Слід додати, що ст. 1255 ЦК передбачається положення про таємницю заповіту. У цій нормі йдеться про те, що нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту. Згідно зі ст. 8 Закону України "Про нотаріат" до суб'єктів, які зобов'язанні зберігати нотаріальну таємницю, зокрема, й при посвідчені заповіту, віднесено стажистів нотаріуса. У даній нормі наведено два переліки:
- осіб, які не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості, пов'язані зі складенням заповіту;
- обставин, які слід тримати в таємниці, - факт складення заповіту, його зміст, скасування або зміни заповіту до відкриття спадщини.
Щодо першого переліку, то вважається зайвим зазначати в ньому нотаріуса, оскільки він зобов'язаний додержуватися таємниці вчинюваних нотаріальних дій за ст. 8 Закону України "Про нотаріат" і нестиме дисциплінарну відповідальність за невиконання вимог закону. Це ж положення стосується стажиста нотаріуса. Щодо інших посадових осіб, наприклад консула, він також повинен за ст. 46 Консульського статуту дотримуватися таємниці вчинюваних нотаріальних дій.
Слід зазначити, що до наведеного в цій нормі переліку осіб, не увійшли заповідачі. Це положення є зрозумілим, оскільки неможливо власника права на таємницю зобов'язати її дотримуватися. Однак при посвідченні заповіту подружжям (ст. 1243 ЦК) загальне правило про необхідність додержання таємниці заповіту має діяти, якщо обидва з подружжя не домовляться про інше.
У статтях 1255 та 1243 ЦК санкцій за порушення таємниці заповіту не встановлено. Без відповідних же санкцій за розголошення таємниці заповіту така норма матиме декларативний зміст. Тому в разі розголошення відомостей щодо посвідчення заповіту раніше відкриття спадщини винні особи - особа, яка підписує заповіт замість заповідача, та свідки - можуть нести відповідальність за завдану шкоду. Оскільки на цих осіб поширюється загальний обов'язок щодо додержання таємниці вчинюваних нотаріальних дій, передбачений ст. 8 Закону України "Про нотаріат", та відомості ними отримуються не у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків і спеціальної відповідальності за розголошення змісту заповіту до цього часу для таких осіб не передбачено, то при посвідченні заповіту їм мають роз'яснюватися наслідки розголошення таємниці заповіту та ст. 1167 ЦК щодо відшкодування моральної шкоди.
Крім того, поверхово розглядаючи участь особи у нотаріальному процесі у такій незначній ролі, як підписання заповіту замість іншої особи, можна дійти висновку, що до такої особи не висувається й особливих вимог. Однак, на наш погляд, цю роль слід розглядати у контексті можливих процесуальних наслідків. Тобто фактично така особа також є свідком відповідності вчинюваного нотаріального процесу вимогам закону. Отже, на момент вчинення нотаріального процесу вона має бути дієздатною, незаінтересованою, тобто заповіт не має містити умов на її користь, а також всі відомості про неї мають бути зазначені в тексті заповіту.
Підсумовуючи вищенаведене, є можливість вести мову не тільки про визнання заповіту недійсним, а й за конкретних умов ставити питання про причини та правові наслідки визнання заповіту недійсним під кутом зору захисту інтересів та прав заповідача.
Загальний характер процесу складання і посвідчення заповіту, на жаль, в сучасних державних нотаріальних конторах взагалі ускладнюється з причин об'єктивних, оскільки в одному приміщенні працюють декілька нотаріусів. Вважати, що в таких умовах можна зберегти таємницю змісту заповіту, а особливо факт посвідчення заповіту, дуже важко. Якщо брати до уваги випадковість зустрічі знайомих в одному приміщенні державної нотаріальної контори або у приватного нотаріуса, то, за загальним правилом, випадок - обставина непередбачувана. Отже, у такому разі можливі істотні "непередбачувані" випадки порушення прав громадян. Зважаючи на особливості охорони таємниці заповіту як особливої процедури, слід забезпечити громадянам гарантований захист їхніх прав. Це насамперед стосується випадків посвідчення заповітів у невеликих містах, де більшість громадян знають один одного.
