Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - Форма договору зберігання

Частина і ст. 937 ЦК підтверджує чинність загальних правил щодо форми правочинів та встановлює спеціальні правила щодо форми договору зберігання. Так, відповідно до ч. 1 цієї статті договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, установлених ст. 208 Кодексу. У письмовій формі належить вчиняти правочини, у тому числі зі зберігання, між юридичними особами; між фізичною та юридичною особою (крім тих, які можна вчиняти усно за правилами ст. 206 ЦК); фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму (крім правочинів, які можна вчиняти усно); інші правочини, щодо яких законом встановлено письмову форму.

У ч. 1 ст. 937 ЦК міститься спеціальне застереження про те, що договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на зберігання в майбутньому, має бути укладений також у письмовій формі, незалежно від вартості речі. Дана норма не визначає суб'єктного складу таких зберігачів. Тому її необхідно тлумачити в контексті змісту ч. 2 ст. 936 ЦК, якою право укладати консенсуальні договори зберігання надається лише професійним зберігачам. Однак все-таки існує певна неузгодженість у цій частині правових норм, адже конструкція ч. 2 ст. 937 ЦК дає підстави і для розширеного тлумачення кола зберігачів. Аби уникнути двозначності, будемо вважати, що правило про обов'язковість письмової форми договору зберігання з обов'язком прийняти річ на зберігання у майбутньому стосується лише професійних зберігачів, передбачених ч. 2 ст. 936 ЦК.

Стаття 937 ЦК України (в ЦК УРСР така норма була відсутня) не вимагає в усіх випадках, коли обов'язковою є письмова форма, укладати договори зберігання у вигляді єдиного письмового документа, підписуваного сторонами. Форму можна вважати дотриманою й тоді, коли прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Дане правило стосується не лише договору зберігання. Воно ґрунтується на загальних положеннях інституту про правочини, адже за ч. 1 ст. 207 ЦК правочин вважається вчиненим у письмовій формі, якщо його зміст зафіксовано в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Подібна норма була закладена ще у ст. 154 (ч. 2) ЦК УРСР, за якою договір, що потребує обов'язкового письмового оформлення, може укладатися як шляхом складання єдиного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами тощо, підписаними стороною, котра їх надсилає. Однак, на відміну від ст. 207 ЦК, де перелічуються лише засоби зв'язку, за допомогою яких забезпечується письмове чи прирівнюване до письмового оформлення різних видів договорів, у ст. 937 ЦК наведено орієнтовний перелік конкретних письмових документів, що підтверджують факт їх укладання. З юридичної точки зору це логічно, адже договір зберігання має особливості. Одержання поклажодавцем від зберігача розписки, квитанції чи іншого підписаного ним документа є належним доказом укладення договору, а отже - достатньою гарантією для захисту прав сторін від імовірних порушень. Отже, письмова форма договору має вважатися дотриманою у разі його вчинення відповідно до вимог ст. 207 Кодексу, а також, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем.

Частина 2 ст. 937 установлює виняток із правил оформлення зберігання у разі надзвичайних ситуацій. Так, необов'язковим є дотримання вищенаведених вимог до форми договору у разі пожежі, повені, раптової хвороби тощо. Цей факт можуть підтверджувати свідчення свідків. Тут необхідно враховувати, що у вищенаведеній статті наводиться лише орієнтовний перелік надзвичайних обставин.

У ЦК України (ч. 3 ст. 937) міститься норма, яка дає можливість підтверджувати прийняття речі на зберігання шляхом видачі поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або відповідним цьому виду зберігання актом. Один із таких випадків мав би бути передбачений ст. 936 ЦК України, яка визначає особливості зберігання речей у гардеробі організацій. Такими особливостями є, по-перше, законодавче визнання зберігачем організації, до гардеробу якої здано річ; по-друге, те, що положення цієї статті поширюється лише на відносини щодо зберігання верхнього одягу, головних уборів у місцях, спеціально призначених для цього, в закладах охорони здоров'я та в інших закладах. На жаль, у ст. 973 ЦК не йдеться про оформлення зберігання таких речей. Тому можна лише припускати, що тут мають застосовуватися наведені вище положення ч. 3 ст. 937 ЦК.

Узагалі в цивілістичній науці немає єдиної точки зору на правову природу оформлення договірних відносин зберігання шляхом видачі поклажодавцеві жетона чи іншого номерного (індивідуалізованого) знака. Досить поширеною є думка, що таке оформлення договірних відносин має прирівнюватися до письмової форми договору. Недотримання цього правила позбавляє особу права посилатися на свідчення свідків.

Визнання номерного жетона чи іншого знака способом, прирівняним до письмового оформлення, має практичне значення, адже від цього залежатиме вирішення питання про правові наслідки недотримання вимог закону про форму договору зберігання речі. На наш погляд, ані ЦК УРСР, ані новий ЦК не дають достатніх підстав для висновку про намір законодавця розглядати видачу номерного жетона чи іншого знака поклажодавцеві як різновид письмової форми, для якої характерно викладення умов договору письмовими знаками в одному чи кількох документах, підписуваних сторонами. У цих документах тією чи іншою мірою формулюються умови договору, чого не можна зробити при видачі номерного жетона чи іншого знака з технічних причин. Власне, це підтверджує самий текст ст. 937 ЦК України: письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Цілком очевидно, що номерний жетон чи інший знак не є зазначеними документами. Не дає підстав для іншого висновку і зміст ч. 3 ст. 937 ЦК.

