Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - Глава 63. Спадкування за заповітом

1. Заповіт як остання воля власника майна

У статті 1233 ЦК розкривається поняття "заповіт" як особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Таке визначення заповіту слід сприймати як загальне, що конкретизується в інших нормах глави 85 ЦК.

Заповіт - це односторонній правочин, оскільки у ньому, за загальним правилом, реалізується воля однієї особи - заповідача. Ведучи мову про заповіт як односторонній правочин та акцентуючи увагу на тому, що він є особистим волевиявленням фізичної особи, підкреслимо, що у ст. 1243 ЦК передбачається виняток із загального правила, коли заповіт може бути укладено двома особами - подружжям.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ст. 1234 ЦК), яка вправі на випадок своєї смерті розпорядитися всім належним їй майном або його частиною на свій розсуд, шляхом посвідчення заповіту на ім'я однієї або кількох осіб, як тих, що входять, так і тих, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також на ім'я держави або юридичної особи.

Виходячи із аналізу положення ч. 1 ст. 1234 ЦК можна дійти однозначного висновку, що заповідачем може бути лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Суб'єктів, які мають повну цивільну дієздатність, визначає ст. 34 ЦК, до них належать: фізична особа, яка досягла повноліття, тобто 18 років; у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу, у разі припинення шлюбу або визнання його недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою неповнолітньої особи, набута нею повна цивільна дієздатність зберігається за такою особою. У статті 35 ЦК йдеться про випадки надання повної цивільної дієздатності фізичній особі, у результаті чого у неї виникне право на заповіт. Повну цивільну дієздатність може бути надано:

o фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором;

o неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності можливе на підставі рішення органу

опіки та піклування за заявою заінтересованої особи, за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника. У разі відсутності згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника повну цивільну дієздатність може бути надано за рішенням суду.

Отже, нотаріус перед посвідченням заповіту особою, яка не досягла 18-річно-го віку, вправі вимагати надання відповідного рішення органу опіки та піклування чи рішення суду.

Але останнє положення не можна сприймати однозначно. Звертаючись до докладного тлумачення права на посвідчення заповіту, зазначимо, що у теорії немає однозначного вирішення питання щодо посвідчення заповіту частково дієздатними особами. Автори вважають доцільним проаналізувати правову позицію М. Ю. Барщевського та Т. Д. Чепіги, які, на відміну від інших авторів, передбачають можливість за частково дієздатними особами заповідати своє майно з таких підстав:

o особа, що зловживає спиртними або наркотичними засобами, не позбавляється законом повної цивільної дієздатності, а лише обмежується в ній;

o метою призначення піклувальника є недопущення громадянином такого використання свого майна, що йтиме на шкоду йому самому, його сім'ї;

o заповіт здійснюється після смерті заповідача і не може бути використаним для продовження зловживання спиртними напоями та наркотичними засобами.

Тобто досить цікава аргументація наведеної позиції має підґрунтя, яке можна було б вважати логічним і в дусі сучасної демократизації суспільних відносин.

Зі свого боку можна додати, що законодавець, обмежуючи неповнолітнього у праві здійснювати значимі цивільно-правові правочини (ч. 2 ст. 32 ЦК), мав на увазі також легку можливість шахраїв обдурити і вплинути на частково дієздатну особу при укладенні таких правочинів. Але заповіт - це односторонній правочин, за яким заповідач передає все своє майно або його частку та може визначати ті умови, за якими спадкоємці вправі його прийняти. Отже, при посвідченні заповіту вплив інших осіб на заповідача має бути обмеженим.

З позицій практики слід суттєво переглянути таку можливість, оскільки обмежено дієздатні особи, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами, стають легкою здобиччю шахраїв, можуть за одну, "необхідну" для них дозу алкоголю або наркотику винести з дому будь-яку річ тощо. Тому недоцільно особам, обмеженим судом у дієздатності у результаті зловживання спиртними напоями та наркотичними засобами, надавати право самостійно посвідчувати заповіти, оскільки після написання останніх вони можуть стати жертвою. Уже є досить багато громадян, які підписували договори щодо відчуження квартир, опинились нині "на вулиці", а тому треба дбати про інтереси осіб, які надають допомогу обмежено дієздатним особам, та їх родичів.

Щодо неповнолітніх, то М. Ю. Барщевським правильно ставиться питання про можливість таких осіб за чинним законодавством самостійно розпоряджатися своєю заробітною платою (заробітком), стипендією або іншими доходами, самостійно реалізувати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється законом.

Так, п. 4 ст. 32 ЦК України передбачає, що неповнолітні можуть самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунка) та розпоряджатися вкладом, внесеним на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку). Тобто, якщо заповіт стосуватиметься банківського вкладу в межах реалізації зазначених прав неповнолітніх, то нотаріуси, вважають деякі автори, можуть і зобов'язані посвідчувати заповіт неповнолітнього без відповідної згоди батьків або піклувальників. При цьому неповнолітньому заповідачу немає необхідності доводити, що майно та кошти отримані вищевказаними способами - його заробіток, стипендія. Винятком з цього правила є випадок, коли неповнолітні особи за наявності достатніх підстав обмежуються органами опіки та піклування в праві розпоряджатися своєю заробітною платою або стипендією.

