Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 1. Правове регулювання, поняття та правова природа лізингу як договірного зобов'язання

1. Правове регулювання, поняття та правова природа лізингу як договірного зобов'язання

Характерною особливістю економічних відносин, що склалися на сьогоднішній час в Україні, є те, що у багатьох їх учасників постала серйозна проблема оновлення основних фондів (засобів). Така проблема у різний час ставала гострою також не лише для країн з нерозвиненою економікою, а й з цілком розвиненою економікою (США, Великобританія, Японія, Німеччина). Головними перепонами для вирішення такої ситуації з основними фондами були відсутність у осіб, які потребують оновлення основних фондів, достатніх вільних коштів або достатнього забезпечення, для того щоб одержати кредит з метою їх оновлення. У вирішенні окреслених проблем були зацікавлені насамперед власники засобів виробництва (основних фондів) та особи, які бажали використати їх для здійснення своєї діяльності. Для цього їм знадобилася інша особа, в якої були в наявності достатні активи, щоб, з одного боку, задовольнити пропозицію власників основних фондів, придбавши та виплативши при цьому, бажано, їх повну вартість, а з іншого - задовольнити попит осіб, які мали намір принаймні тимчасово скористатися основними фондами у своїй діяльності. Як результат постійних пошуків шляхів задоволення окреслених інтересів цих трьох осіб утворилася стійка модель майнових відносин під узагальнюючою назвою "лізинг", що, згідно з пануючою думкою, є звуковою калькою англійського слова "leasing", яке перекладається як лізинг, або довгострокова оренда обладнання1.

В економічній та юридичній літературі як вітчизняні, так і зарубіжні автори сходяться на тому, що лізинг - це майнові відносини з придбання, передачі та використання речей, котрі виникають і реалізуються у певній послідовності. Спочатку одна особа (потенційний лізингоодержувач) звертається до іншої особи (потенційного лізингодавця) з пропозицією придбати для нього (потенційного лізингоодержувача) певну річ у третьої особи (продавця). Після придбання речі лізингоодержувач використовує її відповідно до умов договору та/або законодавства протягом певного строку, сплачуючи при цьому лізингодавцю узгоджену суму лізингових платежів. У результаті складається єдність специфічних за своїм змістом відносин між трьома особами, яку часто називають "діловий трикутник".

Уперше на рівні законів України термін "лізинг" був закріплений у п. 9 ч. 1 ст. З Закону України "Про банки і банківську діяльність"1 від 20 березня 1991 р. Під ним розумілося придбання за власні кошти засобів виробництва та передача їх в оренду. У наступному за часом Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28 грудня 1994 р.2, містилися визначення таких понять, як "лізингова операція", "оперативний лізинг", "фінансовий лізинг", які використовувалися з метою врегулювання відносин щодо сплати податку з прибутку підприємств за результатами здійснення ними лізингових операцій. Проте першим за часом законодавчим актом України, положення якого врегулювали саме договірні зобов'язання за договорами лізингу, став Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 р.3, для якого характерним є обмеження сфери регулювання лише лізингом суден. З цією метою цей кодифікований законодавчий акт закріпив положення, якими визначаються поняття та умови укладення договору лізингу судна, права та обов'язки сторін цього договору.

Зважаючи на потребу у прийнятті закону України, яким би врегульовувалася зобов'язально-правова складова лізингових відносин незалежно від сфери господарювання за розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 лютого 1995 р. № 49-р було створено міжвідомчу комісію з метою підготовки проектів законодавчих та інших нормативних актів, спрямованих на забезпечення подальшого впровадження лізингу в господарські відносини. Результатом роботи цієї міжвідомчої комісії, а також Верховної Ради України стало прийняття 16 грудня 1997 р. першого за роки незалежності України уніфікованого Закону України "Про лізинг"4, метою якого стало визначення поняття лізингу, а також загальних правових та економічних засад його здійснення. Надалі розвиток законодавства України в частині регулювання майнових зобов'язально-правових відносин у сфері лізингу ознаменувався майже одночасним набранням чинності законодавчими актами України, а саме ЦК України та ГК України (з 1 січня 2004 p.), а також Закону України "Про фінансовий лізинг"5 (далі по тексту - Закон про ФЛ) від 11 грудня 2003 р. (з 16 січня 2004 p.). Останньою подією, що підвела своєрідну риску в розвитку законодавства України про лізинг, стало прийняття Закону України "Про приєднання України до Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг"6 від 11 січня 2006 p., який набрав чинності для України з 1 липня 2007 р.

Тепер з'ясуємо змістову складову поняття "лізинг" і пов'язаних з ним понять. Правові норми, котрі містять визначення зазначеного терміна, є нормами-дефініціями (дефінітивними нормами), характерними особливостями яких є те, що вони сприяють однаковому вживанню юридичних термінів у системі законодавства та однаковому їх розумінню суб'єктами правозастосування. Крім того, при застосуванні законодавства України в частині визначення терміна "лізинг" важливо звернути увагу на такі фактори: І) чинні на сьогодні визначення поняття "лізинг" та його похідні встановлювалися на рівні законодавства України в різний час. Так, визначення лізингу, що містяться у положеннях ЦК України, ГК України, КТМ України і Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", орієнтовані на визначення лізингу, що містилося у Законі про лізинг. Натомість визначення фінансового лізингу, встановлене у ст. 1 Закону про ФЛ засноване на дещо інших концептуальних засадах; 2) норми ст. 1 Закону про ФЛ, в яких міститься визначення фінансового лізингу, є спеціальними щодо норм ЦК України, ГК України і КТМ України, в яких містяться визначення лізингу. При цьому визначення фінансового лізингу, що міститься у цьому Законі, зорієнтоване на визначення фінансового лізингу, передбачене нормами ст. 1 Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг. Крім того, згідно з ч. 2 ст. 19 Закону про ФЛ закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону (в тому числі стосовно визначення понять "лізинг" і "фінансовий лізинг").

