Психологія сексуальності - Діденко С.В. - 7.4. Дослідження структури особистості сексологічного хворого

Кожне відхилення від звичного стандарту статевих проявів відразу фіксується у свідомості суб'єкта і позначається на його подальшій поведінці, адже сексуальна поведінка відображає вплив соціально-психологічних норм, а також специфічні погляди та установки особистості.

У сексопатологічній практиці застосовують запропонований Г. Васильченком системний підхід до вивчення психологічних особливостей хворого. Він ґрунтується на теорії К. Платонова, який виокремлює у структурі особистості такі основні ієрархічні підструктури:

1) спрямованість особистості (ідеали, світогляд, переконання, інтереси та ін.). У сексологічній практиці спрямованість має особливе значення, оскільки в сексуальному житті суттєвими є мотиваційно-емоційні аспекти особистості, передусім її ціннісні орієнтації. Крім традиційної класифікації цінностей відповідно до сфер суспільного життя, для сексолога важлива роль, яку вони відіграють у поведінці людини. При цьому цінність - інтегрувальний елемент, який відображає установки і спрямованість особистості.

Досліджуючи структуру особистості сексологічного хворого, з'ясовують, яке місце серед інших інтересів займає сексуальна сфера. Для уникнення діагностичних помилок і прорахунків при визначенні відносної значущості і якісної характеристики сексуальної сфери в системі індивідуальних цінностей особистості не обмежуються ізольованим її розглядом поза всією системою поглядів та установок особистості;

2) досвід (навички, вміння та звички). Інтегральна характеристика цієї підструктури складається з відомостей, які відображають соціальну зрілість, життєвий досвід, навички, професійну кваліфікацію індивідуума. При цьому визначать його вік, освіту, види спорту, які він культивує, професію, посаду, динаміку соціального росту тощо;

3) індивідуальні особливості психічних процесів (увага, пам'ять, емоційність, воля, уява та ін.). Дослідження індивідуальних особливостей психічних процесів у сексологічних хворих здійснюють рідко, бо у виникненні більшості статевих розладів вони не відіграють вирішальної ролі. За виражених порушень психічних процесів їх ідентифікують на рівні психопатологічних синдромів;

4) тип вищої нервової Діяльності (темперамент). З огляду на те що темперамент є біологічним фундаментом особистості, зумовлює динаміку психічної активності і загальну емоційність, встановлення типу вищої нервової діяльності хворого - важлива передумова сприйняття цілісної картини його особистісних особливостей.

Встановлення індивідуальних особливостей сексологічного хворого передбачає з'ясування характеристик особистості як у процесі їх хронологічного становлення, так і за всім діапазоном їх прояву (від вроджених властивостей темпераменту до набутих домінуючих мотивів і ціннісних орієнтацій). За комплексного вивчення особистості хворого поєднують традиційні прийоми індивідуально-біографічного обстеження і метод структурованого інтерв'ю.

7.5. Терапія сексуальних розладів

Лікування сексуальних розладів почали активно практикувати в середині 60-х років XX ст. Передумовами цього були формування в попередні роки на міждисциплінарній основі сексології як окремої наукової дисципліни; розроблення та впровадження в практику нових спеціальних методів діагностування та лікування сексуальних розладів; широке використання у лікувальній практиці методів інших дисциплін, особливо психотерапії.

Психотерапія сексологічних хворих не обмежується застосуванням окремих методик (гіпнотерапія, автогенне тренування та ін.), вона є основою лікувально-реабілітаційного комплексу. Ця концепція реабілітації ґрунтується на розумінні, що особистість людини поєднує біологічне та соціальне начала в їх нерозривній єдності. Реабілітація - значно ширша практика, ніж лікування, покликана не лише позбавити людину від страждань, а й відновити і зберегти її особистісний і соціальний статуси, становище у власних очах ів очах тих, хто її оточує. Реабілітація і лікування є цілісним єдиним процесом, за якого лікування спрямоване на хворобу, а реабілітація - на людину загалом. Тому реабілітаційна програма сексологічних хворих повинна забезпечувати:

- звернення до особистості хворого, активне його залучення до лікувально-відновлювального процесу, співробітництво з лікарем у досягненні мети реабілітації;

- різнобічність зусиль (спрямованість їх на різні сфери життєдіяльності - сім'я, робота, друзі та ін.) для зміни ставлення хворого до себе, хвороби і соціального середовища;

- єдність біологічного (медикаментозна терапія, фізіотерапія та ін.) і психосоціального (психотерапія, трудова терапія тощо) впливів;

- послідовність і поступовість зусиль, впливів, заходів, у т. ч. психосоціальних.

Головне завдання терапії сексуальних розладів полягає в нормалізації соматичних проявів емоційних реакцій, підвищенні фізіологічної витривалості хворого щодо психічних впливів, усунення функціональних порушень, Попередження їх відновлення або хроніфікації. Адекватна терапія повинна забезпечувати цілісний підхід до людського організму з урахуванням не лише хвороби, а й особистості хворого. Адже індивідуальні особливості, психічний стан особистості обумовлюють здатність пацієнта зосереджуватися на певному уявленні, піддаватися його впливу, від чого залежить ефект терапії незалежно від її об'єктивної цінності. Раціональне лікування сексуальних розладів передбачає цілеспрямований терапевтичний вплив на причину страждань. При цьому необхідно враховувати вплив свідомих і несвідомих психічних реакцій на терапевтичну ефективність лікування.

Для ефективного лікування сексуальних розладів послуговуються прогнозуванням, яке ґрунтується на аналізі біографічних, особистісних, партнерських характеристик хворих, причин розвитку в них сексуальних розладів, факторів, які мають значення для визначення терапевтичного результату. На результат лікування впливають:

а) біографічні чинники (нормальна сексуальна атмосфера в сім'ї, неконфліктні взаємини з батьками, наявність братів і сестер, позитивні контакти з однолітками, успіхи у здобутті освіти, професійній діяльності та ін.);

б) чинники психосексуального розвитку (відсутність психосексуальної травматизації в дитинстві; нормальний процес статевого дозрівання; наявність позитивного досвіду товариських взаємин з особами своєї і протилежної статей; сексуальна ініціація у віці 17-20 років; недогматичність у сексуальних справах; оптимальне сприйняття значення сексу в житті; позитивна самооцінка в сексуальній ролі тощо);

в) партнерські чинники (розуміння сексуальних проблем хворого з боку партнера; доброзичливість, підтримка його у процесі лікування);

г) чинники, зумовлені сексуальними розладами (невелика тривалість розладу (до півтора року), його функціональний характер);

ґ) чинники, пов'язані з процесом лікування (наявність у хворого позитивної установки на лікування; правильність діагностування і вибору тактики лікування; висока кваліфікація лікаря; співробітництво лікаря і хворого).

Негативно; впливають на результат лікування тривала хвороба, низький рівень самооцінки хворого в сексуальній ролі, високий рівень невротизації, наявність психосексуальної травматизації в анамнезі (історії хвороби), первинний характер сексуального розладу, розвиток розладу на органічній основі з важким перебігом та ін.