Вікова і педагогічна психологія - Поліщук В.М. - 3. Проблема дитинства у віковій психології. Онтогенез і життєвий шлях людини. Поняття віку як центральна категорія вікової психології

Дитинство є періодом посиленого розвитку, змін, навчання, парадоксів і суперечностей (В. Штерн, Ж. Піаже, І. Соколянський та ін.). За Д.Б. Ельконіним, парадокси дитячої психології - це загадки розвитку, які ще треба розгадати. Свої лекції в Московському університеті він неодмінно починав з характеристики двох основних парадоксів, що показують необхідність історичного підходу до розуміння змісту феномена дитинства:

1. Людина, з'являючись на світ, має лише найбільш елементарні механізми для підтримання життя. За фізичною будовою, організацією нервової системи, типами діяльності та способами її регуляції вона є найдосконалішою істотою в природі. Однак у момент народження ця досконалість відсутня.

2. Як правило, чим вищою є істота в розвитку стосовно інших істот, тим довше триває її дитинство, тим безпорадніша вона при народженні. За тисячоліття існування людини її досвід багатократно збільшився, а новонароджена дитина практично не змінилася. Спираючись на дані антропологів про анатомо-морфологічну схожість кроманьйонця і сучасного європейця, можна припустити, що немовля сучасної людини істотно не відрізняється від немовляти, яке проживало десятки тисяч років тому. Дитинство виникає тоді, коли дитину неможливо включити в систему суспільного виробництва, оскільки вона ще нездатна оволодівати засобами праці через їх складність (Д.Б. Ельконін).

Важливою проблемою вікової психології є необхідність з'ясування вікових меж дитинства. Існує низка суперечностей, які потрібно розв'язати, наприклад, про співвідношення офіційного і неофіційного дитинства. Пізнавальні парадокси є в дошкільному віці, де виокремлюються раннє та пізнє дитинство, що начебто передбачає продовження переліку інших структурних назв феномену. Відповіді на ці та інші питання сприяють розв'язанню проблеми вікової періодизації, що дає можливість уникнути домінування різнопланових споглядальних схем у вивченні психологічної природи вікового розвитку. Вивчати дитячий розвиток - означає з'ясувати зміст переходів між віковими періодами в конкретних соціально-історичних умовах; Принципи вікової періодизації:

1) історизм: вивчення феномену дитинства на основі знання життя минулих і нинішніх та прогнозування особливостей прийдешніх поколінь (Л.С. Виготський), що дозволяє спроектувати розвиток дитинства, створити систему вікової періодизації, а не вікової класифікації, яка б не змінювалася у будь-яких навчально-виховних умовах;

2) діяльнісний підхід: прояв потенціальних можливостей особистості є неможливим у розвитку без включення їх у процес діяльності (О.М. Леонтьєв); дозволяє визначити, наприклад, стратегію навчального процесу.

До критеріїв вікової періодизації відносять:

1) соціальну ситуацію розвитку як систему ставлення суб'єкта до дійсності, яка відображається в його переживаннях і реалізується в спільній діяльності (Л.С. Виготський);

2) провідну діяльність як феномен, що спричиняє виникнення, перебудову новоутворень і, як правило, займає найбільше часу з-поміж інших видів діяльності та детермінує їх; показник психологічного віку дитини (О.М. Леонтьєв, 1944-1945).

Видами провідної діяльності є:

1) безпосереднє емоційне спілкування (період немовляти);

2) предметно-маніпулятивна діяльність (період 1-3 років);

3) сюжетно-рольова гра (період 3-6 років);

4) навчальна діяльність (молодший шкільний вік);

5) навчальна діяльність як різновид суспільно-корисної праці (середній шкільний вік);

6) динамічна взаємодія інтимно-особистісного спілкування та професійно-навчальної діяльності в інтервалі "середній шкільний вік - старшокласники".

Гіпотеза про значення провідної діяльності розвивалася Д.Б. Ельконіним, В.В. Давидовим (1930-1998) і привела, як зазначалося, з одного боку, до її абсолютизації в становленні особистості, з іншого - до недооцінки самодіяльної індивідуальної гри.