У деяких країнах світу (Англія) існують норми, які забороняють розголошувати зміст заповіту навіть спадкоємцям. Винятком з цього правила є поширення відомостей за згодою на це всіх спадкоємців за заповітом, але лише після смерті заповідача (досить яскравий приклад - поширення відомостей про зміст заповіту принцеси Діани). "Покривати" всі спадкові правовідносини абсолютною секретністю неможливо і недоцільно, але загальне правило про непоширення відомостей про зміст заповіту або його умови має існувати. Тому ст. 1255 ЦК, на наш погляд, доцільно доповнити положенням аналогічного змісту і надати право спадкоємцю за його бажанням поширювати відомості лише про його власну спадкову частку, якщо у заповіті немає проти цього певної умови. Зрозуміло, що у такому випадку загальне правило не може стосуватись державних органів (наприклад податкової адміністрації), які в силу їх компетенції мають бути наділені правом знайомитись зі змістом заповіту після смерті заповідача, але одночасно на них має покладатись обов'язок щодо непоширення відомостей про його зміст.
Чинним на сьогодні є порядок, згідно з яким строк для прийняття спадщини встановлено у шість місяців. У разі неприйняття спадщини спадкоємцем, зазначеним у заповіті, у встановлений термін, він за законом її втрачає, якщо в подальшому суд або інші спадкоємці не визнають за ним право на прийняття спадщини або на продовження строку для прийняття спадщини. Тому доцільно у заповіті зазначити не тільки прізвище, ім'я, по батькові спадкоємця, а й адресу (останнє місце проживання спадкоємця, відоме заповідачу) або місце його роботи для того, щоб нотаріус мав можливість та зміг виконати обов'язок щодо його повідомлення (ст. 63 Закону України "Про нотаріат"). Це стане у пригоді і тоді, коли заповідач зробить помилку при зазначенні прізвища, імені або по батькові спадкоємця, оскільки додаткова інформація дасть суду можливість легше встановити особу спадкоємця і належність йому заповіданої частки, тобто встановити у порядку окремого провадження такий юридичний факт, як належність заповіту. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його права на майно, що заповідається. Але загальним правилом має бути посвідчення заповіту щодо майна, яке належить заповідачу за правом приватної або спільної власності. Це положення не стосується випадків належності заповідачу оплаченого права оренди, за яким можливе правонаступництво, та інших прав, що передбачають зміну орендаря або користувача. Тут мається на увазі правова відмінність між правонаступництвом та спадкуванням. Перехід права власності, за яким майно за заповітом може бути заповідане тільки у власність, про що має видаватися в нотаріальному порядку свідоцтво про право на спадщину. Зазначення у свідоцтві правонаступництва в правовідносинах недоцільне і, фактично, нереальне. Так, при участі заповідача в цивільному процесі як позивача його право вимоги до відповідача не успадковується, а реалізуються умови щодо правонаступництва, успадковуватиметься лише майно або гроші, присуджені судом.
При посвідченні заповіту нотаріус перевіряє, чи не містить він розпоряджень, які суперечать закону. Також нотаріус повинен роз'яснити заповідачу, що існують права та обов'язки, які не входять до спадщини.
Справді, краще попередити заповідача, що він вправі заповідати, а що ні, для того, щоб у майбутньому не виникало прикрих відхилень або "виправлень" останньої волі заповідача.
Статтею 1219 ЦК передбачено права та обов'язки особи, які не входять до складу спадщини, а саме:
1) особисті немайнові права;
2) право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами;
3) право на відшкодування шкоди у зв'язку з каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я;
4) права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом;
5) право та обов'язки особи як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦК.
Вжиті у даній нормі поняття "права та обов'язки, що нерозривно пов'язані з особою спадкодавця", "особисті немайнові права" досить широкі, щоб однозначно їх визначити. Тому, коли постає питання про практичне застосування терміна "особисті немайнові права", слід посилатися на конкретні норми закону, які встановлюють можливість або заборону спадкування.
Право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами, треба сприймати з урахуванням організаційних форм діяльності та умов статуту й установчого договору. Не можна це положення застосовувати до приватних підприємств, підприємницької діяльності без створення юридичної особи та відкритих акціонерних товариств, оскільки перші два види передбачають приватну власність і допускають заміну на іншого власника шляхом внесення відповідних змін у права власності, а участь у відкритих акціонерних товариствах зумовлюється законним володінням акціями, які можуть успадковуватися. Крім того, виходячи зі свободи договору про заснування товариств засновники вправі встановлювати допустимість правонаступництва у правах на участь у товариствах. Зрозуміло, що виборні посади у товариствах не успадковуються разом з таким правом, оскільки вони нерозривно пов'язані з особою спадкодавця, тощо2.
