Цивільне право України. Особлива частина - Дзера О.В. - 5. Припинення повноважень виконавця заповіту

Як і в будь-якому правовому відношенні, змістом правовідношення щодо виконання заповіту виступають права та обов'язки його суб'єктів. Характерною особливістю правового положення виконавця заповіту є те, що основний зміст правовідношення за його участю складають не його права, а обов'язки. Крім того, праву на прийняття спадщини, що належить особам, закликаним до спадкування (потенційним спадкоємцям), зазвичай відповідає пасивний обов'язок невизначеного кола осіб (усіх і кожного), зміст якого полягає, як правило, в утриманні від вчинення діянь, спрямованих на порушення їхніх спадкових прав. Навпаки, на виконавця заповіту покладаються обов'язки, які полягають у здійсненні активних дій.

Обов'язки виконавця заповіту можна умовно поділити на дві групи. До першої відносяться обов'язки щодо виконання дій, пов'язаних з передачею майна заповідача його спадкоємцям, а також виконання вказівок заповідача стосовно третіх осіб (кредиторів, відказоодержувачів). Ці обов'язки закріплені у ч. 1 ст. 1290 ЦК України ("Повноваження виконавця заповіту"). До них належать: 1) вжиття заходів щодо охорони спадкового майна; 2) вжиття заходів щодо повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини; 3) вимагання від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань; 4) управління спадщиною; 5) забезпечення одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті; 6) забезпечення одержання частки у спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку у спадщині.

До другої групи обов'язків виконавця заповіту можна віднести забезпечення виконання самими спадкоємцями дій, до яких вони були зобов'язані заповітом (ч. 2 ст. 1290 ЦК України). Необхідною умовою здійснення своїх повноважень виконавцем заповіту є одержання ним відповідного документа, який оформляється у нотаріальному порядку за місцем відкриття спадщини.

Основним документом, який засвідчує особу та повноваження виконавця заповіту, є свідоцтво виконавця заповіту, яке видається останньому незалежно від того, ким його було призначено. Свідоцтво оформляється згідно з правилами розділу 21 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (пункти 200-204).

Основним обов'язком виконавця є виявлення спадкового майна і встановлення кола осіб, які мають право на спадщину за заповітом або успадковують за законом, якщо заповітом охоплено не все майно, або є спадкоємці, які мають право на одержання обов'язкової частки (ст. 1241 ЦК України).

Поряд з цим, на виконавця покладається обов'язок щодо вжиття заходів, спрямованих на повідомлення про відкриття спадщини тих спадкоємців, які через відсутність їх за місцем відкриття спадщини або з інших причин не знають про факт смерті спадкодавця, а також вчинення необхідних дій щодо охорони та управління спадковим майном до явки зазначених спадкоємців або до переходу спадщини до територіальної громади. Виконавець повідомляє про відкриття спадщини не лише спадкоємців, а й відказоодержувачів та кредиторів спадщини.

До виявлення спадкоємців виконавець заповіту здійснює охорону спадкового майна. Враховуючи той факт, що заходи по охороні спадщини не є виключною прерогативою виконавця заповіту і можуть здійснюватися також нотаріусом, органом місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 1283) або особою, яка управляє спадщиною (ст. 1285), ЦК України в ст. 1284 визначає особливості охорони спадкового майна виконавцем.

Зміст обов'язків виконавця заповіту залежить від того, ким він був призначений. За загальним правилом виконавець заповіту призначається особистим розпорядженням спадкодавця (ст. 1286 ЦК). Якщо заповідач не призначив виконавця, у разі його відмови або усунення за ініціативою спадкоємців виконавець заповіту обирається з числа останніх або ним призначається стороння особа (ст. 1287 ЦК). Виконавець заповіту також може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець заповіту відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців (ст. 1288).

За змістом ст. 1284 ЦК, якщо виконавець заповіту призначений особисто спадкодавцем, на нього покладається обов'язок по охороні спадщини у цілому, незалежно від того, чи все спадкове майно охоплено заповітом чи заповідана лише його частина. Однак в останньому випадку ЦК надає можливість спадкоємцям за законом реалізувати право на відмову від послуг виконавця, призначеного у заповіті (щоправда, слід було б також передбачити, що правомочністю на відмову володіє кожен із спадкоємців за законом). У такому разі частина майна, призначена спадкоємцям за заповітом, охоронятиметься виконавцем, зазначеним у тексті самого заповіту, а частина, призначена спадкоємцям за законом, - виконавцем, призначеним спадкоємцями за законом.

Оскільки ст. 1284 прямо не передбачає особливості охорони спадщини у разі призначення виконавця заповіту за ініціативою спадкоємців або нотаріусом, варто припустити, що в таких випадках виконавець здійснює дії по охороні всього спадкового майна або його частини залежно від того, яке саме майно потребує охорони в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів або кредиторів.

