Психологія - Русинка Іван - 4.1. Свідомість. Самосвідомість. Поведінка

Кожна людина має два обличчя: маску - це її публічне лице, яке має на меті справляти враження на інших людей або приховати від інших свою істинну сутність, і тінь, яка становить пригнічений темний, поганий і тваринний бік людини.

К.Юнг

4.1. Свідомість. Самосвідомість. Поведінка

У попередньому розділі розглядалися основні принципи роботи мозку (динамічного стереотипу, домінанти і взаємовідносин свідомості та підсвідомості), що не може вважатися самоціллю. Знати ці принципи необхідно, щоб мати можливість певним чином впливати на роботу власного психічного апарату. Саме тому ми переходимо до розмови про те, як ефективно можна застосовувати набуті знання про роботу нашого психічного апарату.

Цілком очевидно, що будь-який рух відбувається шляхом найменшого спротиву. Наша психіка - не виняток, вона теж прагне знайти прості рішення, всіляко уникає будь-яких труднощів і не бажає вести нерівну боротьбу сама з собою. Іншими словами, якщо ми хочемо, щоб наш психічний апарат з усіма його механізмами працював нам на користь, доведеться взяти його під контроль. Йдеться про те, щоб використати можливості власної психічної організації, а для цього буде потрібна деяка робота - перебудова і реформування нашої поведінки.

Починати треба з усвідомлення того, що мозок - це могутня сила, але більшість людей так ніколи і не навчається використовувати його можливості ефективно і за призначенням. Всі ми народжуємося з мозком, але, на жаль, без інструкції про його використання.

По суті, постає питання розробки способів навчити людей користуватися своїм мозком, користуватися активно і продумано. Людина мусить дізнатися, як можна навчитися змінювати власний досвід і здобути достатню владу над процесами, що відбуваються у її мозку і частіше за все поза усвідомленням самої особистості. Будь-які зміни в нас самих підготовлюються саме цим надзвичайно продуктивним органом.

Знання того, якими речі мають бути, характеризує людину розумну; знання того, якими речі є насправді, характеризує людину досвідчену; знання ж того, як їх змінити на краще, характеризує людину геніальну.

Д. Дефо

Кажуть, що найгірші часи для існуючої системи настають, коли вона "надумала" змінитися. Людина - не виняток: є щось таке в людській природі, що опирається змінам і примушує відкидати нові ідеї. Нам дуже не подобається, коли хтось або щось розхитує наші вірування і забобони, успадковані нами разом із сімейними меблями. Досягнувши зрілого віку, більшість впадає у своєрідну сплячку і живиться стародавніми фетишами (забобонами). Немає нічого трагічнішого, ніж інерція думки. На десять мінливих людей припадає десять тисяч із застійним мозком, у якому народжується тільки страх. Страх - це в'язниця власного виготовлення, яка міцно утримує у своїх казематах розум людини.

Однак у той самий час настає такий період у житті будь-якої людини і суспільства, коли не можна не робити змін. Це явище називається біфуркацією, це стан невизначеності, коли, якщо не здійснити зміни, то може розпочатися процес деградації, а потім і настати повний занепад.

Ми, звичайно, прекрасно усвідомлюємо, наскільки зміни для нас є тягарем, але безглуздо жалітися на це, тому що. по-перше, вони неминучі; по-друге, зміни є самою умовою життя; по-третє, вони - річ проста, коли ви знаєте, що треба робити і куди рухатися. І, нарешті, треба добре усвідомити, що ніхто, крім самої особистості, цього не може зробити. Здійснення перетворень - це і буде її гідною відповіддю на виклики, які їй кидають час і обставини.

Розуміння доволі простих принципів роботи мозку саме і дає нам можливість так змінити власний досвід, щоб реагувати на реальність, на виклики долі бажаним чином, демонструючи ефективну поведінку.

Мистецтво управління полягає в такому протистоянні реформаторському духові, щоб той вже не спокушав на шкідливі зміни, і в такому керівництві консервативним духом, щоб той не чинив перепон удосконаленням.

Христіан VIII

У міру реформування нашої поведінки картина зміниться докорінно, адже у нас сформуються у процесі цієї роботи нові, ефективні динамічні стереотипи, а також ми навчимося давати собі раду в підході до реалізації наших домінантних потреб. І, нарешті, навчимося запобігати конфлікту непорозуміння між нашою свідомістю і підсвідомістю і, якщо треба, то й ефективно врегульовувати, і спробуємо налагодити між ними конструктивну взаємодію на основі взаємозалежності одна від одної.

