Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 5. Зміст договору

Права та обов'язки

Право на отримання прибутку - це одне з основних прав учасників у товариствах, які створюються з метою його одержання. Норма щодо порядку розподілу є диспозитивною, тобто сторонам надано право самостійно визначати такий порядок у договорі простого товариства або іншою домовленістю учасників, що означає, що цей порядок може бути передбачений в іншому договорі, обов'язковою вимогою до якого повинен стати склад сторін цього договору - він повинен збігатися зі складом сторін-учасників договору простого товариства. Разом з тим, ст. 1139 ЦК України містить імперативну норму: умова про позбавлення або відмову учасника від права на частину прибутку є нікчемною. Отримання прибутку - це одне з основних, але не виключних цілей товариства. "За вказаною причиною є підстави, використовуючи можливість розширеного тлумачення відповідної норми, виходити з того, що вона повинна діяти при розподілі будь-якого позитивного результату, отриманого в процесі спільної діяльності. Мається на увазі, наприклад, розподіл за долями зібраного врожаю, добутих природних ресурсів, виручених від продажу побудованої будівлі сум і т. п. При цьому залежно від подільності результату може йтися про реальні чи ідеальні його долі".

Право на участь в управлінні спільними справами посідає особливе місце серед інших прав у силу того, що, на відміну від інших, законодавець приділив йому найбільше уваги. Відсутність можливості створення органів управління в простому товаристві є його особливістю, але, разом з тим, кожному з учасників надано право на участь в управлінні. Реалізація цього права залежить насамперед від порядку ведення спільних справ учасників. Статтею 1135 ЦК України передбачено кілька варіантів:

- спільно всіма учасниками;

- кожним учасником від імені всіх учасників;

- окремими уповноваженими учасниками від імені всіх учасників.

Як бачимо, законодавець не передбачив можливості залучення до управління третіх осіб, а також створення спеціальних органів. За відсутності положення в договорі правила щодо порядку ведення спільних справ діє норма, яка надає право кожному учаснику діяти від імені всіх учасників.

Необхідно чітко розмежовувати питання про порядок ведення спільних справ, який описаний вище, і порядок прийняття рішення про порядок ведення спільних справ (ч. 5 ст. 1135 ЦК). За загальним правилом, рішення щодо спільних справ учасників приймаються учасниками за спільною згодою. Проте в договорі може бути прийнятий інший порядок прийняття рішень. Зокрема:

1) більшістю голосів;

2) визначення будь-якої пропорції (наприклад 3/4 чи 4/5). У договорі вказаний також принцип визначення голосів:

A) за кількістю учасників: один учасник - один голос; Б) майновий принцип: пропорційно розміру внеску;

B) за комбінацією, тобто з ряду питань рішення приймаються більшістю голосів, чи спільно (одноголосно), або за майновим принципом.

Закон також визначає, що в разі спільного ведення справ для вчинення кожного правочину потрібна згода всіх учасників. Ведення справ може також здійснюватися окремими учасниками. "Надані учаснику повноваження, про які йдеться, вважаються такими, що мають однаковий об'єм. Це ніяк не виключає можливості встановлення в договорі обмежень повноважень, які надаються окремим учасникам".

У відносинах з третіми особами ці повноваження оформлюються або довіреністю, або визначаються самим договором. При виборі першого варіанта оформлення повноважень радимо в договорі зазначати про обов'язкову наявність в учасника довіреності, яка визначає обсяг повноважень, що дозволить запобігти наслідкам, передбаченим ч. 3 ст. 1135 ЦК України, коли у відносинах з третіми особами учасники не можуть посилатися на обмеження прав учасника, який вчинив правочин щодо ведення спільних справ учасників, крім випадків, коли вони доведуть, що на момент вчинення правочину третя особа знала або могла знати про наявність таких обмежень. Така умова договору (обов'язкова наявність вищезазначеної довіреності) буде виступати аргументом на користь того, що особа могла знати про об'єм повноважень учасника, оскільки вони завжди визначаються в довіреності відповідно до умов договору. В будь-якому разі, третя особа, яка ознайомиться лише з договором чи лише з довіреністю, несе ризик можливого оскарження правочину з боку інших учасників. При визначенні наслідків необхідно брати до уваги, що на правочин, вчинений з перевищенням повноважень, поширюються правила гл. 17 ЦК України "Представництво", зокрема ст. 241. Проте застосування цих правил можливе у випадку, коли учасники доведуть, що третя особа знала або могла знати про обмеженість повноважень. В іншому випадку повинні застосовуватися правила ч. 4 ст. 1135 ЦК України: учасник, який перевищив повноваження може вимагати відшкодування здійснених ним за свій рахунок витрат, якщо вчинення цього правочину було необхідним в інтересах усіх учасників; у свою чергу, учасники, яким внаслідок таких правочинів було завдано збитків, мають право вимагати їх відшкодування.

Вищеназвана стаття виділяє ще один випадок укладення правочину, коли останній вчиняється від імені одного з учасників, але в інтересах усіх учасників. У цьому випадку такий учасник також має право на відшкодування понесених витрат. У всіх випадках найпроблемнішим залишається питання про доведення факту укладення правочину саме в інтересах товариства. На сьогоднішній день вирішення цього питання залишається на розгляд суду, оскільки закон ніяких критеріїв щодо визначеності цього факту не зазначає.