Незважаючи на смислову несумісність, зазначені критерії залишаються основними в загальноприйнятих вікових періодизаціях, які демонструють ідеї стадійності, фазовості, циклічності в розвитку на основі з'ясування психологічного змісту стабільних і кризових періодів.

Стабільні періоди є показниками процесів рівноваги, формування започаткованих у кризових періодах новоутворень.

Кризові (перехідні) періоди відзначаються загостренням негативних особливостей як ознак сприятливого становлення особистості. Ще стародавні мислителі, зокрема Гіппократ, відзначали, що в житті людини є перехідні періоди, у яких відбуваються фізіологічні кризи, здатні викликати фізичні та психічні переломи. Будучи переконаними, що повне оновлення речовини тіла відбувається кожні 7 років, вони надавали цій цифрі та кратним їй Числам магічного значення, позначаючи відповідні роки в розвитку як "критичні" або "клімактеричні", яким притаманні небезпечні зміни у фізіології та психології людини.

Уперше поняття "кризового періоду" було вжите в ембріології (Стокард, 1907, 1921). Згодом, у 1920-1930-х роках, воно використовувалося для найменування криз психічного розвитку - вікових періодів, які мають негативні прояви, порушення поведінки, труднощі в спілкуванні дитини з дорослим.

Пріоритет у вивченні вікових криз належить радянській педології. Якщо абсолютна більшість зарубіжних дослідників розглядали їх як своєрідні аномалії, хвороби росту, невротичні відхилення і навіть назви давали швидше художньо-літературні, аніж наукові: вік бурі і натиску (у традиціях Ж.-Ж. Руссо), вік упертості тощо, - то провідні радянські педологи поступово обґрунтовували протилежну позицію (П.П. Блонський, Л.С. Виготський, А.Б. Залкінд, М.В. Соколов, Г.А. Фортунатов). Перехідні періоди ототожнюються з кризовими, означають перехід дитини на більш високий ступінь психічного розвитку, супроводжуються певними труднощами (кризовими явищами) і періодично повторюються. Така наукова позиція в тодішніх суспільно-політичних умовах становила особисту небезпеку, оскільки могла трактуватися опонентами як біологізаторський, а отже, реакційний підхід до вирішення наукових проблем (згодом, як показали події, так і сталося). Знання вікової специфіки психічного розвитку дітей в перехідні моменти між стабільними віковими періодами є необхідною умовою вирішення комплексу проблем в організації їх навчальної діяльності та спілкування. Розвиток дітей у період вікових криз вивчений недостатньо, стосовно них дотепер існує ситуація, на яку свого часу вказував Л.С. Виготський. Однак вивчення криз, зокрема нормативних, дозволяє створити цілісну теорію психічного розвитку і отримати нові дані для вироблення обґрунтованої стратегії виховання дітей, розуміння механізмів життєдіяльності дорослих. Існує необхідність створення психології вікових криз як окремої галузі психологічного знання.

Психологічний зміст вікових нормативних криз передбачає відповідну стратегію навчально-виховного впливу на особистість:

1) основним предметом уваги повинен бути не негативний симптомокомплекс криз, а позитивні новоутворення, які розгортаються за ним;

2) впливати на їх негативний симптомокомплекс означає розвивати сприятливі психологічні особливості, які є його тіньовою ознакою.

У вікових суб'єктивних (ненормативних) кризах стратегія навчально-виховного впливу має бути протилежною. Отже, вікові кризи у дитинстві бувають:

1) критерії - місцезнаходження та джерело розвитку:

а) об'єктивні, нормативні (кризи дня народження, 1 року, 3.років, 7 років, 13 років, 17 років), тобто закономірні;

б) суб'єктивні, ненормативні (знаходяться в будь-якому місці вікового розвитку і не є обов'язковими), тобто випадкові;

в) подвійні (результат збігу об'єктивної та суб'єктивної криз);

2) критерій - спрямованість і перспективи розвитку:

а) кризи розвитку як умова успішного подальшого становлення особистості;

б) кризи "не-розвитку" як чинник регресивних ознак у розвитку та його можливого подальшого ускладнення.