Відповідно до ч. 1 ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати іншій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності й було набуте ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг) на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

У викладеній нормі закріплені ознаки договору лізингу саме як юридичного факту, на підставі якого між лізингодавцем, лізингоодержувачем і продавцем (постачальником) виникають певні договірні зобов'язання (лізингові зобов'язання). Сфера застосування цієї норми обмежується цивільними договірними зобов'язальними відносинами, що виникають, змінюються і припиняються між учасниками цивільних відносин.

Аналіз норми ч. 1 ст. 806 ЦК України дозволяє визначити ознаки домовленості, досягнення якої дає підстави стверджувати про укладення між певними учасниками цивільних відносин договору лізингу. Ось ці ознаки: 1) сторонами договору лізингу є лізингодавець і лізингоодержувач. При цьому продавець (постачальник) участі в узгодженні умов договору лізингу не бере; 2) договір лізингу передбачає передачу майна у тимчасове і відплатне користування; 3) майно належить лізингодавцю на праві власності й було набуте ним без попередньої домовленості з лізингоодержувачем (прямий лізинг) або є спеціально придбаним лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг).

Відповідно до ч. 1 ст. 292 ГК України лізинг - це спрямована на інвестування власних або залучених фінансових коштів господарська діяльність, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування іншій стороні (лізингоодержувачу) на певний строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів. У викладеній нормі закріплені юридичні ознаки лізингу як господарської діяльності. Сфера застосування цієї норми обмежена предметом регулювання ГК України (ч. 2 ст. 9 ЦК України, статті 1, 4, 173, 175, 179 ГК України), а саме майново-господарськими зобов'язаннями, що виникають між учасниками господарських відносин. У цілому повторюючи ознаки лізингу, що встановлені ЦК України, норми ГК України вводять кілька додаткових критеріїв: а) лізингодавець інвестує у придбання об'єкта лізингу власні чи залучені фінансові кошти; б) об'єкт лізингу передається лізингоодержувачу у виключне користування.

Визначення фінансового лізингу закріплено у ст. 1 Закону про ФЛ, згідно з якою фінансовий лізинг - це вид цивільно-правових відносин, що виникають з договору лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на строк не менш як один рік за встановлену плату (лізингові платежі). Наведене визначення фінансового лізингу певною мірою збігається з ознаками непрямого лізингу, передбаченими ч. 1 ст. 806 ЦК України, та визначенням лізингу, що міститься у ч. 1 ст. 292 ГК України. З цього визначення можемо дійти висновку, що домовленість між лізингодавцем, лізингоодержувачем та/або продавцем (постачальником) повинна мати такі ознаки: а) лізингодавець зобов'язується перед лізингоодержувачем набути право власності на річ, визначену останнім, у продавця (постачальника); б) лізингодавець зобов'язується передати річ у володіння та користування лізингоодержувачу на певний строк і за сплату певних лізингових платежів; в) строк володіння та користування лізингоодержувача річчю має становити не менш як один рік.

Окрім зазначених визначення договору лізингу міститься у ст. 215 КТМ України, під яким розуміється домовленість, згідно з якою власник судна (лізингодавець) зобов'язується передати фрахтувальнику (лізингоодержувачу) судно без екіпажу для використання з метою торговельного мореплавства на певний термін, після закінчення якого до лізингоодержувача переходить право власності на судно.

Протягом тривалого часу науковці дискутують про різноманітні аспекти цивільно-правової природи лізингових відносин, а саме про співвідношення лізингу зі схожими за правовою природою договірними зобов'язаннями та місце лізингових зобов'язань у системі договірних зобов'язань.

Проблема співвідношення лізингу з окремими договірними зобов'язаннями є однією з найбільш дискусійних у контексті питання про правову природу лізингу. В результаті цієї дискусії сформувалося дві основні теорії: сутність першої полягає в тому, що лізинг у цілому можна пояснити та врегулювати нормами традиційних договірних конструкцій, розроблених ще за часів римського приватного права (найм, купівля-продаж, кредит, доручення тощо); сутність протилежної теорії полягає в тому, що з огляду на специфічність і своєрідність лізингові відносини не можуть бути адекватно пояснені та ефективно врегульовані традиційними цивільно-правовими конструкціями, тобто є особливими договірними зобов'язаннями sui generis. При цьому сприйняття законодавцем однієї з цих теорій матиме своїм наслідком, відповідно, або адаптацію існуючих договірних конструкцій у межах певного правопорядку з метою врегулювання лізингових відносин, або спонукає його до розробки спеціальних механізмів правового регулювання таких відносин.