Визначена мета, а саме дослідження роботи нашого психічного апарату потребує розгляду механізму, який покликаний забезпечити ефективність реалізації поставленої мети. Йдеться про самосвідомість особистості, яка обумовлює здатність індивіда усвідомлювати й оцінювати самого себе як суб'єкта практичної і пізнавальної діяльності. Вона зорієнтована на осмислення людиною своїх дій, вчинків, думок, почуттів, мотивів поведінки, інтересів й основного напряму діяльності.

Самосвідомість пов'язана зі здатністю до рефлексії, до погляду на себе немовби "збоку". Як об'єкт самопізнання особистість - це людина, якою вона відчуває, спостерігає, почуває себе, якою відома собі і якою сприймається, мислиться, з її погляду, іншими. Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та інших людей. Саме на неї покладено основну відповідальність стосовно управління нашим "Я", саме вона створює необхідні умови для реалізації ефективної поведінки.

У подальшому набутті завдяки самосвідомості знання про себе включаються в життя людини, приводять її до трансформації, настільки радикальної, що відбувається зміна законів, за якими вона живе. Набуті знання про свої можливості змінюють і самі можливості людини, визначаючи нову траєкторію її життя.

Іншими словами, під впливом цих процесів, спровокованих новими знаннями, відбувається справжній переворот у внутрішньому світі, який до цього моменту людина з тих чи інших міркувань обминала своєю увагою. Щоб чіткіше зрозуміти суть проблеми, тут необхідно зазначити таке.

Специфіка людського буття полягає в тому, що ми живемо одночасно у двох світах, двох реальностях: внутрішній реальності наших думок, почуттів і поглядів і зовнішній реальності, де існують люди, міста, речі і події. Будучи не в змозі розділити ці Внутрішній і Зовнішній світи, ми дозволяємо видимому Зовнішньому світу панувати в нашому житті, відводячи Внутрішньому лише роль "дзеркала", яке відображає все, що відбувається з нами. Наш внутрішній світ дуже чутливий, і, реагуючи лише на впливи ззовні, ми не маємо можливості усвідомити, якою силою володіємо.

Нас не турбує, що ми не знаємо свого внутрішнього світу. Більшу частину нашого життя ми навіть не підозрюємо про його існування. Наш реальний час підпорядкований наявності та контролю зовнішнього світу і майже повному забуттю (і як наслідок, занепаду) внутрішнього світу. Свідомість більшості людей, як вже зазначалося, здатна відображати тільки події у зовнішньому світі. У них немає навичок сприйняття власного внутрішнього світу і навичок міркування у межах цього світу, а тим більше навичок виходити за його вузькі межі, коли це необхідно. Дуже важко змусити людей звернути увагу на свої думки, свої уявлення, перебіг яких вони не усвідомлюють. У кращому випадку люди відтворюють у своїй свідомості деякі стереотипні уявлення про себе, свій внутрішній світ, досить далекі від тих дійсних мислительних і психоенергетичних процесів, які відбуваються у внутрішньому світі, але не досягають рівня їх усвідомлення самою людиною.

Тому, коли у людини з'являється бажання, або необхідність усвідомлювати рух своїх думок, вона стикається з повним ментальним хаосом і неадекватністю наявних у неї стереотипних уявлень про саму себе. Подібний стан для людини - період глибоких внутрішніх конфліктів і криз. І тільки серйозні пошуки, значна внутрішня робота дають із часом можливість розрізняти в цьому хаосі деякі закономірності. Наслідком такої інтенсивної пошукової діяльності людини стає те, що вона може дійти до усвідомлення деяких зв'язків між своїми ментальними утвореннями і перебігом подій у зовнішньому світі, до усвідомлення ментально-подійних ланцюжків.

Наш внутрішній світ має свою специфіку і свої відмінні, розпізнавальні властивості або якості. Він може бути набагато реальнішим, ніж зовнішній світ. Він може бути менш відчутним і стійким, ніж зовнішній, однак його специфіка полягає в тому, що саме у ньому відбувається істинне життя. Щастя людини, її душевний спокій, задоволення від роботи, друзі і кохані набагато більшою мірою залежать саме від внутрішнього світу, ніж від зовнішнього. Водночас особливість нашого життя вимагає від нас в інтересах підтримання рівноваги вчитися відчувати реальність обох світів - і зовнішнього, і внутрішнього, і кожному у своїх думках надавати належне місце: постійно бачити мисленнєвим і духовним зором Землю обітовану, не забуваючи при цьому дивитися на дорогу, якою ми повинні йти до неї.

