Загальна психологія: Хрестоматія - Скрипченко О.В. - Суб'єктно-вчинкова парадигма

Начебто зрозуміло, що вчинок не здійснюється сам по собі, хоча і це твердження не є загально прийнятним. Мовляв індивід лише виконавець якоїсь над індивідуальної волі, або що через "конкретне я* трансцендентальний суб'єкт реалізує свої загальнолюдські домагання тощо. Якщо ж відстоювати позицію, згідно якої учиняє все таки конкретний суб'єкт, необхідно буде з'ясувати, наскільки у цей вчинок вкладені його власні сутнісні сили, і чи не є це наслідком збігу обставин, результатом навіювання чи вппиеу якоїсь потойбічної сили. Натомість, постає дещо своєрідне і можливо для когось навіть дивне питання щодо розрізнення понять "учинок" і "суб'єкт учинку. Але якщо цього не зробити, виникає досить принципова проблема авторства: з кого питати, кому дякувати, кого вітати і прославляти за вчинене? Крім того, постає і друга, не менш серйозна проблема участі самої людини в її розвитку як душевно-духовної істоти, здатної вчиняти.

Суб'єктне не тотожне діяльнісному і вчинковому, воно по суті - наддіяльнісне і надучинкове. Суб'єктна інстанція несе в собі сутнісний код, індивідуальний проект людського буття, інтенцію і потенцію становлення людини людиною. Іншими словами, - це своєрідне архетипове утворення, що містить в собі заряджену життєвою енергією інформацію про те, що повинна хотіти і могти ця конкретна людська істота (зокрема, як вступати у взаємодію із соціальним оточенням), щоб жити автентично, відповідно своїй людській природі і набувати розвитку в своїх власне людських якостях.

Однак, бути суб'єктом - це не тільки хотіти і могти, але самопричинно відповідально діяти у напрямку реалізації своїх інтенцій І актуалізації своїх потенцій. Лише у процесі творчої самодіяльності людина як суб'єкт свого життя, зокрема психічного, душевно-духовного формується, розвивається і виявляється (С.Л.Рубінштейн). Така творча самодіяльність може мати різний зміст, характер, різну спрямованість, а отже, - різне значення для розвитку власне людського стрижня в людині. Ось чому М.М.Бахтін і В.А.Роменець звернулися до категорії вчинку як індивідуалізованої і, водночас, соціально зорієнтованої, насиченої глибоким етичним і естетичним змістом творчої діяльності людини.

Внутрішній зв'язок суб'єктності і вчинковості виявляється в тому, ще люди-на-суб'єкт в іпостасях особистості, індивідуальності виступає енергетичним джерелом, носієм, автором і регулятором вчинкової активності, рушійною силою її розвитку. Людина як суб'єкт несе особисту відповідальність за вчинене. Тут має місце така ж залежність, як між автором твору, процесом і продуктом його творіння, за яке він несе відповідальність навіть після того, як зробив свою справу.

Отже, якщо поняття "суб'єктність" несе в собі, з одного боку, наукове знання про сутнісний онтопсихологічний проект автентичного людського буття, а з іншого, - фіксує такі сутнісні ознаки людської активності, як автономність, самодостатність, цілісність і гармонійність, зорієнтовує на пошук внутрішніх джерел та рушійних сил розвитку людської істоти, підкреслює її авторське право, спроможність починати причинний ряд із самої себе, а, відтак, нести персональну відповідальність за вдієне і скоєне, то поняття "вчинковість" позначає індивідуально-неповторний, ціннісно-смисловий, культурно-особистісний вектори суб'єктної активності людини в їх сутнісному вимірі. Учинкове довизначення людини як суб'єкта життєдіяльності, суб'єкта індивідуального психічного життя надає йому необхідної і достатньої сутнісної конкретизації, оскільки наповнює індивідуальне природним для людини соціокультурним змістом і смислом.