У літературі ведення спільних справ розглядається не лише як право, а й як обов'язок. Проте, якщо на учасника ведення спільних справ покладається такий обов'язок, то про це обов'язково повинно бути зазначено в договорі, а не в довіреності, оскільки остання визначає тільки повноваження.

Обов'язок щодо покриття витрат і збитків, які виникли внаслідок спільної діяльності, визначений ст. 1137 ЦК України. Норма є диспозитивною щодо порядку відшкодування. Диспозитивність полягає у можливості самостійно визначити цей порядок, а в разі відсутності такої домовленості кожен учасник нестиме витрати та збитки пропорційно вартості його вкладу у спільне майно. Проте зазначена стаття містить також імперативну норму, яка забороняє повністю звільняти учасників від участі у відшкодуванні збитків. За наявності такої умови в договорі вона є нікчемною.

Розглядаючи питання про відшкодування збитків і понесення затрат необхідно враховувати наявність чи відсутність вини в цьому окремих учасників. Якщо такі збитки сталися внаслідок невиконання своїх зобов'язань по договору окремим учасником (наприклад, несвоєчасне внесення вкладу, що відстрочило здійснення певної діяльності і мало наслідком збільшення затрат через збільшення цін), то в цьому випадку такі збитки чи витрати повинен нести такий учасник.

Стаття 1136 ЦК України хоч і носить назву "Право учасника на інформацію", але фактично визначає не тільки це право, а й кореспондуючий обов'язок учасників на надання всіх необхідних і наявних у них документів, де міститься інформація, що вимагається для ознайомлення. Додатковою гарантією захисту цього права є норма, яка визначає нікчемною відмову від цього права або його обмеження, в тому числі за погодженням учасників. Як рекомендація може звучати пропозиція щодо визначення порядку надання такої інформації для запобігання зловживанням як з боку сторони, яка несе обов'язок надати, так і з боку сторони, яка вимагає надання інформації. При визначенні порядку особливу увагу необхідно звернути на визначення "обмеження в праві на інформацію", умова про яке є нікчемною. А чи може розглядатися, наприклад, умова про періодичність надання інформації або можливість передачі ксерокопій документів, а не оригіналів документів, як обмеження в праві на інформацію? Критерієм, на наш погляд, повинен слугувати факт можливості у визначений договором чи вказаний стороною і реально можливий з боку сторони, яка надає інформацію, термін отримання певних документів (оригіналів чи засвідчених копій - доцільно передбачити в договорі).

Розглянутий перелік прав і обов'язків не є вичерпним. Сторони в договорі можуть передбачити інші права та обов'язки. Так, наприклад, у договорі можна передбачити перелік інформації, що віднесена сторонами до конфіденційної, порядок її розкриття, обов'язок щодо її нерозголошення, а також відповідальність за порушення цієї вимоги.

Відповідальність сторін

Нагадаємо, що специфікою простого товариства є наявність двох видів відносин, в які вступають його учасники: зовнішні (з третіми особами) і внутрішні (між самими учасниками). За таким самим принципом поділяється і відповідальність. Відповідальність учасників один перед одним за виконання взаємних обов'язків та їх відповідальність перед третіми особами. Крім того, на специфіку зовнішньої відповідальності впливає характер діяльності простого товариства - пов'язаний чи не пов'язаний із здійсненням його учасників підприємницької діяльності. Така специфіка прослідковується при аналізі ст. 1138 ЦК України, яка носить назву "Відповідальність учасників за спільними зобов'язаннями". Якщо товариство не пов'язане із здійсненням його учасниками спільної діяльності, то за спільними договірними зобов'язаннями відповідає кожен учасник пропорційно його вкладу у спільне майно, тобто позов повинен пред'являтися до всіх учасників у вказаних межах. За спільними позадоговірними зобов'язаннями учасники відповідають солідарно. Пропорції відповідальності можуть встановлюватися в договорі за іншим правилом. За останнім правилом, несуть відповідальність учасники простого товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність, за всіма спільними зобов'язаннями - незалежно від підстав їх виникнення. Поряд з цим діє спеціальна норма, яка встановлює відповідальність незалежно від виду діяльності, яку здійснюють учасники товариства. Ця спеціальна норма встановлена ч. 3 ст. 1141 ЦК України - з моменту припинення договору простого товариства його учасники несуть солідарну відповідальність за невиконаними спільними зобов'язаннями щодо третіх осіб. Порядок виконання солідарного обов'язку передбачений статтями 543 і 544 ЦК України.

Певною гарантією для захисту інтересів третіх осіб є право кредитора - учасника договору простого товариства на пред'явлення вимоги про виокремлення частки учасника у спільному майні. Проте ст. 1140 ЦК України, яка містить цю норму, містить також посилання до інших положень кодексу щодо порядку такого звернення. Такий порядок встановлений ст. 366 ЦК України, яка, насамперед, дозволяє здійснювати звернення стягнення на частку у майні, що є у спільній частковій власності, у разі недостатності у боржника іншого майна.

Особливістю відповідальності за зобов'язаннями перед третіми особами є випадки необмеженості часом участі учасника в договорі простого товариства. Так, відповідно до ст. 1143 ЦК України, якщо договір не був припинений за заявою учасника про відмову від подальшої у ньому участі або в разі розірвання договору на вимогу одного з учасників, учасник, участь якого в договорі припинилася, залишається відповідальним перед третіми особами за спільними зобов'язаннями, що виникли за час його участі як учасника договору простого товариства.