Конфліктологія - Прибутько П.С. - Політичні конфлікти та їх особливості.

При всьому різноманітті сучасних міжгрупових конфліктів більшість із них мають тенденцію немовби підтягуватися до центру політичної чи державної влади. Якщо конфлікт між будь-якими соціальними групами достатньо серйозний, то рано чи пізно він стає політичним. Організація нинішнього суспільства настільки складна, що держава не в змозі регулювати економічні, соціальні (медицина, освіта тощо) і навіть духовні процеси.

При недостатній увазі до певних соціальних груп (шахтарі, фермери, національні меншини) вони зазвичай бачать один шлях поліпшення свого положення: чітке визначення власних інтересів, створення організації, просування своїх кандидатів у владу або тиск на неї будь-якими дозволеними і недозволеними засобами. Таким чином, навіть звичайний трудовий конфлікт може набути політичного забарвлення. Тому політичні конфлікти неминуче стають переважаючими в сучасному суспільстві.

Конфлікти національні (міжетнічні) останнім часом теж опинилися на одному з перших місць. Головною з причин їх виникнення зазвичай виявляється політична - право на отримання етнічною групою власної державності. Справа ускладнюється тим, що в таких конфліктах на перший план виходить один з видів базових групових потреб - потреба в збереженні цілісності та специфічності національної групи (етносу). Національні конфлікти демонструють наприкінці XX - початку XXI століття явну тенденцію до їх загострення, що змушує переглянути багато традиційних прогнозів еволюції національних відносин.

Політичні конфлікти та їх особливості.

Під політикою взагалі розуміють діяльність соціальних груп та індивідів щодо реалізації своїх суперечливих інтересів для досягнення й утримання влади. Політика з'являється там і тоді, де і коли суспільство диференціюється на різні групи з розбіжними інтересами. Якщо суспільство перестає бути однорідним, потрібен якийсь інструмент регуляції взаємин між соціальними групами, що виділилися. Такий інструмент був винайдений - ним стала держава, тобто політична організація, що є системою установ, котрі володіють верховною владою на певній території.

Головне призначення держави — забезпечувати цілісність соціуму шляхом регуляції взаємин між соціальними групами, а також індивідами. Проте розглядати державу як третейського суддю або нейтрального арбітра в нескінченних протистояннях соціальних груп було б наївно. Якщо держава є арбітром, то далеко не неупередженим. Посади в державних установах (уряді, парламенті, судах) займають люди, що належать до тієї чи іншої соціальної групи, яка на даний момент виявилася сильнішою. Отже, для ілюстрації сутності держави більше підійде аналогія не з арбітром спортивного змагання, а з дитячою грою в "Царя гори" - хто зіштовхне всіх суперників з вершини, той і переможе.

Сутність політичного процесу врешті-решт і становить боротьба різних соціальних груп за завоювання і використання державної влади, що і обумовлює всі політичні конфлікти.

Політичний конфлікт — це зіткнення суб'єктів політики в їх взаємному прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані насамперед із досягненням влади або її перерозподілом, а також зі зміною їх політичного статусу в суспільстві.

Джерелом політичних конфліктів служить задоволення базових потреб соціальних груп та індивідів, яке в складному структурованому суспільстві не може бути забезпечене без узгодження та централізованої координації зусиль, чим і займається державна влада. Таким чином, політична влада для групи — не самоціль, а засіб гарантування задоволення її фундаментальних потреб.

Об'єктом політичних конфліктів виступає державна влада, а також політичний статус соціальних груп (ступінь наближеності або віддаленості від важелів влади, можливість здійснювати вплив на ухвалення обов'язкових для всього суспільства рішень) і політичні цінності (патріотизм, громадянськість, права і свободи тощо).

Суб'єктами політичних конфліктів є соціальні групи, або політичні інститути, що представляють їх інтереси. За діями політичних інститутів (уряду, парламенту, судів) стоять інтереси соціальних груп, але політичні рішення ухвалюють політичні установи, що мають у своїх діях певну незалежність від тих соціальних груп, що їх підтримують.

На початку XX ст. американським соціологом і політологом Ар-туром Бентлі було запропоновано поняття "група інтересів", яке донині використовується в політологічному та конфліктологічному аналізі.

Група інтересів - це об'єднання людей на основі спільності інтересів і дій у конкретній політичній ситуації. Вона бере на себе завдання представляти інтереси людей, що входять до цього об'єднання, при взаємодії з політичною владою і включається в політичні конфлікти. Серед таких груп інтересів можна назвати: асоціації підприємців, профспілки, молодіжні та ветеранські організації, союзи діячів науки, культури, релігії, екологічні, феміністські й інші рухи та організації.

На думку А. Бентлі, взаємодія таких груп із державою е стрижнем політичного процесу. При цьому навіть самі державні інститути можуть розглядатися як офіційна група інтересів. Тому саме вони повинні вважатися реальними суб'єктами політичної активності та конфліктів у цій сфері.