Вихідною позицією для з'ясування психологічної природи вікових криз є необхідність поділу онтогенезу на окремі етапи (ідея дискретності та циклічності розвитку) з наступним з'ясуванням їх особливостей на основі експериментального вивчення, а не деклараційних міркувань і побудови споглядальних схем.

1. Перехідні періоди є кризовими періодами. Позиція протиставлення понять "кризовий" і "перехідний" є недоказовою, оскільки виходить із розуміння кризового періоду як сукупності винятково негативних явищ у розвитку: перехід існує, а кризи може і не бути. Однак наявність негативних явищ у симптомокомплексі перехідного періоду - це вторинна його ознака. Головна ознака полягає в тому, що негативна симптоматика, із зростанням якої відбувається зростання позитивної, є тіньовою, зворотною стороною позитивних зрушень, що розгортаються в структурі особистості. Криза перехідного періоду полягає не в існуванні негативних явищ, а в небезпеці упущення в розвитку позитивних психологічних особливостей, які стоять за ними. "Згладжувати" негативні моменти в розвитку - означає розвивати ці психологічні особливості.

2. Позиція безкризовості психічного розвитку також є деклараційною. На сьогодні відсутні експериментальні дослідження, які б її підтверджували. Прихильники "безкризовості" психічного розвитку традиційно апелюють до наукових робіт 60-70-х років XX ст., коли ця проблема тільки осмислювалася.

3. Кризові явища характерні для всього процесу розвитку; що начебто суперечить тлумаченню про тотожність понять "кризовий" і "перехідний". Дійсно, негативні явища властиві будь-якому етапу психічного розвитку. Перехідний період є результатом внутрішньої логіки розвитку за певних умов (сприятливих або несприятливих): йдеться про об'єктивну (нормативну ) кризу, яка як наслідок розгортання генної програми характеризується появою якісно нових утворень у психічному розвитку під впливом різних соціальних чинників і обов'язково сприяє проявам негативного і позитивного симптомокомплексів. Суб'єктивна (ненормативна ) криза - це наслідок педагогічної занедбаності і стресової для дітей ситуації як результату некомпетентних впливів дорослих. У випадку збігу двох названих криз виникає подвійна криза як особливе загострення суперечностей особистості в різних соціальних системах, акцентуація негативного симптомокомплексу. У руслі гіпотези А.Л. Венгера, Б.Д. Ельконіна, В.І. Слободчикова про кризовий стан історії сучасного дитинства (1992) потребує розв'язання завдання адекватності виховних впливів психологічним особливостям особистості в період подвійної кризи, оскільки її перебіг ризикує додатково загостритися. Така постановка проблеми є значущою, бо йдеться про моральне становлення особистості. Цей процес визначається рівнем її комфорту в кризових періодах, які загострюються через посилення дії в суспільстві несприятливих соціально-економічних чинників, що спричинюють прогресування дефіциту інтимно-особистісних взаємин навіть у родині, зменшення і збіднення процесу спілкування і, як наслідок, втрату емоційного благополуччя, "уміння співпереживати", - якості, яка детермінує поведінку особистості (І.Д. Бех).

4. Основними одиницями, які поєднують особливості середовища і особистості, є переживання та рівень осмисленого орієнтування у власних переживаннях (К. Гроос, 1916). Ця думка виникла ще на початку XX ст., однак акцентовано привернула увагу лише Л.С. Виготського. Експериментальні дані свідчать, що переживання в кризових періодах найбільше проявляється в почуттях гордості за власні досягнення, обов'язку, у ставленні до власних успіхів (невдач) та співпереживанні.

5. Показником становлення особистості в кризових періодах є поведінковий симптомокомплекс. Моменти в розвитку, які відзначаються зростанням (інколи неочікуваним) кількісних величин складових симптомокомплексу, називаються фазою вступу в перехідний період. Моменти в розвитку, які відзначаються поступовою зупинкою в рості кількісних величин складових симптомокомплексу, супроводжуючись незначною амплітудою коливань, називаються фазою стабілізації перехідного періоду. Моменти в розвитку, які відзначаються відносною зупинкою в спаді кількісних величин складових симптомокомплексу (інколи неочікуваною), називаються фазою спаду або виходу з перехідного періоду.

