Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 2. Договір лізингу як підстава виникнення лізингових зобов'язань

Як і будь-який цивільно-правовий договір, договір лізингу вважається укладеним, якщо Його сторони в належній формі досягли згоди з усіх його істотних умов (абзац перший ч. 1 ст. 638 ЦК України). Важливе значення для укладення та належного виконання договору лізингу має з'ясування його цивільно-правових характеристик. При цьому, як свідчать результати аналізу законодавства України (ст. 806 ЦК України, ст. 229 ГК України, статті І і 6 Закону про ФЛ) та юридичної і літератури, дослідники сходяться на тому, що договір лізингу є взаємозобов'язуючим (сіналагматичним), відплатним і строковим цивільно-правовим договором. Проте залишаються дискусійними питання, чи є договір лізингу дво- або багатостороннім договором, а також, чи існують підстави кваліфікувати його реальним та/або консенсуальним.

Як свідчать результати ознайомлення з навчальною та науково-теоретичною літературою, а також з приписами законодавства України, питання, чи є договір лізингу дво- або багатостороннім цивільно-правовим договором, і до сьогодні залишається дискусійним. Нагадаємо, що згідно з ч. 1 ст. 6 Закону про лізинг передбачалася можливість укладення договору лізингу як дво- чи багатосторонньої угоди. У зв'язку з цим окремі автори дійшли висновку, що в такий спосіб законодавець намагався розв'язати теоретичну проблему шляхом законодавчого закріплення своєрідного компромісу, відповідно до якого договір лізингу міг бути укладений у формі двостороннього або багатостороннього правочину (угоди). Проте, на нашу думку, таке законодавче вирішення пов'язане з тим, що згаданий Закон передбачав два види лізингу: оперативний і фінансовий. Відповідно, оперативний лізинг передбачав укладення договору лізингу між лізингодавцем і лізингоодержувачем, а фінансовий лізинг - між лізингодавцем, лізингоодержувачем і продавцем.

На сьогодні згідно з ч. 1 ст. 806 ЦК України, ч. 1 ст. 292 ГК України та ч. 1 ст. 215 КТМ України сторонами договору лізингу є лізингодавець та лізингоодержувач. Водночас, згідно з нормами ч. 2 ст. 1, ч. 1 ст. 2 і абзацу другого ст. 4 Закону про ФЛ договір фінансового лізингу гіпотетично може укладатися між: 1) лізингодавцем і лізингоодержувачем; 2) лізингодавцем, лізингоодержувачем і продавцем (постачальником); 3) лізингодавцем, лізингоодержувачем, продавцем (постачальником) та іншими особами (багатосторонній договір фінансового лізингу). Проблема ускладнюється й тим, що від обрання напряму однієї із зазначених моделей договору лізингу залежить відповідь на запитання, чи достатньо для укладення, зміни або розірвання цього договору волевиявлення лізингодавця та лізингоодержувача, чи необхідне також додатково волевиявлення інших осіб. і

Таким чином, у теорії цивільного права та законодавстві склалися дві основні концепції, які ми спробуємо узагальнити та проаналізувати з метою вироблення власного бачення порушеної проблеми. Концепція двостороннього договору лізингу аргументується так: 1) купівля-продаж і оренда (найм), навіть у разі найбільш тісного зв'язку між ними, ніяк не можуть утворити третій правочин, сторонами якого були б суб'єкти обох із названих самостійних договорів; 2) сторони цих договорів не мають жодних права і обов'язку, що належали б усім їм одночасно та кожному з них окремо, що, саме, на їх думку, характеризує багатосторонній правочин; 3) договір лізингу не може кваліфікуватися як багатосторонній цивільно-правовий договір, оскільки для нього не характерна спрямованість на досягнення спільної мети, що відсутня у лізингових відносинах (зокрема, мета лізингодавця - отримати дохід у формі лізингових платежів; мета лізингоодержувача - отримати річ у тимчасове користування; мета продавця - вдало реалізувати належне йому майно). У свою чергу, прибічники концепції багатостороннього договору лізингу1 висувають на її обґрунтування такі тези: 1) визнання факту тристороннього характеру договору лізингу сприятиме оптимізації його цивільно-правової конструкції та як наслідок - цілям найбільш ефективного правового регулювання лізингових відносин з урахуванням потреб кожного з їх учасників; 2) сторонами договору лізингу є продавець, лізингодавець і лізингоодержувач, що зумовлено нерозривним характером відносин між ними та наявністю у них взаємних прав і обов'язків. На нашу думку, більш обґрунтованою є концепція двостороннього договору лізингу, до чого можна додати також такі аргументи.