У динаміці політичних конфліктів нині проявляються дві протилежні тенденції. Перша, більш традиційна, виражена в агрегації (вбиранні) політичних інтересів різних соціальних груп двома-трьома провідними політичними силами. Тверезо оцінюючи свої реальні можливості щодо досягнення влади, відносно невеликі групи інтересів вважають за краще підтримати одне з могутніх політичних угруповань, що має у своєму розпорядженні реальну владу. В цьому випадку "дрібний" політичний конфлікт мовби поглинається, розчиняється в більшому, що сприяє збільшенню стійкості та стабільності політичної системи в цілому.

Друга тенденція сучасного розвитку політичних інтересів має прямо протилежний сенс, вона полягає в зростанні різноманіття політичних інтересів. Пояснюється це як розшаруванням колишньої соціально-класової структури суспільства, так і багатоманітністю сфер життя. Останнє означає, що дедалі частіше люди опиняються в ситуаціях, коли певні загальні інтереси в одній з сфер життя (наприклад, зацікавленість у збереженні навколишнього середовища) можуть цілком мирно уживатися з відмінністю інтересів в інших сферах (наприклад, у трудових).

Таким чином, сучасні групи інтересів цілком обґрунтовано визнаються реальними суб'єктами політичних конфліктів. Але є не менше підстав претендувати на цю роль і формальним політичним інститутам (президенту, уряду, парламенту). Адже крім групових інтересів існують ще і загальнонаціональні - забезпечення суверенітету, безпеки, правопорядку, реалізація великомасштабних економічних проектів.

Окрім того, державним установам доводиться виконувати арбітражні або посередницькі функції у врегулюванні зіткнень конкуруючих груп. Адже навіть усередині панівних груп можуть виникати суперечності (нашим експортерам, наприклад, вигідна дешева гривня, а імпортерам, навпаки - дорога). Отже, політичні інститути також мають бути визнані повноправними суб'єктами політичних конфліктів.

Специфіка об'єкта і суб'єктів політичних конфліктів додає їм низку характерних особливостей, що відрізняють цей вид міжгрупових конфліктів від усіх інших.

1. Переважно відкритий характер і досить яскравий прояв зіткнення інтересів. Політика - це сфера дозволеної суспільством боротьби, спосіб ослабити соціальну напругу розрядкою емоцій у політичному змаганні. Звідси і з'являється схильність до зовнішніх ефектів, відома театральність політичного життя.

2. Обов'язкова публічність. Ця характеристика означає, по-перше, що політика нині професіоналізувалася, тобто здійснюється особливою групою осіб, інтереси яких не співпадають з інтересами народу, а, по-друге, це припускає їх звернення до народу (непрофесіоналів) й активну мобілізацію його на підтримку своєї сторони.

3. Збільшення кількості політичних конфліктів. їх сьогодні набагато більше, ніж інших. І не тільки тому, що конфлікт є головним способом дії чи зразком поведінки політиків, а головним чином тому, що багато конфліктів неполітичної сфери життя людей, не знаходячи свого мирного вирішення, переходять у сферу політичну, тобто вимагають для врегулювання державного втручання.

4. Зростаюча значущість. Яким би локальним не був політичний конфлікт, він завершується ухваленням рішення на державному рівні, а воно обов'язкове для всіх членів суспільства.

5. Обов'язкове встановлення політичного панування. Оскільки політичні конфлікти розгортаються в соціальному просторі, де домінуючою віссю є вертикаль державної влади, їх головною метою неминуче стає встановлення політичного панування сторони, що виявилася сильнішою. Звідси й гострота політичних конфліктів та набуття ними крайніх форм - путчі, заколоти, повстання.

6. Можливість використання силових ресурсів.. З усіх видів влади в суспільстві тільки державна володіє правом легального застосування сили. Оскільки держава як політичний інститут є неодмінним учасником практично всіх політичних конфліктів, завжди існує велика спокуса в якості останнього аргументу використати силу, причому на абсолютно законних підставах. Це робить політичні конфлікти потенційно небезпечними та руйнівними за їх наслідками.

Зважаючи на складність і багато вимірність політичної сфери, класифікація властивих їй конфліктів не може не бути багатовимірною. Традиційно розрізняють:

- внутрішньополітичні і зовнішньополітичні (міждержавні) конфлікти;

- конфлікти тоталітарних і демократичних політичних систем;

- конфлікти інтересів (статусні та ролеві);

- конфлікти цінностей та ідентифікації.

Сенс поділу політичних конфліктів на внутрішньо- і зовнішньополітичні більш ніж очевидний. В останніх як суб'єкти конфлікту виступають держави (або коаліції держав). Відносини між ними завжди характеризувалися взаємною конкуренцією, яка із сумною періодичністю набувала найгостріших форм (військових).

Прийнято вважати, що державами рухають так звані національні інтереси, основу яких становлять найважливіші для існування нації потреби: в безпеці, контролі та використанні природних ресурсів, збереженні культурної цілісності та національної специфіки.

Мабуть, сучасний світ впритул підійшов до необхідності створення нового світового порядку, який буде заснований на пріоритеті інтернаціональних інтересів, загальних для всього людства. Але поки що нинішні держави вперто продовжують упроваджувати в життя ідею захисту національних інтересів, що неминуче призводитиме до збільшення кількості міждержавних конфліктів.

