Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - Володіння та користування предметом лізингу

Зазначені права є суб'єктивними правами лізингоодержувача, які передаються йому лізингодавцем на підставі укладення договору лізингу. Чинне законодавство України не завжди визначає правомочності лізингоодержувача щодо предмета лізингу через право володіння та користування. Так, згідно з нормами ч. 1 ст. 806 ЦК України, ч. 1 ст. 292 ГК України, ч. 1 ст. 215 КТМ України та п. 1.18 ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" йдеться про передачу предмета (об'єкта) лізингу в користування лізингоодержувачу. Натомість, як засвідчують результати аналізу положень Закону про ФЛ (статті 2, 4, 5, 10, 11 та 13), законодавець по-різному підійшов до врегулювання цього аспекту в контексті врегулювання зобов'язань за договором фінансового лізингу: в одних випадках йдеться про передачу предмета лізингу в користування лізингоодержувачу, а в інших - про передачу лізингодавцем права володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу. Безперечно, що такі термінологічні розбіжності можуть і не мати жодного правового значення. Для цього з'ясуємо змістове навантаження кожного з цих прав.

У ч. 1 ст. 395 ЦК України серед видів речових прав на чуже майно згадуються право володіння та право користування (сервітут). Стосовно останнього виду речових прав на чуже майно, то, на нашу думку, воно не має жодного відношення до права користування, яким наділяється лізингоодержувач внаслідок укладення договору лізингу. Проте стосовно права володіння чужим майном, відповідь не є настільки категоричною. Зазначене твердження базується на тому, що згідно з ч. 1 ст. 397 та ст. 398 ЦК України правом володіння чужим майном є, зокрема, засноване на договорі між власником і володільцем фактичне тримання його у себе. Безперечно, важко уявити собі укладення договору лізингу, предметом якого є певна рухома річ, але при цьому без надання лізингоодержувачу права фактичного тримання її. У такому разі лізингоодержувач не зможе реалізувати право користування предметом лізингу. Тож, зважаючи на викладене право лізингоодержувача на володіння предметом лізингу полягає у можливості мати його у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу, що захищається від посягань інших осіб (у тому числі лізингодавця) на основі норм ст. 396 ЦК України та ст. 9 Закону про ФЛ. Щодо права лізингоодержувача на користування предметом лізингу, то воно полягає у можливості користування ним з урахуванням призначення та умов договору лізингу; якщо ж цей договір не передбачає особливих обмежень користування, - то відповідно до призначення предмета лізингу. Наприклад, реалізацією права користування вважатиметься виготовлення на обладнанні, що особа отримала згідно з договором лізингу, певних виробів. Обмеження цього права можуть діставати вияв, наприклад, у забороні використовувати комбайн для збирання окремих с/г культур, оскільки це може призвести до виведення його з ладу. Інколи в договорах лізингу містяться застереження про територію, де лізингоодержувач може використовувати предмет лізингу. Враховуючи норму ст. 775 ЦК України лізингоодержувачу належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані ним у результаті користування предметом лізингу.

Право власності лізингодавця на предмет лізингу

Незважаючи на те, що правами володіння та користування предметом лізингу наділений лізингоодержувач, право власності на нього залишається за лізингодавцем, що є важливою гарантією забезпечення його прав та інтересів порівняно з іншими формами фінансування контрагентів (наприклад з наданням кредиту). З огляду на це лізингодавець може на власний розсуд розпоряджатися предметом лізингу, в тому числі й шляхом його відчуження. У разі відчуження лізингодавцем предмета лізингу договір лізингу не припиняється, а відповідні права та обов'язки лізингодавця за договором лізингу переходять до нового власника предмета лізингу (ч. 1 ст. 8 Закону про ФЛ). Проте, враховуючи норму ч. 2 ст. 770 ЦК України, сторони договору лізингу можуть передбачити, що в разі відчуження лізингодавцем предмета лізингу договір лізингу припиняється. Слід наголосити, що зазначена норма має особливе практичне значення. Так, у силу певних об'єктивних обставин лізингодавці змушені одержувати з метою придбання предмета лізингу банківські кредити. Відповідно, банк, задля забезпечення повернення такого кредиту, як правило, одночасно укладає договір з лізингодавцем (позичальником) про заставу предмета лізингу. Відповідно, предмет лізингу водночас є предметом договору лізингу та договору застави. У разі неспроможності лізингодавця (позичальника) повернути предмет лізингу банк може реалізувати його, одержавши від цього певну винагороду, а до особи, якій він буде реалізований, переходять усі права та обов'язки лізингодавця і договір лізингу залишається дійсним. Як наслідок лізингові відносини залишаються стабільними.

