Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - Лізинг та оренда

Як свідчить аналіз положень ЦК України (§ 6 глави 58 "Найм (оренда)"), вітчизняний законодавець визначає лізинг як різновид орендних відносин. Загальновизнано те, що для лізингових і орендних відносин спільним є елемент строкового користування майном. Це дало підставу багатьом дослідникам відстоювати концепцію, відповідно до якої лізинг є особливим різновидом оренди (найму). Квінтесенція цієї концепції полягає у такому: 1) порівняння лізингу та оренди свідчить про наявність відмінності лише у площині предмета договорів, на підставі укладення яких виникають лізингові та орендні зобов'язання; 2) кваліфікація лізингу як особливого різновиду оренди дозволяє запобігти значній кількості повторів (дублювань) при здійсненні нормативно-правового регулювання лізингу2. Що стосується першого аргументу, безперечно, якщо провести порівняльний аналіз положень ст. 807 ЦК України, ст. 292 ГК України та ст. З Закону про ФЛ відповідно до норм ст. 760 ЦК України та ст. 283 ГК України, неважко помітити, що предмет договору лізингу є вужчим порівняно з предметом договору оренди (найму), оскільки предметом договору лізингу не можуть бути окремі об'єкти цивільних прав. Крім того, річ, що передається у володіння та користування лізингоодержувачу, має відповідати критеріям основних фондів, які встановлюються в законодавстві України, що не властиве для предмета договору оренди (найму). Водночас, важко погодитися з іншим аргументом на користь цієї концепції. Якщо проаналізувати систему договірних зобов'язань, що відтворена у підрозділі І "Договірні зобов'язання" розділу III "Окремі види зобов'язань" Книги п'ятої "Зобов'язальне право" ЦК України, то можна помітити, що значна кількість норм, розміщених у главах 59 "Найм (оренда) житла" і 60 "Позичка", дублюють відповідні положення глави 58 "Найм (оренда)". Тому на основі зазначеного можемо припустити, що розподіл нормативно-правового матеріалу в межах положень ЦК України на глави та параграфи є умовним і наперед ніким не визначеним. Звідси, наведений аргумент є, на наш погляд, не достатнім для обґрунтування правової природи лізингу як різновиду оренди, навіть зі специфічними рисами.

Можна також виділити деякі якісні відмінності лізингу від оренди: 1) для орендних відносин не має правового значення те, в який спосіб орендодавець набув право власності на предмет оренди, оскільки орендодавцем є особа" яка є власником предмета договору оренди (найму) на момент його укладення. Натомість стадія придбання лізингодавцем предмета лізингу не лише має значення для подальшої динаміки лізингових зобов'язань, а й детально регламентується (йдеться про врегулювання відносин щодо вибору предмета лізингу та правові наслідки такого вибору). Тому, на наш погляд, зазначене є істотною відмінністю лізингових відносин від орендних у частині їх цивільно-правового регулювання; 2) за загальним правилом відповідальність за порушення умов, що стосуються предмета договору оренди, несе наймодавець (статті 767-768 ЦК України). Натомість за порушення умов щодо предмета договору лізингу відповідальність несе постачальник, а не лізингодавець (ч. 1 ст. 808 ЦК України)1; 3) якщо майно в силу обставин, за які орендар не відповідає згідно з договором, опиниться у стані, не придатному для використання, то на вимогу орендаря договір оренди може бути розірвано судом (п. 4 ч. 2 ст. 768 ЦК України). Звісно, припиняється обов'язок орендаря сплачувати орендну платню, оскільки ризик випадкового знищення або пошкодження речі несе наймодавець (статті 323 і 772 ЦК України). Інші правила діють у разі укладення договору лізингу, оскільки за загальним правилом ризик випадкового знищення або пошкодження речі несе лізингоодержувач (ч. 1 ст. 809 ЦК України та ч. І ст. 13 Закону про ФЛ); він зобов'язаний виконувати свої грошові зобов'язання перед лізингодавцем у повному обсязі. Варто зазначити також і те, що законодавець ввів певною мірою штучний (проте корисний для практики) критерій відмежування лізингу від оренди, що застосовується разом з вищезазначеними. Йдеться про те, що згідно з ч. 2 ст. 1 Закону про ФЛ строк лізингу не може бути меншим за один рік. Слід також погодитися з думкою, що, на відміну від оренди, де суб'єктами виступають лише орендодавець і орендар, для лізингу характерна участь трьох осіб: лізингодавця, лізингоодержувача та продавця предмета лізингу.