Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - Оголошення заповіту

Статтею 1250 ЦК регулюється оголошення нотаріусом секретного заповіту.

Нотаріус, одержавши інформацію про смерть заповідача, має відкрити спадкову справу і призначити день оголошення змісту заповіту. Він також має розкрити конверт, у якому зберігаються відомості про тих осіб, яких заповідач запросив на оголошення змісту заповіту. Тому нотаріус має повідомляти про день і час оголошення заповіту не тільки членів сім'ї та родичів спадкодавця, а й запрошених заповідачем осіб. Ця пропозиція авторів вважається обґрунтованою, тому наводиться у контексті діяльності нотаріуса при оголошенні заповіту. Отже, день оголошення заповіту має обиратися з урахуванням можливості зробити повідомлення у друкованих засобах масової інформації.

У ст. 1250 ЦК не встановлено, чи є обов'язковою явка всіх спадкоємців і чи може за заявою однієї або декількох заінтересованих осіб бути перенесеним день оголошення заповіту? Вважаємо, що відсутність однієї чи декількох заінтересованих осіб не може вважатися достатньою підставою для перенесення оголошення заповіту. Головним фактором у цій ситуації має бути документальне підтвердження факту повідомлення заінтересованих осіб про оголошення заповіту.

Вважається, що достатньою є присутність хоча б двох заінтересованих осіб для того, щоб нотаріус міг оголосити секретний заповіт. Якщо заповідач запросив лише одну особу, яка є водночас єдиним спадкоємцем за законом, то достатньо участі в оголошенні такої особи. Відсутність усіх заінтересованих осіб має призводити до перенесення дня оголошення заповіту.

Присутність двох незаінтересованих осіб, якими є свідки, - це додаткова гарантія від фальсифікації секретного заповіту.

При оголошенні заповіту важливою умовою має стати процедура розкриття конверта, в якому зберігався заповіт. Тому вважається, що нотаріус повинен продемонструвати всім зацікавленим особам і свідкам, що конверт на момент його розкриття надійно запечатаний і скріплений підписом заповідача. У подальшому конверт разом із заповітом вважається доцільним зберігати у спадковій справі.

Важливою умовою процедури оголошення змісту заповіту є те, що під час його оголошення складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. Вважається, що за бажанням протокол можуть підписувати й заінтересовані особи, які вправі заносити до його змісту виявлені під час оголошення заповіту порушення (п. 163 Інструкції 2004 р.).

Якщо спадкоємці не були присутні при оголошенні заповіту, нотаріус повинен повідомити їм про їх права.

Тлумачення заповіту

Можливі випадки, коли воля заповідача викладена незрозуміло або двозначно, що позбавить можливості спадкоємців та нотаріуса її виконати. Тому новела, що нині має місце у ЦК, щодо тлумачення змісту заповіту, є досить своєчасною та правильною, оскільки не передбачає можливості для нотаріуса тлумачити зміст заповіту, тобто законодавчо відтворюється принцип безспірності нотаріального процесу.

У ч. 1 ст. 1256 ЦК міститься положення, згідно з яким тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями.

Оскільки заповідачу надано право власноручно писати заповіт, а також право на посвідчення секретного заповіту, то неважко передбачити, що деяка частина заповітів потребуватиме тлумачення і сприйматиметься спадкоємцями по-різному.

Аналізуючи цю норму, виділимо такі два аспекти:

1) тлумачення заповіту може бути здійснено після відкриття спадщини;

2) таке тлумачення здійснюється самими спадкоємцями.

Щодо суб'єктного складу осіб, які можуть тлумачити заповіт, то доцільно розглянути всі можливі випадки. Так, заповіт може тлумачитися самими спадкоємцями, коли заповідачем або ж самими спадкоємцями не призначено виконавця заповіту. Хоча у законі нічого не сказано, яким чином відбувається таке тлумачення у порядку ч. 1 ст. 1256 ЦК, але, на думку авторів, тут Йдеться саме про безспірний порядок, оскільки у ч. 2 цієї самої норми Йдеться про тлумачення заповіту судом у разі спору між спадкоємцями. Тобто таке тлумачення умов, на нашу думку, повинно бути зафіксовано за допомогою певної процедури, оскільки волевиявлення спадкоємців щодо тлумачення умов стосується прав та обов'язків кожного з них щодо спадкового майна. Отже, у результаті тлумачення змісту заповіту може з'явитися договір про конкретизацію і розподіл прав та обов'язків між усіма спадкоємцями.

Але вважаємо, що правом тлумачити заповіт володіють не тільки спадкоємці, а й усі зацікавлені і уповноважені особи, до яких треба віднести відказоодержувачів, вигодонабувачів за сервітутом та виконавців заповіту. При тлумаченні умов заповіту можуть вирішуватися й питання про повернення боргу, тому кредитори можуть стати учасниками тлумачення заповіту за запрошенням спадкоємців.

Щодо відказоодержувачів, то саме в їх інтересах заповідачем у заповіті робиться заповідальний відказ і ці особи можуть входити до числа спадкоємців (ч. 2 ст. 1237 ЦК).

Щодо виконавця заповіту, то сам заповідач у заповіті за ст. 1286 ЦК може доручити йому виконання заповіту, тому для виконання заповіту потребується знання обсягу спадщини, кількості спадкоємців тощо. Крім того, виконавець заповіту при його тлумаченні має особисті інтереси і зобов'язаний забезпечувати дотримання останньої волі заповідача.