Політичні конфлікти в тоталітарних і демократичних системах.

Суть внутрішньополітичних конфліктів значною мірою визначається характером політичних систем. Своєрідність же політичним системам додають політичні режими, тобто сукупність конкретних методів здійснення політичної влади певною соціальною групою.

Тоталітаризм (від лати, totalis - повний, цілий) - це політичний режим, що характеризується всеосяжним контролем за громадянами з боку держави, повним підпорядкуванням особи і громадянського суспільства політичній владі.

Його відмінні риси - загальна політизація та ідеологізація суспільного життя, наявність могутнього апарату соціального контролю н примушення, державний контроль над усім господарським і навіть приватним життям, обмеження або ліквідація приватної власності, усунення конкуренції та ліквідація ринкових відносин, централізоване планування і командно-адміністративна система управління.

Конфлікти при тоталітарних режимах.

1. Переважна більшість статусних {ролевих) конфліктів, які пов'язані з близькістю або віддаленістю соціальних груп від політичної влади.

2. Прихований характер конфліктів. Оскільки відмінності інтересів професійних, етнічних та інших соціальних груп політична влада визнавати не бажає, а ліквідовувати їх не можна, то реальні конфлікти стають прихованими. Саме тому крах тоталітарних режимів у багатьох випадках веде до спалахів насильства та загрози громадянської війни - це приховані конфлікти виходять назовні.

3. Політичні конфлікти тоталітарного суспільства найбільш ideo-логізовані. Ідеологія перетворюється на незаперечну цінність тоталітарного режиму, що не підлягає жодній критиці.

4. Найбільш віддалені від політики конфлікти зводяться до політичних через гіпертрофію політичної сфери життя тоталітарного суспільства. Невиконання підприємством плану, розлучення в сім'ї, знайомство з несанкціонованими владою джерелами інформації — все перетворюється на політичні злочини і робить людину учасником політичного конфлікту з державою.

5. Більшість конфліктів носять штучний, нав'язаний характер. Цій характеристиці повністю відповідають конфлікти, що виникають як наслідок спроб влади спрямувати незадоволеність населення на пошук ворога, на якого можна було б списати власні невдачі.

6. Інтернаціоналізація політичних конфліктів. Ідеологія тоталітарних держав дозволяє трактувати всі світові події як зіткнення інтересів соціальних систем, що веде до блокового сприйняття світу.

Демократія є своєрідним антиподом тоталітарного режиму. Вона (в ідеалі) характеризується контролем громадянського суспільства над політичною владою. її базові принципи включають юридичне й інституційне визнання верховної влади народу, періодичну виборність органів влади, рівність прав громадян на участь в управлінні суспільством, безумовне дотримання всіх прав і свобод особи тощо.

Конфлікти демократичного суспільства.

Демократичні системи, напевно, не менш конфліктні. Проте характер цих конфліктів істотно інший.

1. Ці конфлікти відкриті, явні, такі, що визнаються суспільством і державою як нормальне явище, що обумовлене конкурентним характером взаємин у більшості сфер суспільного життя.

2. У демократичних суспільствах політичні конфлікти локалізовані у власне політичній сфері. Вони не розповсюджуються на приватне життя громадян, не підпорядковують собі розвиток економіки, не визначають правил функціонування духовної сфери.

3. Оскільки в усіх соціальних груп є безліч способів вираження своїх інтересів, конфліктні ситуації характеризуються меншою' напруженістю, що зменшує небезпеку насильницького вирішення конфліктів.

4. Плюралізм думок, переконань, ідеологій дає можливість вирішити конфліктні ситуації завдяки вільній дискусії та відшукати значно більше прийнятних способів вирішення політичних конфліктів.

5. Статусні (ролеві) політичні конфлікти в демократичних режимах мають відносно менше значення, ніж конфлікти інтересів і цінностей.

6. Відкритих політичних конфліктів у демократичному суспільстві фіксується більше, ніж за тоталітарного режиму. Вони різноманітніші, що проявляється як баланс інтересів конкуруючих соціальних груп.

7. Сильною стороною демократії є також напрацювання чітких процедур і правил локалізації та врегулювання політичних конфліктів.

Усе сказане, зрозуміло, не означає, що демократія є бездоганним інструментом вирішення політичних конфліктів. Вона має свої проблеми.

У плані розмежування конфліктів у тоталітарних і демократичних режимах вітчизняні політичні конфлікти перебувають у "проміжному" положенні. Наше нинішнє суспільство несе на собі всі риси "перехідного" типу від тоталітаризму до демократії: слабкість громадянського суспільства та беззаперечне функціонування демократичних інститутів. Звідси й конфронтаційний характер сьогоднішніх політичних конфліктів, їх хаотичність, нестійкість і невідпрацьованість демократичних процедур врегулювання та вирішення. Подолання цих особливостей існуючої конфліктності є актуальним завданням як політичної еліти, так і суспільства в цілому.