Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 2. Зміст договору міни (бартеру)

Зміст договору міни, як і будь-якого іншого договору, становлять права та обов'язки його сторін, які є складовими елементами договірного правовідношення, до яких належать також його суб'єкти й об'єкти.

Суб'єктами (сторонами) договору міни, за загальним правилом, відповідно до ст. 715 ЦК, можуть бути всі дієздатні фізичні та юридичні особи, інші учасники цивільних правовідносин, оскільки в цій статті відсутні застереження щодо обмежень суб'єктного складу договору міни. Проте наявність таких обмежень може мати місце за окремими законами. Зрозуміло, якщо договір міни (бартеру) укладається у сфері господарювання, його сторонами можуть бути суб'єкти господарювання, визнані такими правилами ГК України.

Для укладання договору міни (бартеру) у сфері зовнішньоекономічної діяльності його сторони мають бути визнані суб'єктами такої діяльності щодо вимог, зокрема Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність".

Предметом договору міни (бартеру) може бути будь-який оборотоздатний товар, якщо інше не передбачено актами законодавства. Вочевидь цього не достатньо, якщо брати до уваги першу частину ст. 715 ЦК, згідно з якою товар за договором передається у власність набувача. Це загальне правило ч. І ст. 715 ЦК, за яким у ч. 5 цієї самої статті встановлено правило про те, що договором може бути встановлений обмін майна на роботи (послуги). Однак у ст. 715 ЦК не міститься відповіді на запитання про можливість існування договору міни (бартерного договору), в якому відбувається обмін не майна на роботи (послуги), а обмін одних робіт, послуг на інші роботи, послуги, що фактично допускається Законом України від 23 грудня 1998 р. та Законом України "Про оподаткування прибутку підприємств".

За договором міни товар має передаватися у власність набувача. Думається, що законодавцем не враховано тієї обставини, що за ст. 901 ЦК України під послугами розуміються такі послуги, які споживаються в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності (договори перевезення, зберігання тощо). Тобто у таких випадках не створюється результат, який би міг бути об'єктом права власності. Тому можна стверджувати, що окремими актами законодавства дається більш широке розуміння бартеру (бартерної операції), ніж це визначено у ЦК України, оскільки ними до предмета такого договору зараховуються послуги, результати яких не набувають матеріалізованої форми, необхідної для визнання цього предмета об'єктом права власності.

Законодавством інколи встановлюються обмеження щодо окремих видів товарів, які можуть бути предметом бартерного договору. Наприклад, не можуть бути об'єктом міни (бартеру) основні фонди підприємств, які є державною або комунальною власністю (ст. 293 ГК України). Постановою Кабінету Міністрів України "Про деякі питання регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності" від 29 квітня 1999 р. було затверджено відповідні переліки товарів (робіт, послуг), щодо яких товарообмінні (бартерні) операції забороняються. Зазначена постанова КМУ є малолегітимною, адже відповідно до ст. 93 Конституції України правовий режим власності має визначатися виключно законами України. Власне, це випливає також із змісту ч. 6 ст. 715 ЦК України, згідно з якою особливості укладення та виконання договору міни можуть передбачатися законом.

Права і обов'язки сторін договору міни визначені насамперед у ст. 715 ЦК, з якої випливає, що кожна із сторін зобов'язана передати іншій стороні відповідний товар у власність, а остання, зрозуміло, зобов'язана прийняти його. Такі обов'язки лежать на кожній стороні як продавцеві, оскільки кожна з них, яка передає товар, виступає продавцем, а кожна з них, що приймає товар взамін, вважається покупцем. Відповідно, такому обов'язку сторони передати товар кореспондується право іншої сторони (покупця) вимагати передачі обумовленого договором товару. Тому договір міни вважається двостороннім (взаємним).

Щодо інших прав і обов'язків сторін договору міни (щодо якості товару, кількості товару, їх вартості тощо), то вони визначаються договором і відповідними нормами ЦК України чи інших законів, які регулюють купівлю-продаж, поставку, контрактацію тощо. У такий же спосіб мають вирішуватися питання, пов'язані з розірванням договору із застосуванням правових наслідків невиконання чи неналежного виконання умов договору міни.

Так, за вищезгаданим Законом від 23 грудня 1998 р. товари, що імпортуються за бартерним договором, підлягають ввезенню на митну територію України у строки, зазначені в такому договорі, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення товарів, які фактично експортовані за бартерним договором, а в разі експорту за бартерним договором робіт, послуг - з дати підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг.

У разі експорту за бартерним договором високоліквідних товарів строки ввезення на митну територію України імпортних товарів не повинні перевищувати 60 календарних днів з дати оформлення вивізної вантажної митної декларації. Перелік високоліквідних товарів встановлює КМУ.

Порушення строків ввезення товарів (виконання робіт, надання послуг), що імпортуються за бартерним договором, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3% вартості неодержаних товарів, загальний розмір якої не може перевищувати розміру заборгованості.

Незважаючи на поширення товарообмінних угод у внутрішньому товарообігу України, загально-цивільний договір міни, що опосередковує цей обіг, виявився практично неврегульованим, адже йому присвячено всього лише дві статті в новому ЦК України - статті 715 і 716. У даному випадку не можна компенсувати проблему законодавчої неврегульованості договору міни посиланням на те, що до нього застосовуються відповідні правила про договір купівлі-продажу та інші договори, оскільки мінові угоди, за якими здійснюється обмін одних товарів (робіт, послуг) на інші товари (роботи, послуги), за своїми правовими наслідками у разі їх невиконання можуть виявитися значно складнішими, ніж угоди купівлі-продажу з грошовою оплатою товару або інші самостійні договори.

Так, українська компанія "Укрнафтохім" уклала з AT"Індустріалекспорт" (м. Бухарест, Румунія) контракт від і 7 вересня 1992 р. № 19-12, згідно з яким компанія зобов'язалася на бартерній основі поставити А Т топковий мазут, а остання - виготовити та поставити фланці на суму 2217373 доларів США. У встановлені строки фланці було виготовлено й підготовлено для відвантаження, однак компанія "Укрнафтохім" не змогла поставити мазут. AT звернулося до Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України з позовом, в якому вимагало стягнути з "Держкомнафтогазу" (правонаступника компанії "Укрнафтохім") вартість виготовлених фланців. Суд задовольнив вимоги позивача. Водночас своїм рішенням від 14 грудня 1994 р. суд зобов'язав відповідача розпорядитися виготовленими для нього фланцями'. Вирішуючи цю справу, суд обгрунтовано визнав за доцільне застосувати принцип реального виконання зобов'язання в натурі лише позивачем. Оскільки відповідач не міг виконати поставку мазуту в натурі, примусове спонукання його до цього не могло забезпечити захист інтересів позивача, який своє зобов'язання виконав належним чином.

Невизначеною нині залишається правова природа відносин, пов'язаних з обігом валютних цінностей, зокрема валюти України та іноземної валюти, адже в одних випадках у законодавстві та інших нормативно-правових актах передбачається купівля-продаж валюти і водночас обмін іноземної валюти через обмінні пункти іноземних валют (статті 5, 6 Декрету кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", ст. 4 Закону України "Про патентування деяких видів підприємницької діяльності" та ін.). Не аналізуючи детально цю проблему, вважаємо за більш доцільне визнання таких відносин обмінними, що врешті має бути вирішеною однозначно шляхом внесенням відповідних законодавчих змін.