Отже, поки положення заповіту будуть незрозумілими, виконавець чи один із спадкоємців не зможе їх виконати. Але тлумачити повинні заповіт його виконавець разом із спадкоємцем(ями) або спадкоємці разом у безспірному порядку (ч. 1 ст. 1256 ЦК).

На практиці виникає запитання, а чи може нотаріус тлумачити заповіт, адже під його контролем він складався, він перевіряв його відповідність вимогам закону тощо. На нашу думку, нотаріус, який посвідчував заповіт, не може бути віднесеним до осіб, які вправі тлумачити заповіт. Це випливає з того, що при його посвідченні він мав можливість позитивно вплинути на зміст заповіту для того, щоб незрозумілі або двозначні положення заповіту викласти належним чином, а права та обов'язки спадкоємців та відказоодержувачів однозначно конкретизувати, але цього не зробив, тому можуть мати місце ситуації, коли шляхом тлумачення він буде намагатися усунути ті помилки, які він допустив при його посвідченні, а це може негативно вплинути на права спадкоємців.

Крім того, коли йдеться про права та обов'язки спадкоємців за заповітом, вони можуть як потенційні власники вирішити питання про розподіл спадщини, яка складається з прав та обов'язків, на свій розсуд, тобто за їх спільною згодою вони можуть передати майно у натурі, наприклад будинок, спадкоємцеві, який його потребує, а останній компенсує їх частки у спадщині грошима. Нотаріус же - це особа, яка повинна бути неупередженою, та він і не наділений повноваженнями щодо розпорядження правами, які йому не належать, а така ситуація можлива при тлумаченні заповіту.

Тому тлумачити заповіт у безспірному порядку можуть спадкоємці, виконавець заповіту, відказоодержувач, а також вигодонабувач за сервітутом.

Якщо сторонами не буде досягнуто згоди з приводу тлумачення тих чи інших положень заповіту, зокрема один із спадкоємців вважатиме, що його права в результаті такого тлумачення порушуються, останній вправі звернутися до суду за офіційним тлумаченням змісту заповіту .

При тлумаченні заповіту мають застосовуватися правила, встановлені у ст. 213 ЦК.

На нашу думку, така справа має розглядатися у порядку окремого провадження, оскільки відсутня особа - відповідач, яка порушила права одного із спадкоємців (адже у тому, що умови заповіту викладені нечітко, винен сам заповідач). Тому особа, яка вимагає тлумачення заповіту, з метою захисту потенційних суб'єктивних прав та виконання обов'язків буде заявником, а інші спадкоємці будуть заінтересованими особами. Після тлумачення заповіту судом та набрання рішенням законної сили воно буде підставою нотаріусу для виконання, тобто правильного розподілу прав та обов'язків спадкоємців щодо спадкового майна та їх відображення у свідоцтві про право на спадщину.

Якщо заповіт посвідчено на користь однієї особи, то за необхідності тлумачення заповіту такий спадкоємець буде заявником, а нотаріус, який контролюватиме виконання заповіту, або виконавець заповіту можуть бути заінтересованими особами у цій справі.

Для тлумачення умов заповіту цікавим буде проаналізувати випадок, що мав місце в практиці "Інюрколегії" і стосувався юридичної практики Англії. Громадянка Англії склала заповіт, за яким заповіла майно своїй сестрі - громадянці Радянського Союзу, яка мешкала в Москві, за умови, що спадкоємиця приїде до Лондону не пізніше ніж через десять років після її смерті. При цьому англійські правники стверджували про необхідність приїзду спадкоємиці на постійне місце проживання до Англії, а радянські - лише про тимчасовий приїзд спадкоємиці. Цей випадок цікавий двома аспектами.

Перший полягає в тому, що практика розгляду умов заповіту та їх тлумачення вже застосовується в англійському правосудді, яке визначило, що в заповіті мався на увазі лише приїзд до Англії з метою особистого прийняття спадщини.

Другий аспект стосується особливої зацікавленості автора і полягає в тому, що умова заповіту визначена в часі - десять років. У нашому законодавстві і в ЦК цей аспект взагалі не відтворено, а тому при запровадженні новітніх положень щодо умов заповіту він матиме особливе значення. Питання, до якого терміну можна вимагати від спадкоємців виконання умов заповіту, залежатиме від реальності контролю за виконанням умов заповіту спадкоємцями, можливості остаточного закріплення прав власності на спадкове майно. Це питання потребує особливої уваги й у зв'язку з необхідністю тлумачення строків позовної давності.

Тому, на наш погляд, доцільним є визначити абсолютний строк позовної давності для умов заповіту в десять років. Тобто умови заповіту можуть діяти не більше десяти років. Це положення пропонується поширювати не тільки на необхідність вчинення відповідних дій, що визначені в заповіті, спадкоємцями, а й на інші умови заповіту. Тут мається на увазі варіант утримання від певних дій та умови заповіту, які можуть або настати, або ні. Наприклад, якщо в заповіті спадкування бібліотеки спадкоємцями ставиться в залежність від закінчення ними певного вищого навчального закладу, то їх право і реальна можливість закінчення вищого навчального закладу є необмеженою в часі. Здійснювати контроль за місцезнаходженням, використанням або збереженням бібліотеки невизначений час реально неможливо. Тому для конкретизації та визначення відповідних строків у спадковому праві й було запропоновано абсолютний строк позовної давності, який має встановлюватись у десять років з моменту смерті спадкодавця. У разі ж виникнення спору цей строк може подовжуватись на строк розгляду справи судом і за наявності інших поважних причин.