Постає питання про правові наслідки недотримання вимог закону про оформлення зберігання речей в гардеробах організацій шляхом видачі жетона (іншого знака) або у разі втрати і за умови, що зберігач заперечує прийняття на зберігання речі. ЦК УРСР для таких випадків установив правові наслідки, аналогічні до передбачених загальним правилом для угод, укладених не у письмовій формі: сторони позбавлені права посилатися на свідчення свідків, за винятком випадків спору про тотожність речей, зданих на зберігання, або випадків передачі речі на схов підчас надзвичайних обставин.

Дещо інакше вирішено це питання в новому ЦК, оскільки в ст. 937 "Форма договору зберігання", ст. 973 "Зберігання речей у гардеробі організацій" відсутня норма про допустимість доведення факту тотожності речей, зданих на зберігання в гардероб організацій. Натомість у ч. 3 ст. 949 нового ЦК вміщено загальну норму про те, що "тотожність речі, яка була прийнята на зберігання, і речі, яка була повернута поклажодавцеві, може підтверджуватися свідченнями свідків". Ця норма має стосуватися також відносин зі зберігання майна в гардеробах організацій. Як бачимо, має місце неоднозначність у тлумаченні вищезгаданих норм щодо правових наслідків недотримання в гардеробах організацій вимог закону про оформлення зберігання номерним жетоном чи іншим знаком. Тому сумнівним видається висновок у коментарі до ст. 937 ЦК України про те, що "громадянин у разі втрати жетона зберігає право доводити факт вчинення договору, посилаючись на показання свідків"1. Але ж якби законодавець дійсно мав на меті допустити в цих випадках свідчення свідків, то він ввів би таке ж правило, яке передбачив у ч. 3 ст. 949 ЦК України. Тут можливе застосування норми ст. 972 ЦК, згідно з якою у разі втрати квитанції або номерного жетона річ, здана до камери схову, видається поклажодавцеві після надання доказів, що ця річ належить йому.

У ЦК України не визначається форма договору зберігання речей пасажира під час його перевезення. Певною мірою це питання вирішується актами законодавства у сфері перевезень. Безперечно, зберігання речей пасажира обумовлюється особливостями договору перевезення пасажира, видом транспорту тощо.

Так, за Правилами перевезень пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 2 березня 1995 р., кожен пасажир має право безоплатно перевозити із собою у вагоні ручну поклажу вагою до 36 кг з повним, пільговим, безплатним провізним документом. Перевезення такої поклажі спеціального оформлення не потребує. Перевезення пасажиром зайвої ваги ручної поклажі оформляється квитанцією. За збереження такої ручної поклажі відповідає сам пасажир, через те відпадає потреба оформляти відносини зберігання між перевізником і пасажиром. Інший підхід до оформлення застосовується у разі перевезення багажу пасажира у багажних відділеннях, коли оформляється багажна квитанція, що водночас засвідчує обов'язок перевізника зберігати багаж. Що стосується перевезень вантажів, то обов'язок з його збереження випливає з договору перевезення вантажу. Певні особливості має оформлення відносин зберігання ручної поклажі та багажу пасажирів на інших видах транспорту.

Не потребує спеціального оформлення зберігання речей (крім грошей, цінних паперів, коштовностей) у готелях, гуртожитках, мотелях, будинках відпочинку, пансіонатах, санаторіях та інших організаціях, у приміщеннях яких особа тимчасово проживає. Відповідно до ч. 1 ст. 975 ЦК готель відповідає за схоронність речей особи, яка мешкає у ньому.

Певні особливості має порядок укладення договору зберігання товарів, переміщуваних через митну територію України, який залежить від виду зберігальних складів.

Так, відповідно до ст. 99 МК України, товари і транспортні засоби з моменту пред'явлення митному органу і до їх випуску відповідно до обраного митного режиму можуть перебувати на тимчасовому зберіганні під митним контролем. Такі товари до моменту завершення митного оформлення з дозволу відповідного митного органу розміщуються на складах тимчасового зберігання. При цьому відносини власника складу тимчасового зберігання з особами, які розміщують товари на складі, визначаються договором зберігання (ст. 102 МК). Для такого розміщення митному органу подаються лише документи, що дають змогу ідентифікувати ці товари та підтверджують законні підстави їх перебування в особи, яка бажає користуватися послугами складу (ст. 103 МК). Однак у МК України не розкриваються зміст договору зберігання, його форма та процедура укладення. Тому цілком логічно припустити, що в цій частині на договір зберігання товарів на складах тимчасового зберігання можуть поширюватися загальні положення цивільного законодавства.

Дещо інакше здійснюється зберігання товарів (транспортних засобів) на складах митних органів. Насамперед необхідно відзначити, що товари на митних складах поділяються на такі, які зберігаються виключно на складах митних органів, та інші, для яких таке зберігання не є обов'язковим. Однак, як свідчить аналіз статей 166-171 глави 24 "Зберігання товарів і транспортних засобів на складах митних органів" МК України, в них взагалі не передбачено порядок оформлення зберігання товарів. Тому можна вважати, що воно може здійснюватися в різноманітних формах, установлених ЦК України, у тому числі шляхом складання акта приймання товару на зберігання, видачі поклажодавцеві відповідної квитанції. Однак така невизначеність в оформленні зберігання товарів на складах митних органів є правовою прогалиною, яка знижує ефективність правового механізму митного зберігання.