Відповідь на запитання про кваліфікацію договору лізингу як консенсуального або реального цивільно-правового договору з урахуванням положень чинного законодавства України напряму впливає на правильність встановлення моменту його укладення. Ілюстрацією формально неоднакового підходу щодо визначення договору лізингу є такі положення законодавства України: 1) відповідно до ч. 1 ст. 806 ЦК України "за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) в користування майно..."); 2) відповідно до ч. 2 ст. 1 Закону про ФЛ "за договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ... / передати її у користування лізингоодержувачу..."2. Уданому випадку "наріжним каменем" виступає вжите законодавцем при визначенні договору лізингу в ЦК України формулювання "передає або зобов'язується передати".

Таким чином, при застосуванні чинних положень ЦК України в частині визначення моменту укладення договору лізингу слід мати на увазі, що лізингодавець і лізингоодержувач вільні у виборі моделі (реальній чи консенсуальній), в якій вони укладають цей договір, що можливо лише в результаті дослідження тексту договору. Що ж стосується вирішення колізії в даній частині між ЦК України та Законом про лізинг, то вона, на наш погляд, має вирішуватися на користь останнього, на що вказують такі обставини: 1) Закон про ФЛ набрав чинності пізніше (16 січня 2004 р.) від ЦК України (1 січня 2004 р.); 2) у силу норми ч. 2 ст. 19 Закону про ФЛ положення ЦК України діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

Отже, з позицій чинного на сьогодні законодавства України договір лізингу с консенсуальним цивільно-правовим договором. Як наслідок цей договір, за загальним правилом, є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції (ч. 1 ст. 640 ЦК України).

Аналіз положень ЦК України та ГК України свідчить про відсутність спеціальних вимог щодо форми, в якій має бути укладений договір лізингу. Водночас, згідно з ч. 1 ст. 6 Закону про ФЛ договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Що стосується договору купівлі-продажу предмета лізингу, то вимоги щодо його форми визначаються на основі норм ст. 657 та ч. 2 ст. 806 ЦК України, ч. 1 ст. 2 Закону про ФЛ та зводяться до того, що договір купівлі-продажу нерухомого майна укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. У всіх інших випадках форма договору купівлі-продажу предмета лізингу визначається на основі загальних положень про форму правочинів і договорів (статті 205-209, 639 ЦК України). Отже, на основі положень чинних актів цивільного законодавства України можемо дійти висновку, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі за умови, що сторони не домовилися про нотаріальне посвідчення цього договору. Враховуючи зазначене письмова форма договору лізингу вважатиметься дотриманою, якщо його сторони зміст своєї домовленості зафіксували в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими вони обмінялися. Крім того, договір лізингу вважатиметься таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК України). У зв'язку з цим варто зазначити, що результати ознайомлення автором з практикою укладення договорів лізингу вітчизняними банками та лізинговими компаніями свідчать про те, що документальне оформлення лізингових відносин здійснюється, як правило, двома основними способами: 1) шляхом складання та підписання єдиного договору-документа, в якому фіксуються умови щодо придбання права власності на предмет лізингу, власне договору лізингу, а також умови інших видів договорів (про капітальний ремонт і страхування предмета лізингу, ліцензійні умови тощо), які є необхідними для виконання зобов'язань з договору лізингу; 2) шляхом складання та підписання окремих договорів-документів купівлі-продажу та лізингу, а також інших видів договорів, пов'язаних з виконанням умов зазначених договорів. Досить часто практикується укладення договору лізингу шляхом оформлення таких документів: 1) документ, в якому фіксуються істотні умови договору лізингу; 2) заявка або специфікація лізингоодержувача на предмет лізингу; 3) документ про приймання-передачу предмета лізингу.

