця підстава у всіх випадках тягне за собою припинення права володіння. Водночас варто розмежовувати факт знищення від інших форм непридатності майна (пошкодження, занедбаність тощо). У ст. 399 ЦК йдеться про приведення визначеного майна до такого стану, який виключав би його подальше використання, або його подальше використання за первісним цільовим призначенням було неможливим.

Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом. Такими випадками можуть бути: вилучення майна з метою суспільної необхідності, звернення стягнення на майно за боргами володільця, смерть володільця. Загалом такими підставами цілком можуть бути усі підстави, передбачені ЦК для припинення права власності, а також підстави, передбачені ч. 1 ст. 397 та ст. 400 ЦК.