Але оскільки до цього часу ми більше реагували на зовнішній світ, (за жорстокою іронією, людина починає змінювати реальність, в якій існує, саме в той день, годину і хвилину, коли перестає безперервно на неї реагувати), то буде доречним і справедливим цього разу детальніше розібратися у тому, що становить внутрішній світ, щоб, по-перше, не загубитися в його хащах, а по-друге, щоб уміти змінювати його за необхідності, незважаючи на те, що з огляду на свою консервативність, він усіляко опирається кардинальним змінам.

Отож, нагадаємо ще раз, що під поняттям "внутрішній світ", окрім уже сказаного вище, ми розуміємо реальності, про які сучасна людина, як правило, не має чіткого уявлення: уяви, фантазії, трансів, осяянь, споглядальних та медитативних станів.

Актуальність досліджень специфіки внутрішнього світу і його ролі в організації людиною свого життя зумовлена тим, що сьогодні, як ніколи, суспільство, саме цього не усвідомлюючи, зголодніло за внутрішнім світом, у людях зростає потреба захоплюватися з його присутності (свого часу містики вважали, що зовнішній світ, відірваний від світа внутрішнього, занурений у темряву).

Керуючись насамперед звичними уявленнями, всі люди звикли до думки, що вони живуть у фізичному навколишньому середовищі, їм важко усвідомити той факт, що насправді ми живемо у власному розумі; ми рухаємось через світ фізичних фактів, але наше реальне життя відбувається у нас у голові. І образи, які народжуються у нас в голові, більш реальні для нас, ніж саме життя, під яким ми розуміємо зовнішній світ. Саме вони, образи, і керують нашою поведінкою, яка великою мірою залежить не від того, що ми бачимо, а саме від того, як ми осмислюємо те, що бачимо.

Перед чим зупиняєшся і завмираєш у священному тріпотінні та мовчазній повазі - це перед світом думки. Бо світ думки - єдина реальність у тому вирі привидів і примар, який називається реальним світом.

У. Андрич

Самосвідомість, яка віддзеркалює наш внутрішній світ й упорядковує його роботу, - та сфера, яка повинна стати справжньою домівкою нашого "Я", про істинну природу якого ми і гадки не маємо.

Якби людина добре задумалася, то дуже скоро дійшла б висновку, що у неї набагато більше можливості керувати своїм внутрішнім світом, ніж зовнішнім, принаймні перспектив від такого керування набагато більше, ніж людина звикла вважати, просто вона не знає, у який спосіб це можна систематично здійснювати, з чого починати.

Однак змінювати наш внутрішній світ зовсім нелегко, оскільки у нас сформувалися і розвинулися певні схеми мислення і погляди, які міцно нами засвоєні і мало придатні для такої роботи. І хоча зміни завжди даються нам не легко, їх все ж можна і потрібно здійснити.

Починати треба з розгляду наших думок і поглядів. Зміни часто починаються, коли ми помічаємо хибні переконання і хибні уявлення щодо власного "Я" і пробуємо привести їх у відповідність до реальності. У нас є унікальна здатність творити нашу власну реальність, вибираючи, точніше, створюючи, такі думки і погляди, які були б ефективними і відкрили б доступ до наших прихованих ресурсів, відтворили б справжній образ нашого "Я", що давно вже чекає на своє втілення.

Ми, нарешті, мусимо дізнатися, хто ми є насправді. І чи ми є, чи нас немає. А на тому місці, де б мали бути ми, утворилося щось, що називається фікцією нашого "Я". Можливо, наше "Я" ні що інше, як вигадка нашого розуму?

Що таке наше "Я"? І чому "Я" людини - фікція? Питання варте того, щоб у ньому серйозно і детально розібратися.

Коли розпочинаєш процес самопізнання, то вимальовуються дві тенденції: з одного боку, ми мріємо пізнати себе, а з іншого - наша душа влаштована так, що в ній містяться ніби декілька страхувальних рівнів, які покликані унеможливити процес самопізнання.

Отже, що таке, насправді, самопізнання?