Правові наслідки недодержання вимог щодо письмової форми договору визначаються на підставі норм ст. 218 ЦК України. При цьому законодавець спеціально не визначає правові наслідки недотримання сторонами договору лізингу його письмової форми. Отже, недотримання вимог щодо письмової форми договору лізингу не має наслідком визнання його недійсним. У такому разі, якщо одна із сторін заперечує факт укладення договору лізингу, суд, виносячи рішення, не може ґрунтуватися на свідченнях свідків, а має право брати до уваги письмові докази, інформацію, що зафіксована засобами аудіо -, відеозапису, та іншими доказами (ч. 1 ст. 218 ЦК України).

Умовою визнання договорів дійсними (укладеними) у деяких випадках є їх державна реєстрація, у зв'язку з чим постає питання про необхідність державної реєстрації договорів лізингу. Відповідно до загального правила, встановленого ч. І ст. 210 ЦК України, правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. У свою чергу, положення законодавства України у сфері регулювання лізингу безпосередньо не містять норм щодо обов'язковості державної реєстрації договорів лізингу нерухомого майна. На наш погляд, у разі укладення договору лізингу, предметом якого є будівля або інша капітальна споруда, строком понад один рік, за аналогією з положеннями ст. 794 ЦК України такий договір підлягає обов'язковій державній реєстрації. Що стосується укладення договорів лізингу з приводу інших видів нерухомого майна, як-то: повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також деякі інші речі, то в силу ч. 1 ст. 182 ЦК України такі договори формально підлягають обов'язковій державній реєстрації.

До істотних умов договору лізингу (як і будь-якого цивільно-правого договору) в силу норм ст. 638 ЦК України належать умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. При цьому слід мати на увазі, що договір лізингу за своєю правовою природою є консенсуальним договором, тобто вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції (ч. 1 ст. 640 ЦК України). Іншими словами, договір лізингу вважається укладеним з моменту погодження між його сторонами всіх істотних умов.

Дослідження порушеної нами проблематики також обумовлюється існуючою на сьогодні судовою практикою, пов'язаною з визнанням договорів лізингу недійсними або неукладеними.

Так, в одному з рішень Вищого господарського суду України зазначається: відповідач (лізингоодержувач) проти вимог позивача (лізингодавця) стосовно сплати заборгованості по сплаті лізингових платежів висунув вимогу про визнання договору лізингу між ними неукладеним, мотивуючи це тим, що нібито між ними не узгоджено умову про предмет договору, зокрема, не визначено склад і вартість майна, котре передається у лізинг, а також не підписано акт приймання-передачі. Проте суд, дослідивши матеріали справи, встановив факт існування домовленості щодо предмета договору лізингу, характеристики якого визначалися додатком до цього договору, на основі чого було прийнято рішення у відмові в задоволенні вимоги стосовно визнання договору фінансового лізингу неукладеним'.

В іншій справі лізингоодержувач проти вимог лізингодавця висунув вимогу про визнання судом договору лізингу між ними неукладеним, мотивуючи це тим, що оспорюваний договір не містить умов стосовно сплати лізингових платежів та умов їх перегляду; визначення умов експлуатації і технічного обслуговування, модернізації предмета договору лізингу та надання інформації щодо його технічного стану і т. ін., які містилися у протоколі розбіжностей та не були в подальшому узгоджені. Спираючись на зазначене, суд першої інстанції прийняв рішення про визнання договору лізингу неукладеним. Проте Вищий господарський суд України задовольнив касаційну скаргу лізингодавця, скасував рішення та повернув справу на новий розгляд господарського суду першої інстанції. Але суд першої інстанції знову прийняв рішення про визнання договору лізингу, мотивуючи своє рішення тим, що договір між сторонами е неукладеним, оскільки вони не врегулювали умови протоколу розбіжностей. Зокрема, було встановлено, що між лізингодавцем і лізингоодержувачем підписано договір лізингу з протоколом розбіжностей, який складається з двох частин: первісної редакції спірних умов договору та зміненої редакції цих умов. Підписання вказаного протоколу лізингодавцем під первісною редакцією суд кваліфікував доказом того, що він визнав лише цю редакцію і не погодився зі зміненою редакцією, а відтак, і доказом неврегульованості розбіжностей та недосягнення згоди щодо цих умов, які є істотними. У свою чергу, Вищий господарський суд України також залишив без змін рішення Суду першої інстанції. Після цього лізингодавець звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду України, який, прийнявши його скаргу, визнав рішення судів першої та касаційної інстанцій такими, що ухвалені на підставі неправильного застосування норм матеріального права, оскільки, якщо сторона підписала отриманий від іншої сторони протокол розбіжностей до договору, то цей факт є підтвердженням того, що нові пропозиції нею акцептовані (прийняті).