Але, на наш думку, це положення не може впливати на загальний порядок посвідчення заповіту неповнолітніми, оскільки у такому випадку буде застосовуватись правило щодо визнання заповіту недійсним. Це положення може бути підтверджено тим, що нині ст. 35 ЦК передбачається зниження вікового цензу щодо набуття неповнолітніми повної дієздатності, тобто, якщо повна цивільна дієздатність буде надана неповнолітньому за рішенням органу опіки та піклування або за рішенням суду, то вона поширюється на усі цивільні права та обов'язки, зокрема на право на заповіт. Однак у ч. 2 ст. 32 ЦК передбачено, що при вчиненні правочинів щодо транспортних засобів або нерухомого майна неповнолітньою особою від 14 до 18 років повинні бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальників та дозвіл органу опіки та піклування.

Аналогічним посвідченню заповіту має бути прийняття заповіту, а саме: особу повинні ознайомити із змістом заповіту та надати строк для прийняття рішення про відмову або прийняття спадщини за заповітом. Отже, прийняття заповіту - це також односторонній правочин, за яким спадкоємець за загальним правилом1 не тільки приймає спадщину, а й бере на себе обов'язок додержуватись умов заповіту та виконувати зобов'язання, що випливають із статусу спадкоємця за конкретним заповітом.

Щодо терміна "розпорядження", що вживається у ст. 1233 ЦК, то його походження можна знайти в тріаді права власності: право володіння, користування і розпорядження, тобто в розпорядженні своєю власністю, а не в можливості заповідача залишити розпорядження (обов'язкові) спадкоємцям. Принцип спадкового права - це рівність прав його суб'єктів, тому заповідач може лише встановити умови (обов'язки) щодо обов'язків спадкоємців, які будуть обов'язковими в разі прийняття ними спадщини за заповітом і не супереч йтимуть законодавству, а останні вправі погодитися прийняти спадщину за заповітом з урахуванням зазначених умов (встановлених обов'язків) чи відмовитися від прийняття спадщини.

Статтею 1235 ЦК передбачається право заповідача при посвідченні заповіту на призначення спадкоємцями конкретних осіб. Так, заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних стосунків, а також інших учасників цивільних відносин.

На нашу думку, така конкретизація права заповідача щодо призначення його спадкоємцями однієї або декількох фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, зумовлена тим, що до 1963 р. у законодавстві існували відповідні обмеження. Тому така редакція цієї норми встановлює однозначне право заповідача. Під іншими учасниками цивільних відносин маються на увазі особи, зазначені у ст. 2 ЦК. Частиною 2 ст. 1235 ЦК передбачається, що заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.

Складаючи заповіт, заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Він має право скласти заповіт щодо всієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав, і це положення немає необхідності відображати в заповіті, оскільки воно діятиме згідно із законом.

Положення ч. 1 ст. 1236 ЦК відтворює реальні життєві ситуації і юридичну практику, оскільки заповідач вправі перелічити в заповіті все належне йому майно і визначити, кому із спадкоємців він залишає його у спадок (натуральний заповіт) або вправі встановити спадкування на пропорційній основі, залежно від свого ставлення до спадкоємців. Саме на регламентацію цих випадків і спрямовано ч. 1 ст. 1236 ЦК. Тобто у таких випадках успадковуватиметься за заповітом все майно заповідача.

У юридичній практиці можливі й випадки посвідчення особою змішаних заповітів, коли свідомо або несвідомо заповідатиметься лише частина майна. Свідомим можна назвати заповіт, за яким майно заповідача поділено на дві частини, одну з яких буде залишено конкретним особам за заповітом, а іншу - спадкоємцям за законом. При цьому вважається, що заповідач вправі позбавити у такому конкретному випадку спадкоємців за заповітом права одночасно спадкувати і за законом, і за заповітом.

Оскільки люди не можуть знати про день і час своєї смерті, то може виникнути ситуація, коли розмір спадщини за життя спадкодавця в період від складання заповіту до його смерті збільшиться, а заповідач складе натуральний заповіт, тому цей випадок визначається як несвідоме залишення за заповітом лише частини майна. Для того, щоб застерегти такий випадок, текст заповіту може бути сформульований так: "... усе своє майно, як набуте до написання заповіту, так і отримане після його посвідчення до моменту смерті, заповідаю...".

Але найпоширенішими заповітами є пропорційні заповіти щодо всієї спадщини, зокрема: "Усе своє майно, яке до дня моєї смерті виявиться мені належним, у чому б таке не полягало і де б воно не знаходилося, я заповідаю... в рівних частках". Таким заповітом "покривається" вся спадщина і незаповіданих частин не залишається.

Тому, як правило, й зобов'язання спадкоємців щодо відшкодування обов'язків мають рахуватися пропорційно до одержаних ними прав виходячи або з пропорції розподілу спадщини, або з вартості отриманого майна в натурі, з урахуванням частки, що залишилась незаповіданою і перейшла до спадкоємців за законом. Однак заповідач вправі залишити відшкодування власного обов'язку й за конкретним спадкоємцем, якщо вартість отримуваної ним частки спадщини більша, ніж зазначений обов'язок.

Частиною 4 ст. 1236 ЦК чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини, тобто реальні права та обов'язки, які входять до складу спадщини, будуть враховуватися при видачі свідоцтва про право на спадщину або при її розподілі між спадкоємцями, але на момент відкриття спадщини.