Останнім часом, як можна в цьому пересвідчитися, спроби сутнісної рефлексії природи психіки з необхідністю повертають дослідників до, начебто, архаїчних, але, насправді, - метаісторичних категорій "душа" і "дух". У нашому випадку видається цілком доречним співвіднести поняття ,дух" в його онтичному значенні "із себе творящої сили" з поняттям суб'єктності, а поняття "душа" із спроможністю до вчинку. Ілюстрацією тут може прислужитися модель ієрархічних функціональних стосунків між такими містичними Інстанціями як Бог і Софія Премудрість Божа. Саме остання покликана актуалізувати божественні Інтенції і потенції в конкретних формах буттєвості. Якщо, таким чином, визнати, що людина за своєю природою є духовно-душевна істота, то у сучасній транскрипції це означає ніщо інше як її спроможність бути суб'єктом власного життя і виявляти таку спроможність у формі вчинкоеої активності.

Насамкінець важливо звернути увагу на історичний аспект розробки і запровадження суб'єктно-вчинкоеої парадигми в сучасній психології.

Сьогодні які раніше для вітчизняної психології залишається актуальною проблема природи психіки, детермінації розвитку психічних, душевно-духовних сип людини. Якщо протягом радянської доби за відомих обставин більший акцент в психологічних дослідженнях робився на визначенні ролі соціокультурних факторів у становленні, функціонуванні і розвитку системи психіки, і в цьому напрямку були отримані вагомі наукові результати (концепція інтеріоризації, культурно-історична концепція розвитку психіки, діяльнісний підхід тощо), то нині існують досить сприятливі внутрішні і зовнішні умови для наукового дослідження інтенцій і потенцій, джерел і рушійних сил "спонтанійного" (Г.С.Костюк) розгортання системи психіки, притаманних самому емпіричному людському індивіду. Тому, гріх, як кажуть, не скористатися сьогодні унікальною можливістю дослідження індивідуально-неповторного душевно-духовного світу людини, її самотворчих сил, маючи на меті побудову цілісної, гармонійної, більш "людської"", гуманістичної картини психічного життя.

Цим особливим вимогам і очікуванням з боку суспільної практики до сучасної психологічної науки відповідає суб'єктно-вчинкова парадигма, теоретико-методологічну основу якої заклали своїми працями видатні вітчизняні вчені-психологи С.П.Рубінштейн і В.А.Роменець, їхні учні і послідовники. Віддаючи належне природним і соціальним умовам існування і розвитку психіки людини, суб'єктно-вчинкова психологія розглядає останню із самого початку, тобто онтологічно, суб'єктом, автором і виконавцем ЇЇ "психологічного проекту". Як зріла свідома особистість вона сама обирає своє буття і входить у нього з реальною можливістю (потенцією) і напруженою спрямованістю (інтенцією) стати справжньою людиною і нічим іншим. Актуалізація зазначеної інтенцм і реалізація відповідно? потенції здійснюється людським індивідом самопричинно в його доцільно-вибірковій, партнерській і, водночас, перетворювальній взаємодії з природним і соціапьним оточенням.

У психологічній науці утвердження нових підходів, нових парадигмапьних моделей відбувається непросто і супроводжується, як правило, гострою боротьбою між представниками різних наукових шкіл, носіями різних поглядів на природу психіки і можливості її дослідження. Тому, залишаючись толерантною до всіх існуючих філософсько-психологічних традицій і напрямів, у межах яких здійснюється пізнавально-пошуковий рух до сутнісних глибин людської психіки, сучасна вітчизняна психологія повинна визначатись у своїх теоретико-методопогічних пріоритетах й ініціативно, суб'єктно-вчинково трансформувати накопичений досвід у проекти нових, ефективних парадигмапьних конструктів, які були б конкурентоздатними на світовому ринку психологічних ідей і технологій. Адже тільки так може відбуватися розвиток сучасної науки про душу.

Татенко В.О. Суб'єктно-вчинкова парадигма в сучасній психології/Людина. Суб'єкт. Вчинок: Філософсько-психологічні студії/ За заг. ред. В.О.Татенка. - К.: Либідь, 2006. - С. 316-358.