Правове регулювання істотних умов договору лізингу базується на нормах ЦК України, ГК України, Закону про ФЛ та Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Прийняття нового ЦК України створило передумову реформування законодавчого підходу до переліку істотних умов договору лізингу, який був закріплений у нормах ст. 7 Закону про лізинг. З прийняттям Закону про ФЛ питання щодо кола істотних умов договору лізингу вирішено у кращий бік. Зауважимо на справедливості висловленої в юридичній літературі думки про невиправданість надто широкого кола істотних умов договору лізингу. Адже, як показує судова практика, позови про визнання договору лізингу неукладеним зазвичай подаються тією стороною, яка недобросовісно намагається ухилитися від виконання своїх обов'язків за договором лізингу. Тому від надмірного розширення переліку істотних умов страждатиме лише одна сторона, - яка добросовісно виконує свої зобов'язання, а інша ж сторона отримує можливість запобігти застосуванню до неї заходів відповідальності, встановлених договором. Таким чином, чим більше умов лізингового договору законодавством оголошено істотними, тим менш стабільними є відносини між сторонами договору лізингу.

На сьогодні до кола істотних умов договору лізингу законодавець відносить умову про предмет договору лізингу, а також щодо договору фінансового лізингу, - умови про строк лізингу та розмір лізингових платежів.

Умова про предмет є істотною для будь-якого цивільного/господарського договору (в тому числі й для договору лізингу). Правові норми, на основі яких визначаються об'єкти цивільних прав, що можуть використовуватися як предмет договору лізингу, встановлені у ст. 807 ЦК України, ч. 3 ст. 292 ГК України та ст. З Закону про ФЛ. Узагальнюючи згадані положення зазначених законодавчих актів України, доходимо висновку, предметом договору лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена законодавством до основних фондів. У такому разі перед тим як прийняти рішення про укладення договору лізингу потенційні контрагенти повинні з'ясувати, наскільки певна річ відповідає ознакам предмета лізингу, що закріплені на рівні законодавства України. Проаналізувавши положення зазначених актів цивільного та господарського законодавств України, можемо виокремити й охарактеризувати такі ознаки предмета лізингу:

1) предметом лізингу може виступати лише такий вид об'єктів цивільних прав, як річ, під якою відповідно до ст. 179 ЦК України законодавець розуміє предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки, а також інші об'єкти, на які поширюється режим речей (наприклад тварини);