Цікавим є питання про компетенцію виконавця щодо охорони спадкового майна (управління ним) в разі призначення його вже після відкриття спадщини (статті 1287, 1288 ЦК), коли заходи щодо збереження цілісності, недопущення заволодіння спадщиною неуповноваженими особами вже тривають і здійснюються нотаріусом або особою, яка управляє спадщиною згідно з договором, укладеним з нотаріусом або органом місцевого самоврядування (ст. 1285 ЦК).

Незалежно від того, ким вживаються заходи по охороні, виконавець заповіту фактично позбавляється можливості втручатися в діяльність цих осіб, оскільки питання про момент припинення заходів по охороні спадкового майна вирішується законодавством імперативно. Відповідно до ч. 3 ст. 1283 ЦК України охорона спадкового майна триває до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, а за змістом ч. 2 ст. 1285 заходи щодо управління спадщиною (відповідно, і заходи по її охороні як необхідна передумова і складова управління) тривають до появи спадкоємців або до прийняття спадщини.

У таких випадках виконавець не вправі вимагати переведення на себе прав і обов'язків охоронця спадщини (особи, що здійснює управління нею) від нотаріуса, а також без наявності волі управителя, узгодженої із змістом договору про управління. З іншого боку, не маючи доступу до спадщини або її частини, яка перебуває під охороною, виконавець заповіту не має можливості виконати свої обов'язки перед спадкоємцями в повному обсязі, передбаченому у ч. 1 ст. 1290 ЦК.

Викладене дає підставу для висновку, що обсяг правового статусу виконавця заповіту, призначеного або обраного після відкриття спадщини, може бути вужчим, ніж у виконавця, що здійснює свої повноваження з моменту смерті спадкодавця.

Після виявлення суб'єктного складу та об'єктів спадкового правовідношення виконавець зобов'язаний провести розподіл спадщини між вказаними у заповіті спадкоємцями відповідно до часток, призначених заповідачем, а також між необхідними спадкоємцями (ст. 1241 ЦК), із наступною передачею цих часток спадкоємцям.

Визначаючи обсяг повноважень виконавця заповіту, законодавець не згадує про виконання вимог кредиторів, не погашених спадкодавцем. Це не випадково. Вважаємо, що виконавець заповіту, якщо лише ним не виступає один із спадкоємців, позбавлений можливості задовольняти майнові вимоги кредиторів спадщини. Даний висновок випливає з легального визначення спадкування, сформульованого у ст. 1216 ЦК України, за змістом якого спадкуванням вважається перехід від померлого спадкодавця до його спадкоємців спадщини як сукупності прав та обов'язків. Дії виконавця обмежуються лише пошуком кредиторів з наступним повідомленням їх про факт смерті боржника-спадкодавця. У свою чергу, кредитори протягом встановлених ст. 1281 строків мають право лише пред'явити спадкоємцям свої претензії (слід зауважити, що, на відміну від норм ст. 557 ЦК УРСР, які надавали кредиторам можливість заявляти про свої претензії не лише спадкоємцям, а і виконавцеві заповіту, новий ЦК позбавив їх цього права). Саме ж задоволення вимог кредиторів здійснюється спадкоємцями після прийняття ними спадщини.

Твердження про відсутність у виконавця заповіту права на задоволення вимог кредиторів за рахунок спадщини отримало підтвердження також у нормах цивільного процесуального законодавства. Відповідно до ч. 3 ст. 114 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України позови кредиторів спадкодавця, що подаються до прийняття спадщини спадкоємцями, пред'являються за місцем знаходження спадкового майна або основної Його частини. У силу ч. 4 ст. 39 ЦПК права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна.

Будучи позбавленим права задовольняти вимоги кредиторів спадкодавця, водночас, з метою забезпечення одержання кожним із спадкоємців призначеної йому частки у спадщині, виконавець заповіту має право вимоги до боржників спадкодавця (п. З ч. І ст. 1290 ЦК України).

Перелік обов'язків виконавця заповіту, передбачених ст. 1290, не є виключним, оскільки може бути розширений розпорядженнями, зробленими заповідачем. Як уже зазначалося, у зобов'язальному правовідношенні, яке виникає у зв'язку з виконанням заповіту, виконавець зазвичай виступає у ролі боржника, на якого покладаються обов'язки стосовно реалізації останньої волі заповідача. Разом з основною метою - виконання дій на користь спадкоємців (кредиторів), виконавцеві заповіту може бути також доручено забезпечення виконання самими спадкоємцями певних дій на користь третіх осіб, якщо частки таких спадкоємців обтяжені, зокрема, обов'язками перед відказоодержувачами (статті 1237,1238 ЦК) або зобов'язаннями, обумовленими суспільно корисною метою (ч. 2 ст. 1240 ЦК). Існування у виконавця заповіту певних прав (вимог) дозволяє зарахувати Його до категорії кредитора спадкоємців, які в даному випадку виступають як боржники, оскільки зобов'язані підкоритися його вимогам, заснованим на заповіті або законі.