Специфікою динаміки розвитку кожної складової симптомокомплексу в перехідних періодах є їх універсальність.

Урахування психологічних особливостей дітей в перехідні періоди означає побудову спілкування з ними на засадах гуманізму, коли враховуються позитивні емоції та негативні переживання. Це прояв оптимістичного погляду на природу психічного розвитку. Стратегія вікового та індивідуального підходів у період вікових криз полягає в розвитку позитивних утворень, які розгортаються за негативними психологічними особливостями.

У сучасній науці поширення міждисциплінарного підходу до проблеми розвитку людини, який передбачає інтеграцію конкретних наукових знань із різних галузей знання (психології розвитку, вікової фізіології, генетики) призводить до перегляду уявлень про співвідношення біологічного і соціального в розвитку людини, унаслідок чого утверджується позиція соціальної детермінованості біології людини. Генетичне вже не протиставляється соціальному. Навпаки, висувається теза, що генотип утримується в розгорнутому вигляді, що необхідно для забезпечення реалізації видової генної програми, а також індивідуалізації розвитку. Такий підхід, визнаючи детермінованість психічного розвитку соціальними чинниками, не заперечує особливої його логіки, наявності в ньому саморуху і передбачає аналіз взаємодії біологічного і соціального як ланок системної детермінації єдиного процесу розвитку людини; 3 позицій системного підходу розвиток розуміється як різнорівневий процес, який має макро- і мікроскопічні зміни, диференціацію та інтеграцію системи. У Росії ця позиція активно доводиться психогенетиками (М. Єгорова, Т. Марютіна, 1992; О. Александров, 2006).

За І. Равич-Щербо, співвідношення між двома основними програмами успадкування - біологічною (генотипом) та соціальною (середовищем) - є складним і невизначеним.

Вивчати особистісний розвиток означає вивчати: 1) переходи між віковими стадіями, які відбуваються в конкретних соціально-історичних умовах; 2) зміни в структурі психіки, яких не було на попередніх стадіях психічного розвитку (виникають у вікових кризах,, а формуються в стабільні періоди).

Основними розділами вікової психології, які деталізуються у вікових періодизаціях, є:

1) психологія дітей дошкільного віку;

2) психологія школярів;

3) психологія юності;

4) психологія зрілості;

5) психологія старості.

Деякі вікові періодизації психічного розвитку в ХІХ-ХХІ ст.:

1. За Л.С. Виготським:

1) криза новонародженості;

2) вік немовляти (2 міс. - 1 р.);

3) криза 1 року;

4) раннє дитинство (1-3 р.); б) криза 3 років;

6) дошкільний вік (3-7 р.);

7) криза 7 років;

8) шкільний вік (8-12 р.);

9) криза 13 років;

10) пубертатний вік (14-18 р.);

11) криза 17 років.

2. За К. Гетчинсоном:

1) від дня народження до 5 р. (стадія копання в землі, піску);

2) стадія полювання (5-11 р.);

3) стадія догляду за тваринами (8-12 р.);

4) стадія землеробства (11-15 р.);

5) стадія промисловості і торгівлі (14-20 р.).

3. За Д.Б. Ельконіним:

1) перший етап: вік немовляти (до 1 р.); раннє дитинство (1-3 р.); молодший і середній дошкільний вік (3-(4-5) р.); старший дошкільний вік (4-(5-6)-7 р.);

2) другий етап: молодший шкільний вік (6-(7-10)-11 р.);

3) третій етап: підлітковий вік (10-(11-13)-14 р.); ранній юнацький вік (13-(14-16)-17 р.).

4. За Б. Ер і к с о н о м:

1) оральна стадія (вік немовляти);'

2) анальна стадія (ранній вік); 9) фалічна стадія (вік гри);

4) перша латентна стадія (шкільний вік);

5) друга латентна стадія (підлітковий вік);

6) молодість;

7) зрілість;

8) старість

5. За Р. Кеганом:

1) інкорпоративна стадія, або неможливість відмежувати себе від інших (0-2 р.);

2) імпульсивна стадія, або імпульсивна поведінка, егоцентризм (2-7 р.);

. 3) імперська, прагнення до незалежності, майстерності (7-12 р.);

4) інтерперсональна, або перебудова структури статевих стосунків (13-19 р.);

5) інституціональна, або реінтеграція взаємопов'язаних компонентів Я (рання дорослість);

6) інтеріндивідуальна (дорослість).