2) ним завжди є неспоживні речі, тобто речі, призначені для неодноразового використання, які зберігають при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу (ч. 2 ст. 185 ЦК України). Неспоживні речі у разі тривалого використання зберігають своє призначення, їх зношення відбувається поступово. Експлуатація речі протягом певного строку може призводити до так званої амортизаційної зношуваності, наслідком чого є зменшення позитивних якостей, які можуть зникнути взагалі зі сплином певного часу. Яскравим прикладом прояву неспоживного характеру предмета договору лізингу може бути одна із судових справ, згідно з якою суд дійшов висновку, що інкубаційні крашанки, про які йшлося у договорі між позивачем і його контрагентом, не можуть бути предметом договору лізингу, оскільки вони за своїм призначенням належать до споживних речей; 3) як предмет лізингу можуть використовуватися лише речі, визначені індивідуальними ознаками, під якими згідно з ч. 1 ст. 184 ЦК України є речі, наділені тільки їм властивими ознаками, що вирізняють їх з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи їх. Така ознака підкреслює необхідність чіткого визначення предмета договору лізингу вказівкою на найменування майна, характеристику його якості, для нерухомості - місцезнаходження та інших відомостей, що дозволяють чітко встановити майно та його стан. Крім того, визначаючи предмет лізингу, слід мати на увазі, що лізингоодержувачу належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані ним у результаті користування предметом договору лізингу (ст. 775 ЦК України). Із цього випливає, що вони не є складовою предмета договору лізингу та не підлягають передачі власнику речі зі спливом строку договору; 4) ним може бути річ, віднесена законодавством України до основних фондів.

Визначення терміна "основні фонди" містяться в положеннях ГК України та Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств". Так, згідно з ч. 3 ст. 139 ГК України основними фондами виробничого й невиробничого призначення є будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя, господарський інвентар та інше майно тривалого використання, що віднесено законодавством до основних фондів. Ця норма містить невичерпний перелік майна, яке належить до основних фондів. Слід зауважити, що більшість дослідників тлумачать термін "законодавство" у вузькому розумінні, зводячи до норми пп. 8.2.1 п. 8.2 ст. 8 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", відповідно до якої під терміном "основні фонди" слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, і вартість яких перевищує 1000 грн і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом. З урахуванням зазначеної норми, предметом договору лізингу може бути річ, характеристики якої додатково відповідають двом ознакам: 1) це матеріальна цінність, що використовується у господарській діяльності протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію; 2) вартість матеріальної цінності має перевищувати 1000 грн.

Іншою стороною законодавчого визначення предмета договору лізингу є встановлення обмеження щодо виконання такої функції окремими об'єктами цивільних прав. Слід зазначити, що як цивільне, так і господарське законодавство України сходяться на забороні використовувати як предмет договору лізингу земельні ділянки та інші природні об'єкти (зокрема повітряний простір, надра, водні та лісові ресурси, дикі тварини, які перебувають у стані природної волі, тощо). Нормами ч. 2 ст. З Закону про ФЛ та ч. 5 ст. 292 ГК України передбачена заборонена на передачу в лізинг підприємств як єдиних майнових комплексів, до складу котрих входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю (частини 2 і З ст. 191 ЦК України). З урахуванням ч. 2 ст. 178 ЦК України не можуть бути предметом договору лізингу об'єкти цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об'єкти, вилучені з цивільного обороту).

Строк лізингу сторони договору фінансового лізингу мають визначати відповідно до вимог Закону про ФЛ, зокрема норм ч. 2 ст. 1, в якій записано, що предмет договору фінансового лізингу передається лізингоодержувачу в користування не менш як на один рік.

При розгляді питань, пов'язаних із строками в договорі лізингу, значну увагу приділяють питанню початку та припинення строку дії договору лізингу: на думку одних - початок строку дії договору лізингу пов'язується з моментом його укладення; інші вважать, що строк дії договору лізингу бере відлік з моменту передачі предмета лізингу в користування лізингоодержувачу.

Під строком дії договору лізингу слід розуміти час, протягом якого сторони договору лізингу можуть здійснити свої права та виконати свої обов'язки відповідно до його умов. Цей строк розпочинається з моменту укладення договору лізингу. Під строком користування предметом лізингу слід розуміти час, протягом якого лізингоодержувач має змогу здійснити своє право на користування річчю, отриманою ним як результат укладення та виконання договору лізингу його контрагентом (лізингодавцем). Цей строк поглинається строком дії договору лізингу та починає спливати з моменту отримання речі лізингоодержувачем у фактичне володіння та користування і припиняється у момент, визначений сторонами договору лізингу, але не пізніше спливу строку дії договору лізингу. Таким чином, зазначені строки, що підлягають узгодженню сторонами договору лізингу під час його укладення, відрізняються моментом, з якого вони, власне, розпочинаються.