На відміну від інших законодавчих актів України, в ч. 3 ст. 8 Закону про ФЛ міститься норма, згідно з якою предмет лізингу не може бути конфісковано, на нього не може бути накладено арешт у зв'язку з будь-якими діями або бездіяльністю лізингоодержувача. Зазначена норма кореспондує положенням ч. 1 ст. 354 ЦК України, згідно з якими до особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випадках, встановлених законом. З аналізу цієї норми випливає, що конфіскація майна може застосовуватися виключно до особи, якій воно належить на праві власності. У нашому випадку власником предмета лізингу є лізингодавець, а не лізингоодержувач.

Цілком логічним є законодавчий припис про те, що на предмет лізингу не може бути накладений арешт у зв'язку з діяннями лізингоодержувача, оскільки він йому на праві власності не належить. З іншого боку, зазначену норму можна тлумачити й так, що арешт, який накладається на предмет лізингу, жодним чином не стосується лізингоодержувача. Ця норма дозволяє останньому безперешкодно користуватися предметом лізингу (незалежно від проблем лізингодавця стосовно нього), що дозволяє ефективно провадити свою діяльність з використанням предмета лізингу та виконувати перед лізингодавцем взяті зобов'язання - насамперед належно сплачувати лізингові платежі.

Свідченням неврахування окремими органами державної влади зазначених законодавчих норм є такі приклади вітчизняної судової практики.

Вищий господарський суд України, розглядаючи касаційну скаргу про визнання права власності та звільнення майна з-під арешту, встановив, що ВАТ"Н" (лізингодавець) і ЗАТ "П" (лізингоодержувач) уклали між собою договори фінансового лізингу, на підставі яких лізингодавець передав, а лізингоодержувач отримав сільськогосподарську техніку в платне користування. Натомість міськрайуправління юстиції прийняло постанову про відкриття виконавчого провадження з примусового виконання наказу господарського суду про стягнення із ЗАТ "П" на користь СФГ "М". При цьому на спірне майно ЗАТ "П" було накладено арешт на підставі акта опису та арешту майна. Лізингодавець не погодився з таким рішенням органу державної виконавчої служби і звернувся з позовом про визнання права власності та звільнення майна з-під арешту, мотивуючи це тим, що згідно зі ст. 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності або обмежений у його здійсненні.

Господарський суд першої інстанції (Господарський суд Дніпропетровської області), розглянувши обґрунтування позивача (лізингодавця) та відповідача (органу державної виконавчої служби), прийняв рішення про задоволення позовних вимог позивача, спираючись при цьому на зміст договорів фінансового лізингу та на норми Конституції України, статті 15, 321, 391, 392 ЦК України, ст. 59 Закону України "Про виконавче провадження" та ст. 8 Закону про ФЛ. Проте господарський суд апеляційної інстанції (Дніпропетровський апеляційний господарський суд) своєю постановою скасував рішення суду першої інстанції.

Розглянувши матеріали касаційної скарги, ВГСУ підтримав позицію лізингодавця, скасувавши постанову суду апеляційної інстанції та залишивши в силі рішення господарського суду першої інстанції.

Розглядаючи питання про право власності лізингодавця на предмет лізингу, слід враховувати положення законодавства України в частині регулювання відносин з припинення діяльності лізингоодержувача. Так, згідно з ч. 3 ст. 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", індивідуально визначені речі, що належать банкруту на підставі речових прав, крім права власності і повного господарського відання, не можуть бути включені до складу ліквідаційної маси. З огляду на зазначену норму разі визнання лізингоодержувача банкрутом предмет лізингу за жодних обставин не може бути включений до складу ліквідаційної маси. Схожі приписи містяться у нормах ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність", згідно з якою ліквідаційна маса - це всі види майнових активів (майно та майнові права) банку, які належать йому на праві власності на день відкриття ліквідаційної процедури та виявлені в ході ліквідації.

Таким чином, виходячи з вищевикладеного, вирішуючи питання про позбавлення чи обмеження права власності на предмет лізингу, слід враховувати щонайменше дві юридично значущі обставини: по-перше, факт дійсності та укладеності договору лізингу; по-друге, факт належності предмета лізингу на праві власності лізингодавцю чи лізингоодержувачу.