7. За В.Ф. Моргуном, Н.Ю. Ткачовою:

1) фаза новонародженості (початкова ланка раннього дитинства);

2) стадія немовляти (до 1 року);

3) перехід до раннього дитинства (1-3 p.);

4) дошкільне дитинство;

5) молодше шкільне дитинство;

6) підлітковий вік (завершення дитинства, перехід до дорослості);

7) старший підлітковий вік (15-17 p.);

8) перехід до юності (17-18 p.);

9) юнацький вік (18-23 p.).

8. За 3. Фрейдом:

1) оральна стадія (0-1 рік);

2) анальна стадія (1-3 p.);

3) фалічна стадія (3-5 p.);

4) латентна стадія (5-12 p.);

5) генітальна стадія (12-18 p.).

Аналіз різнопланових вікових періодизацій та експериментальні дослідження дозволили створити авторську періодизацію (від дня народження до 17 років):

1) пренатальний період (від моменту зачаття до дня народження);

2) криза новонародженості (велика криза);

3) вік немовляти (від дня народження до 1 року):

а) 1 фаза (від дня народження до "комплексу пожвавлення");

б) 2 фаза (від "комплексу пожвавлення" до 1 року);

4) криза 1 року (мала криза);

5) ранній вік (1-3 p.);

6) криза 3 років (велика криза);

7) дошкільний вік (3 р. - вступ до школи);

8) криза 7 років (мала криза);

9) молодший шкільний вік (вступ до школи - 10(11) p.);

10) криза 13 років (велика криза);

11) підлітковий вік (10(11) - 16(17) p.);

12) криза 17 років (мала криза);

13) юнацький вік (17-23 р.)

14) криза 23 років (велика криза);

15) 23 роки - вступ у дорослість.

Раннє дитинство, або "перше дитинство", у системі дитинства як наголошення на активній соціалізації особистості, охоплює 1-6 стадії; дошкільний вік, або друге дитинство, як вияв уже усвідомленої соціалізації, складається з молодшого дошкільного (4-5 р.) і старшого дошкільного вікових періодів (5-6(7) p.).

Від дня народження до кризи 13 років позначається неофіційне дитинство. Віковий інтервал "криза 13 років -17 років" співвідноситься з офіційним дитинством. Система отроцтва, яка знаходиться в межах 6(7) - 17 років, поділена навпіл кризою 13 років, що наголошує на умовному позначенні вікових інтервалів молодшого шкільного віку та його назви.

Таким чином, найбільш відомі вікові періодизації умовно розділяються на три групи:

1) циклічні: перехідні періоди (кризові) - стабільні (літичні) - перехідні періоди (кризові) - стабільні (літичні)..;;

2) умовно циклічні: перехідні періоди (кризові) - стабільні (літичні) - перехідні періоди (кризові) - стабільні (літичні) - стабільні (літичні)...;

3) "безкризові": стабільні (літичні) - стабільні (літичні) - стабільні (літичні) -...

Уникнути повного співвіднесення вікової періодизації з існуючою системою навчання і виховання неможливо, оскільки вікове становлення особистості відбувається в конкретному соціумі. Водночас прагнення такого уникнення призводить до виокремлення типових ознак у розвитку дітей як представників різних соціальних та історичних спільнот, унеможливлює суб'єктивне тлумачення їхніх вікових особливостей.

Основними зразками рушійних сил розвитку є суперечності, які виникають і долаються в навчально-виховному процесі:

1) внутрішні: між власними потребами і системою світогляду тощо;

2) зовнішні: розбіжності між новими пізнавальними потребами і наявним рівнем психічного розвитку; між бажаним і можливим; між різноплановими вимогами до дитини і звичними нормами поведінки; між потребою в нових формах спілкування і старими способами їх задоволення тощо.