Поряд з цим, у договорі лізингу між лізингоодержувачем і лізингодавцем узгоджується строк, протягом якого останній має виконати свій обов'язок щодо набуття прав власності на відповідну річ, яка у подальшому підлягає передачі лізингоодержувачу. Досить часто в договорі лізингу його сторони узгоджують умову про строк передачі предмета лізингу лізингоодержувачу. Як правило, таке узгодження відбувається тоді, коли обов'язок передати річ бере на себе лізингодавець. Водночас, при укладенні договору купівлі-продажу предмета лізингу строк його передачі лізингоодержувачу узгоджується між продавцем (постачальником) і лізингодавцем (покупцем). Але, оскільки лізингоодержувач у процесі реалізації лізингових відносин замінює у певній частині покупця (в особі лізингодавця) у зобов'язаннях купівлі-продажу, продавець (постачальник) зобов'язаний виконати свій обов'язок з передачі речі у строк, раніше погоджений у договорі купівлі-продажу предмета лізингу.

Під ціною договору лізингу розуміють лізингові платежі. Особливістю лізингових платежів є те, що вони сплачуються не лише за користування річчю, а й компенсують витрати лізингодавця, зроблені задля набуття права власності на неї. Слід звернути увагу, що ч. 2 ст. 16 Закону про ФЛ має рекомендаційний характер. Також зауважимо, що згідно з ч. 2 ст. 6 цього Закону істотною умовою договору фінансового лізингу є розмір лізингових платежів. Тобто для того, щоб вимога закону про погодження умови про лізингові платежі була дотримана, достатньо визначитися з розміром (сумою), яку лізингоодержувач зобов'язується сплатити лізингодавцю (наприклад 100 000 грн).

Лізингові платежі, з одного боку, компенсують витрати лізингодавця на придбання предмета лізингу, а з іншого - містять винагороду лізингодавцю за користування ним. Вочевидь, частина лізингових платежів, призначена для сплати лізингодавцю винагороди за користування предметом лізингу, є аналогічною платі за користування майном. Таким чином, у цій частині до договору лізингу мають застосовуватися норми ст. 762 ЦК України. Крім того, відповідно до ч. 6 ст. 762 ЦК України наймач звільняється від плати за весь час, протягом якого майно не могло бути використане ним через обставини, за які він не відповідає. Враховуючи зазначену норму лізингоодержувач має бути звільнений від обов'язку платити за користування предметом лізингу, зокрема, коли той не був йому переданий. Водночас, залишається інша частина лізингових платежів, що фактично компенсує лізингодавцю його витрати на придбання предмета лізингу.

У частині 2 ст. 16 Закону про ФЛ закріплено диспозитивну норму, якою визначено, що лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу. При цьому слід звернути увагу на те, що лізингові платежі можуть включати лише ті витрати лізингодавця, які безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу, а не будь-які інші витрати лізингодавця.

Відповідно до ст. 217 КТМ України у договорі лізингу судна повинні бути вказані найменування сторін, мета договору, назва судна, рік побудування судна, його клас, вантажопідйомність або вантажомісткість, потужність двигунів, швидкість ходу і витрати пального, термін користування, після закінчення якого до лізингоодержувача переходить право власності на судно, розмір і термін внесення лізингової плати, місце і час передачі судна лізингоодержувачу та інші необхідні дані.

Як уже зазначалося, до істотних умов договору лізингу також відносять умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін договору має бути досягнуто згоди, тобто такі, що є ініціативою однієї із сторін договору. Така ініціатива може стосуватися уточнення умов виконання сторонами лізингових зобов'язань, покладених на них обов'язків, або врегульовувати той аспект відносин між ним, що не має законодавчого унормування. Судова практика свідчить, що саме не досягнення згоди щодо умов, запропонованих однією із сторін договору лізингу, призводить до визнання судами таких договорів неукладеними1.

Слід зауважити, що ініціювання сторонами договору лізингу умов, що, на їх думку, є істотними і мають бути узгодженими, зумовлюється диспозитивним характером багатьох законодавчо закріплених норм, якими регулюються лізингові зобов'язання.