Самопізнання - це відкриття себе, виявлення передусім своїх позитивних якостей і тих задатків, які потім шляхом самовиховання людина зможе перетворити на здібності, а талант - на стійку рису характеру; у свою чергу, виявлені здібності визначають потреби людини і програмують напрям її подальшого розвитку, з часом перетворюючись на можливості, на зброю, за допомогою якої особистість завойовує життя, а точніше, відвойовує свій життєвий простір (детально див. розд. 5).

З давніх часів дійшов девіз "Пізнай самого себе", який давньогрецькі мислителі часів Платона трактували так: пізнай своє призначення, відкрий свої можливості, передбач свою поведінку. Сьогодні трактування цього девізу може означати і те, що за допомогою самоаналізу людина, нарешті, має дізнатися, хто вона є насправді, а також усвідомити те, що її життя має і сенс, і завдання, і мету, і вище призначення.

Водночас варто зазначити, що пізнання себе - це майже завжди драма. Драматизм самопізнання полягає в тому, що чим більше "копирсаєшся" в собі, тим більше відкриваєш такі сторони свого "я", що сам собі не позаздриш. І це не дивно, адже пізнаючи себе, людина докорінно змінює ставлення до себе, визволяючи своє "я" з полону буденної свідомості та стереотипних уявлень. Істинне знання - це завжди не що інше, як подолання хибного погляду на самого себе. Тут можна розгубитися, але що таке розгубленість? Це не що інше, як початок пізнання, початок справжнього мислення.

Не стільки велич тієї чи іншої речі, скільки новизна спонукає нас дошукуватися її причин.

М. Монтень

Суттєвою проблемою є і питання про те, чи не тягне самоаналіз за собою небезпеку, заподіяння шкоди людині. Людей може налякати безкінечна складність душі, яка їм відкривається. У цьому випадку варто всіх заспокоїти: навіть якщо правда така, що здатна глибоко налякати, а іноді навіть приголомшити, в ній все-таки є щось вельми суттєве, здорова основа, з'являються міркування, на які можна спертися; людина, наприклад, дізнається, що вона, як з'ясувалося, потайки прагнула до саморуйнації. Усвідомлення цього, звичайно, лякає, але воно має тенденцію до мобілізації протидіючих сил самозбереження за умови, що у людини є певна воля до життя. Усвідомлення теперішнього без втечі в минуле не тільки терапевтично ефектне, а й цінне само по собі, бо веде до створення плацдарму для психологічного зростання. Воно допомагає простежити, як діють "его-захисти", перешкоджаючи внутрішньому розвитку особистості.

Кожний цинічний самоаналіз збільшує впевненість у собі, але тут є певна додаткова перевага - завойовування території лише завдяки власній ініціативі, сміливості та наполегливості. Здатність самому знайти стежку в горах дає більше відчуття сили, ніж чужа підказка, хоча зроблена робота та результат ті самі. Таке досягнення сприяє не тільки зростанню законної гордості, а й вельми обґрунтованому відчуттю впевненості у власних можливостях долати труднощі і не впадати в розгубленість без стороннього керівництва.

За змістом і формою процес самопізнання має різні ступені глибини. Іноді це розважання (у переважної більшості людей), іноді серйозні вдумливі спостереження, які допомагають знайти своє місце і зорієнтуватися у стосунках з людиною, а іноді - драматичний процес (і це нас найбільше зацікавило, адже справжні зміни в людині відбуваються саме за таких умов, коли, за словами Л. Толстого, все перевернулось і починає укладатися).

Чим саме, крім того, про що вже йшлося, викликаний такий драматизм самопізнання?

Як ми вже згадували, те, що потрібно змінити, тобто наша свідомість, менш за все піддається зміні: спостереження за своєю поведінкою або почуттями руйнує наші звичні реакції (стереотипи) і природні емоційні процеси; з іншого боку, свідомість не може задовільно відобразити всю глибину і складність того, що відбувається у підсвідомості.

Все викладене вище змушує нас підійти до проблеми самопізнання з іншого боку; можливо, свіжий погляд допоможе-таки хоч якоюсь мірою з'ясувати справжню природу та істинну сутність нашого "Я".