Право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, зазначене у п. З ст. 1219 ЦК, стосується випадку завдання такої шкоди спадкодавцю, оскільки ст. 1231 ЦК на спадкоємців покладено обов'язок відшкодовувати не тільки майнову шкоду (збитки), а й моральну шкоду. Тобто ця норма не суперечить ст. 1231 ЦК, оскільки в останній мається на увазі обов'язок, а не право.
За наведеною редакцією даної норми закону права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом, не входять до складу спадщини, що суперечить ст. 1227 ЦК. Тому ця норма, на нашу думку, стосується подальшої виплати аліментів, пенсії та інших платежів, які мають припинятися з відкриттям спадщини, крім виплати матеріальної допомоги на поховання. Статтю 1227 ЦК треба застосовувати до виплат, які мають бути нараховані до відкриття спадщини.
Застосування положень ст. 608 ЦК матиме місце тоді, коли зобов'язання не мали матеріального еквівалента і не вчинено конкретні дії за правочином, наприклад, коли спадкодавець зобов'язався збудувати оригінальний камін, а інша сторона обіцяла намалювати портрет спадкодавця. У розглядуваному випадку обидві сторони звільняються від виконання взятих на себе обов'язків, оскільки у договорі не визначено матеріальний характер і жодна із сторін не вчинила обумовлених дій. Якщо ж спадкодавцем умови договору було виконано, то знайти підстави для звільнення зобов'язаної особи від виконання її обов'язків важко, хоча такою підставою й може бути втрата спадкоємцями особистого інтересу до зазначеного обов'язку.
Слід погодитись із запропонованими обмеженнями, оскільки ці права нерозривно пов'язані з особою спадкодавця. Так, повне право авторства навіть сьогодні не може передаватись у порядку спадкування. Але не можна вважати, що всі особисті немайнові права є такими, що не передаються у порядку спадкування.
При визначенні немайнових прав, які можуть отримуватись спадкоємцями, слід виходити з умов законодавства. Законодавцем забороняється перехід особистих (немайнових) прав у спадщину і не встановлюється виняток з цього загального правила. При цьому в ч. 2 ст. 29 Закону "Про авторське право і суміжні права" вказується, що спадкоємці мають право захищати авторство на твір і протидіяти всілякій зміні твору, а також будь-якому іншому зазіханню на твір, що може заподіяти шкоду честі і автора. Відповідно до п. 4 ст. 14 Закону дії такого характеру є особистим (немайновим) правом автора. Але з цим положенням не можна погодитись, оскільки у такому разі спадкоємці будуть захищати свої власні права та інтереси. Захист права авторства на твір спадкодавця надає їм відповідні права як його правонаступникам, а тому будь-яке інше зазіхання на твір або на честь автора буде порушувати й їх права, оскільки спричинюватиме шкоду подальшому опублікуванню твору, а можливо, й власному імені спадкоємців, які можуть носити одне прізвище із спадкодавцем, та завдавати моральної шкоди через родинні стосунки тощо.
Слід також погодитися з думкою деяких вчених, які вважають, що заповіти, що складаються виключно з розпоряджень немайнового характеру, мають визнаватися недійсними1. Це положення можна аргументувати тим, що заповіт - є розпорядженням, основним змістом якого є визначення заповідачем юридичної долі майна (прав та обов'язків спадкодавця) на користь спадкоємця(ів), призначення яких є обов'язковою та необхідною умовою дійсності заповіту. Якщо такий заповіт буде мати місце, то заінтересовані особи можуть визнати такий заповіт недійсним у судовому порядку.
Тому треба уважно ставитись до поняття "особисті немайнові права спадкодавця" і лише за абсолютної впевненості встановлювати неможливість спадкування його немайнових прав.
Заповіт має бути складено чітко, зрозуміло, щоб він не викликав неясностей та суперечок після відкриття спадщини. Формулювання у заповіті окремих положень та умов має відрізнятись особливою точністю, визначеністю та певною логікою думки, що позбавить у майбутньому не згодних зі змістом заповіту спадкоємців або позбавлених права спадкування осіб оспорювати вільне, свідоме волевиявлення заповідача. Гарантіям непорушності змісту заповіту та доведенню свідомості заповідача при посвідченні заповіту має бути приділена особлива увага, що набуває особливого значення для дотримання останньої волі заповідача щодо передачі всього майна або його частини.