Якщо інше не передбачено заповітом або іншою підставою відносин щодо виконання заповіту, виконавець має право особисто виконувати покладені на нього заповітом та законом зобов'язання або доручити їх виконання третій особі, при цьому залишаючись відповідальним за їх належне виконання перед спадкоємцями, кредиторами та відказоодержувачами.

Якщо заповідач призначив кількох осіб виконавцями своєї волі, останні здійснюють виконання в частині покладених на них обов'язків. У разі коли заповідачем не були розподілені обов'язки між виконавцями заповіту, співвиконавці зобов'язані виконати посмертні розпорядження у рівних частках, якщо предмет зобов'язання не є неподільним (статті 540, 541 ЦК).

Даний висновок випливає з того, що згідно із ст. 541 солідарний обов'язок виникає у випадках, встановлених договором або законом. Оскільки за своєю правовою природою заповідальне розпорядження є не договором, а одностороннім правочином, а законом солідарних обов'язків на співвиконавців заповіту не покладено, слід визнати, що їхнє зобов'язання по виконанню заповіту буде мати частковий характер (ст. 540), хоча це може не завжди відповідати бажанню заповідача, який, доручаючи виконання кільком особам, мав на меті спільне та узгоджене вчинення ними дій щодо реалізації своєї останньої волі.

Виконання заповіту - це реалізація дійсної волі заповідача, тому за наявності сумнівів з приводу змісту тих чи інших заповідальних розпоряджень виконавець зобов'язаний вжити заходів щодо вірного й однозначного тлумачення заповіту. Якщо з тлумаченням заповіту, здійсненим виконавцем, не згоден хоча б один із спадкоємців, відказоодержувачів або кредиторів спадщини, спір розв'язується у судовому порядку.

5. Припинення повноважень виконавця заповіту

Підставою припинення повноважень виконавця заповіту ч. 1 ст. 1294 ЦК називає повне здійснення ним розпоряджень заповідача. Як правило, правовідношення щодо виконання заповіту закінчується прийняттям спадщини спадкоємцями за заповітом з наступним його розподілом відповідно до часток, призначених заповідачем, а також передачею майна особам, що мають право на обов'язкову частку у спадщині (ст. 1241 ЦК), якщо інше не передбачено заповітом.

Слід підкреслити, що за змістом ч. 2 ст. 1290 ЦК сам по собі факт виконання розпоряджень заповідача ще не тягне припинення чинності повноважень виконавця заповіту. Рішення про припинення діяльності виконавця заповіту приймає нотаріус, який здійснює оформлення спадкової справи, за умови попереднього одержання письмової згоди на це спадкоємців та відказоодержувачів. Згідно з абзацом першим п. 204 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України для припинення повноважень виконавця нотаріус повинен одержати також письмову згоду осіб (органів), які мають право здійснювати контроль за виконанням заповіту. Частина 2 ст. 1292 ЦК відносить до таких осіб батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників малолітніх, неповнолітніх, недієздатних та обмежено дієздатних спадкоємців, а також орган опіки та піклування.

Одержання згоди зазначених осіб на припинення повноважень виконавця заповіту не потрібне у разі реалізації виконавцем права на відмову від здійснення своїх повноважень, що закріплено у ст. 1295 ЦК.

Одночасно з прийняттям рішення про припинення правомочностей виконавця заповіту нотаріус за місцем відкриття спадщини зобов'язаний витребувати у виконавця документ, який посвідчував його повноваження. У разі відмови виконавця від повернення зазначеного документа спадкоємці мають право на звернення до суду з вимогою про примусове витребування документа від виконавця.

Підстава припинення повноважень виконавця заповіту, передбачена цією статтею, не є єдиною. Серед інших підстав припинення правовідносин щодо виконання заповіту можна виділити: 1) смерть фізичної особи або ліквідацію юридичної особи-виконавця; 2) втрату фізичною особою-виконавцем повної дієздатності; 3) визнання заповіту недійсним у судовому порядку; 4) відмову виконавця від своїх повноважень (ст. 1295 ЦК); 5) усунення виконавця за згодою спадкоємців (ст. 1287 ЦК); 6) неможливість виконання заповіту, що настала незалежно від волі виконавця (випадкова загибель спадкового майна, його конфіскація тощо); 7) визнання банкрутом спадкодавця-суб'єкта підприємницької діяльності (ст. 48 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або про визнання його банкрутом" від 30 червня 1999 р.).