Вивчення людини тісно пов'язане з ідеєю еволюції людини, яка може бути тільки наслідком знань і зусиль; поки людина знає тільки те, що вона здатна знати звичним шляхом, з нею не відбувалося і не відбудеться жодної еволюції1. Серйозне вивчення людини починається з вивчення самої себе, однак ми не маємо засобів вивчення нас самих і звідси сформували про себе численні помилкові уявлення. Приступаючи до вивчення самих себе, ми перш за все стикаємося зі словом, яке найчастіше використовується нами, і це слово Ми говоримо "я знаю", "я відчуваю", "я роблю". І це найбільша наша ілюзія, бо основна помилка, якої ми припускаємось стосовно себе, полягає в тому, що ми розглядаємо себе як єдине ціле; ми завжди говоримо про себе в однині "Я", допускаючи, що звертаємось до одного і того самого суб'єкта, хоча в реальності ми розділені на десятки різних "Я".

У той момент, коли я кажу "Я", говорить одна частина мене, але в наступний момент уже говорить зовсім інше "Я". Ми не усвідомлюємо, що у нас не одне "Я", а численні "Я", пов'язані з нашими почуттями і численними бажаннями, і немає одного, керівного "Я". Все це зумовлює той факт, що всі наші "Я*9 постійно змінюються: одне пригнічує друге, друге витісняє третє, і вся ця боротьба якраз і становить сутність нашого внутрішнього життя. Багато наших "Я" роз'єднані й навіть не підозрюють про існування одне одного, всі вони розподіляються за певними групами. Це не означає, що вони так розподіляються свідомо: до цього їх підштовхують життєві обставини (саме в цих обставинах активізуються наші динамічні стереотипи і домінанти, які й актуалізують наші численні "Я"). Такі групи "Я" виявляються у вигляді певних "ролей", під покровом яких людина виступає у своєму житті.

У більшості випадків ми задовольняємося філософською ідеєю "Я"; ми впевнені, що воно у нас є і не усвідомлюємо, що насправді просто переходимо від одного "Я" до іншого.

Е. Ремарк

У кожного з нас є певне число ролей: одна відповідає одним обставинам, друга - іншим обставинам. Наприклад, одна роль на роботі, інша вдома, зовсім інша - серед людей, які нас мало знають і т. ін. Навіть наодинці з собою ми виконуємо роль перед самим собою, щоб не мати можливості дивитися на себе таких, які ми є насправді. Така рольова поведінка не свідома; людина ніколи не помічає, як вона переходить від однієї до іншої ролі. Таким чином, зміни в поведінці людини завжди визначаються обставинами, вони не можуть визначатися самою людиною, оскільки сама вона поки що не існує: сутність людини заміщають завчені ролі.

Власне кажучи, наше "Я" існує тільки потенційно. Здебільшого ми володіємо репертуаром із п'яти - шести ролей, помічаємо це чи ні. Ми думаємо, що за ними ховається справжня індивідуальність, яку ми називаємо "Я", і що вона стоїть за всіма нашими проявами, коли, насправді, це не що інше, як уявний образ нас самих. Там у світі інтимної самості ховається захолола подоба нашого "Я", наділеного якостями, яких насправді не існує, і не відображає тих якостей, які насамперед цінує оточення. І відмовитися від цього образу людина не може: шлях до змін супроводжується страхом виявитися не тією або й зовсім безликою людиною. Тому цей образ "Я" завжди надійно оберігає велика кількість "кривих дзеркал" (захисних механізмів), які деформують його до невпізнаванності: вони для того спотворюють інформацію, яка надходить із зовнішнього середовища, щоб підтримати у собі оцей видуманий образ і залишити все без змін, всупереч нормальній логіці та здоровому глузду.

Є душі, яких ніколи не відкриють, хіба що спочатку вигадають їх.

Ф. Ніцше

Немає такої вигадки, що зародилася в людські уяві, якою б божевільною вона не була, яка б не отримала схвалення й обґрунтування з боку нашого розуму, писав великий французький філософ М. Монтень. Що вже говорити, коли йдеться про "святая святих", про наше "Я".

Після подібних роздумів ми приходимо до відкриття, в яке і нам самим важко повірити: ми не те, чим ми є, а те, чим стали; ми не природні істоти, "природи зіпсовані творіння", що рухаються життям шляхом, протилежним людській природі. Знехтувавши розумом і даними власного досвіду, ми живемо уявою; за її допомоги створюємо багато хибних, неправильних цінностей, дотримуємося цих цінностей і вдаємося до них у своєму мисленні та поведінці.