Заповіт нотаріально посвідчується, складається у двох примірниках (один з яких залишається в нотаріальній конторі, а другий видається заповідачу), підписується заповідачем (встановлюється його особа і перевіряється дієздатність) і записується в паперовому реєстрі та заноситься до алфавітної книги обліку заповітів, відомості вносяться до електронної бази даних - Спадковий реєстр, сплачується державне мито або витрати за посвідчення заповіту приватним нотаріусом.
Заповіт може бути змінено або скасовано заповідачем у будь-який час (ст. 1254 ЦК), і про це нотаріус має попередити заповідача. Нотаріус повинен роз'яснити, що заповіт, складений пізніше, скасовує попередній заповіт повністю, або в частині, в якій він йому суперечить (ч. 2 ст. 1254 ЦК), а також, що заповідач вправі подати письмову заяву про скасування або зміну заповіту, або ж новий заповіт. У такому випадку нотаріус повинен зробити щодо цього відмітку:
- на первісному примірнику заповіту в нотаріальній конторі;
- у реєстрі нотаріальних дій;
- у Спадковому реєстрі;
- в алфавітній книзі обліку заповітів;
- на примірнику заповіту заповідача.
Після чого заява і цей оригінал (коли заповіт скасовано заявою) додається до примірника, який зберігається у нотаріальній конторі. Справжність підпису на заяві про скасування або зміну заповіту має бути нотаріально засвідчено.
Якщо заповіт посвідчено посадовими особами в порядку ст. 40 Закону "Про нотаріат", завідуючий нотаріальним архівом, державною нотаріальною конторою зобов'язаний перевірити законність заповіту, що надійшов на зберігання, і за невідповідності його законові повідомити про це заповідача і посадову особу не пізніше наступного дня після одержання заповіту. За бажанням заповідача такий заповіт переоформлюється нотаріусом на загальних підставах або тими посадовими особами, які його посвідчили.
На заповіті державний нотаріус робить посвідчувальний напис з вказівкою розміру державного мита, потім він підписується та скріплюється печаткою. Плата за посвідчення заповіту приватним нотаріусом визначається за домовленістю між ним та громадянином, але не може бути меншою розміру державного мита.
Заповіти, складені та посвідчені, змінені або скасовані в установленому законодавством порядку, підлягають обов'язковій реєстрації у Спадковому реєстрі.
Зокрема, при істотному розвитку комп'ютерної техніки у ч. 1 ст. 1248 ЦК встановлено однозначну умову про те, що заповіт повинен мати письмову форму. Нотаріус посвідчує заповіт, який написано заповідачем власноручно. Але нині нотаріуси оформлюють заповіти на нотаріальному бланку за допомогою комп'ютерної техніки - загальноприйнятих технічних засобів (ст. 1248 ЦК), при цьому вони повинні у тексті заповіту обов'язково зазначити, що "на підставі ст. 1248 ЦК заповіт на моє прохання записано з моїх слів за допомогою загальноприйнятих технічних засобів (комп'ютера) нотаріусом, мною, П. І. Б. заповідача, прочитано вголос і підписано власноручно".
Положення ч. 2 ст. 1234 ЦК встановлює, що право на заповіт здійснюється особисто, а тому особа вправі вимагати від нотаріуса посвідчення заповіту, написаного особисто. Але не буде суперечити даній нормі допомога нотаріуса при складанні проекту заповіту або при підготовці такого документа за допомогою комп'ютерної техніки, оскільки головним критерієм у цій нормі є безпосередня участь заповідача у підготовці проекту такого заповіту і безпосередньому його посвідченні. Положення про "вчинення заповіту через представника не допускається" також однозначне, оскільки встановлює неможливість навіть передачі нотаріусу підготовленого представником заповіту. Отже, заповідач має особисто звернутися до нотаріуса або до осіб, зазначених у статтях 1251, 1252 ЦК.
Хоча наслідків недотримання вимог цієї статті не встановлено, але, апріорі, можна вважати, що посвідчений з порушеннями заповіт буде вважатися недійсним, якщо не буде встановлено ознак кримінально караних дій і не буде спочатку порушено кримінальну справу.
Оголошення заповіту
Тлумачення заповіту
Недійсність та нікчемність заповіту
Глава 64. Спадкування за законом
1. Поняття та підстави спадкування за законом
2. Коло спадкоємців за законом
Спадкоємці за законом другої черги
Спадкоємці за законом третьої черги
Спадкоємці за законом четвертої черги