Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - Строк зберігання

У ст. 937 ЦК не встановлюються ні мінімальні, ні максимальні терміни зберігання речі. Сторонам надається право визначати їх за взаємною згодою без обмежень тривалості.

Строк виконання зобов'язань у договорі може визначатися календарною датою, в одиницях часу (дні, тижні, місяці) або пов'язуватися з настанням певних подій. Розрізняють результативний (до якого має бути виконано зобов'язання) і початковий (від якого має бути виконано зобов'язання) строк. Його може бути встановлено в календарних одиницях часу. Договір зберігання може передбачати, що товар приймається на зберігання через певну кількість днів від часу оплати цієї послуги і зберігатиметься певну кількість днів, місяців. Це означає, що сторони зазначають подію, від моменту настання якої має бути виконане зобов'язання за обумовлений період.

Договір зберігання, звичайно, є строковим, оскільки зберігальний обов'язок зберігача завжди обмежений в часі. Однак сам по собі факт строковості того чи того договору ще не робить строк його істотною умовою з огляду на те, що саме закон може визначати або строк дії договору, або механізм її припинення. Так, відповідно до ч. 2 ст. 938 ЦК, якщо строк зберігання в договорі не встановлено і не може бути встановлено виходячи з його умов, зберігач зобов'язаний зберігати річ до висування поклажодавцем вимоги про її повернення. Невиконання цієї вимоги має розглядатися як порушення умов договору та підстава для застосування відповідних санкцій.

Так, у квітні 2004 р. ВАТ-2 звернулося до господарського суду з позовом до ВАТ-2 про витребування нафтопродуктів загальною вартістю 993 919 920 грн, прийнятих останнім на відповідальне зберігання за договором схову від 28.09.1999р. з умовою повернення нафтопродуктів на першу вимогу.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ВАТ-1 05.04.2001 р. направило відповідачу лист з вимогою відвантажити залишки нафтопродуктів до 15.04.2001 р., які були передані останньому на відповідальне зберігання за договором схову від 28.09.1999р.

Відповідач вимоги не виконав, нафтопродуктів, прийнятих на відповідальне зберігання за зазначеним договором, не повернув.

Рішенням Господарського суду Луганської області від 05.05.2005р. позовні вимоги задоволено. Постановою Луганського апеляційного господарського суду від 04.08.2005р. рішення залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 07.02.2006 р. скасовано постанову Луганського апеляційного господарського суду від 04.08.2005р. та рішення Господарського суду Луганської області від 05.05.2005 р., а справу направлено на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

В основу постанови Вищого господарського суду України покладено висновки про те, що суди не дослідили, чи узгоджували сторони відповідно до умов договору схову від 28.09.1999 р. графік повернення нафтопродуктів та, відповідно, чи мало місце прострочення з боку відповідача як боржника.

Судова палата у господарських справах Верховного Суду України, розглянувши касаційне подання Генерального прокурора України, касаційні скарги ВАТ-1, ВАТ-2 на постанову Вищого господарського суду України від 07.02.2006р. у справі за позовом ВАТ-1 до ВАТ-2, касаційне подання та касаційну скаргу ВАТ-1 задовольнила і постанову ВГСУ від 07.02.2006 р. скасувала, а постанову Луганського апеляційного господарського суду та рішення господарського суду Луганської області залишила чинним.

При цьому Судова палата у своїй постанові відзначила, зокрема, таке. Відповідно до п. 2.2.2 договору відповідач зобов'язаний повернути нафтопродукти на першу вимогу позивача, згідно з узгодженим із ним графіком повернення нафтопродуктів незалежно від строку їх зберігання у кількості та якості, зазначених у таблиці п. 1.1 цього договору.

Пункт 2.3.4 договору надає позивачу право в будь-який час, незалежно від строку зберігання, зажадати від відповідача повернення нафтопродуктів у повному об'ємі або частково за узгодженим із ним графіком повернення нафтопродуктів.

Стаття 530 ЦК України встановлює, що якщо строк виконання боржником обов'язку не встановлено або визначено моментом висування вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник має виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня висування вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

На нашу думку, позивач мав можливість вимагати не лише повернення нафтопродуктів, а й відшкодування збитків, завданих порушенням договору зберігання, чим він із невідомих причин не скористався.

Строк зберігання може бути обумовлений в окремих випадках характером зберігання, наприклад, у камерах схову, гардеробах, які за правилами своєї діяльності не можуть зберігати речі тривалий час. Проте у будь-якому разі невизначеність в договорі строку зберігання не є такою істотною умовою, за якою договір можуть визнати неукладеним.

Поклажодавець може бути не готовий негайно виконати вимогу зберігача забрати поклажу. У новому ЦК, як і в ЦК УРСР, закладено механізм вирішення цієї правової ситуації. Так, у ст. 530 ЦК України передбачається: якщо строк виконання боржником обов'язку не встановлено або визначено моментом висування вимоги, кредитор має право вимагати виконання у будь-який час. При цьому боржник має виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня висування вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає з договору або актів цивільного законодавства. Такий семиденний термін прийнято вважати пільговим, оскільки він дає боржнику можливість вжити заходів для виконання вимоги кредитора. Отже, якщо сторони у договорі прямо не встановлять термін виконання зобов'язання, його можна встановити у порядку, визначеному законом.

Частина 3 ст. 938 ЦК містить механізм повернення поклажі в тих випадках, коли строк зберігання речі визначено моментом висування поклажодавцем відповідної вимоги. У такому разі зберігач має право по завершенні звичайного за цих обставин строку зберігання вимагати від поклажодавця забрати річ у розумний строк. Логічно, що, в свою чергу, поклажодавець зобов'язаний виконати цю вимогу. У наведеній статті законодавець не розкриває зміст поняття "розумний строк". Його тривалість може залежати від багатьох обставин, зокрема від об'єму поклажі, її властивостей. Однак, у будь-яму разі він не має перевищувати 7 днів, передбачених ст. 530 ЦК.

Строк виконання окремих видів договору зберігання може регулюватися спеціальними актами законодавства.

Так, за ст. 27 ЗУ "Про зерно та ринок зерна в Україні", якщо строк зберігання зерна договором складського зберігання зерна не встановлений і не може бути визначений виходячи з умов договору, зерновий склад зобов'язаний зберігати зерно до висування поклажодавцем вимоги про його повернення.

Строк тимчасового митного зберігання товарів і транспортних засобів на складі тимчасового зберігання не може перевищувати трьох місяців, якщо менші строки не встановлено Кабінетом Міністрів. Цей строк за заявою декларанта може бути подовжений, але не більш ніж на один місяць (ст. 108 МК).

Спеціальні строки зберігання та правові наслідки невиконання сторонами умов про строки визначають також КТМ України (ст. 167), Статут залізниць України (ст. 51) та інші акти законодавства України.