Є щось таке, що заважає нам бачити правду про самих себе та інші речі, - буфери, які не дають нам можливості бачити, які ми є насправді, вони виконують функцію шор, своєрідних перегородок всередині нас, які заважають нам оглянути самих себе. За одного збігу обставин у нас виникає одна думка, за іншого - зовсім інша, і буфери, немов стіна, розділяють їх. З часом вони перетворюються на ідеї-фікс, основу яких становлять стереотипи, упереджені думки і своєрідні вірування на рівні забобонів. Саме ці чинники стають непохитними у своєму прагненні не допустити у свідомість людини все те, що їм заважає, у чому вони вбачають для себе загрозу, що може порушити їх гегемонію. Саме вони унеможливлюють надходження інформації, яка б могла радикально змінити ставлення людей до самих себе і навколишній світ; саме вони роблять неможливим будь-який прогрес.

Наше існування - суцільна, страхітлива сліпота, за винятком того дечого, що ми дізнаємось за допомогою наших дріб'язкових почуттів - дріб'язкових і за їх суттю, і за радіусом їх дії. Панівний принцип Всесвіту - сліпота, вона робить можливим існування речей, які б були неможливими, якби вони бачили одне одного.

Е. Канетті

Іноді, під впливом певних спонтанних імпульсів, які прориваються з глибин підсвідомого або надходять із зовнішнього середовища, на які ми не можемо не реагувати, нам хочеться мислити в іншій манері, працювати по-іншому, відчувати по-новому, та і взагалі ми хочемо бути іншими. Ми навіть свідомо можемо прагнути звільнитися від тиску ролей, які нас поступово закабаляють, але все ж нічого такого не відбувається, оскільки залишається так багато старих звичок (стереотипів), що осіли на рівні підсвідомого, і звідти владно повертають нас на попереднє місце. Що спричиняє такий розвиток подій? Те, що ми себе ототожнюємо з цими ролями. Такими, які ми є, ми не можемо знайти себе, відшукати щось нове, оскільки перебуваємо у полоні того, з чим себе ототожнили. Що таке самоототожнення? Наприклад, нездатність відокремитися від почуття, ідеї, певного психічного стану, нав'язливої думки, яка панує в нашій голові.

Коли людина ототожнена (тобто буквально психологічно розчиняється в чомусь), вона не існує, а існує тільки те, з чим вона себе ототожнює, точніше те, що її підміняє: думка, роль, бажання, уподобання, почуття - це одна із ознак того, що ототожнений розум спить і діє "на автоматі", поки його щось не розбудить. Людина ототожнює себе, тому що не може цьому протистояти.

Що змушує нас ототожнювати себе з чимось або кимось? Зяюча порожнеча всередині нас, відсутність ціннісних імперативів (моральних настанов), особистої позиції, визначених життєвих пріоритетів, відчуття себе як самодостатньої сутності та цілісної особистості, сміливості брати на себе відповідальність за власне життя. Так і виходить потім, що там, де в окремих людей уже містяться початки особистості, у більшості - порожнеча; з цієї самої причини вони і проеціюють себе у всі сторони, щоб замістити цю порожнечу різними ототожненнями і в такий спосіб стишити дзвін цієї порожнечі.

Ми повинні заповнити цю порожнечу у своїй особистості, яка утворюється, коли ми відмовляємося від самих себе. Ми мусимо відмовитися від звичних ролей та інших ототожнень, які замінюють наше "Я", і повернути собі повноту і цілісність. А це не можна зробити поворотом "вимикача". Для цього треба докласти зусилля; справжній серйозний розвиток потребує часу і великого терпіння.

Все наше "упорядковане" життя, наш звичний спосіб мислення мають лише одну мету - уникнути потрясінь, неприємних почуттів, неприємних відкриттів, які стосуються нас самих. І це головне, що утримує нас в обіймах сну. Ми занурені у сон і це нам дуже подобається.

Ми самі створені зі сновидінь, і це наше маленьке життя сон оточує.

В. Шекспір

Але ми мусимо прокинутися.

А для того, щоб прокинутися, нас не повинен мучити страх: у нас має вистачити мужності, щоб подивитися на себе без спотворень, на таких, які ми є насправді, щоб почати рухатися в напрямі пошуку свого справжнього "Я", яке б мало відображати нашу сутність, наше єство, нашу індивідуальну природу. І коли ми дивимося на наше хибне "Я" й аналізуємо його, то це означає, що ми його не боїмося, ми сильніші за нього.