Психологія управління - Ходаківський Є.І. - Розділ 3. Концепція діючої особистості

Для розуміння сутності та змісту трудового процесу потрібно зосередити увагу на людині, яка працює, і своєю працею сприяє всьому загальному ходу виробничого процесу - на діючій особистості.

У 1951 р. молодий і перспективний вчений Кароль Войтила висловив ідею про необхідність пізнання й вивчення людини як ззовні, так і зсередини. За його переконанням, людина є "єдиним об'єктом, який необхідно пізнавати зовні й зсередини" [82]. Однією з провідних позицій учення про людину є створення Його Святістю Папою Іоанном Павлом II концепції "діючої особистості", яка грунтується на аналізі судження "я дію", а відповідно пізнаю самого себе і через це "іншого".

"Я - причина, я визнаю існування вказаної діяльності, руху, а також викликаю той чи інший результат, - зазначає автор. - Я є причиною того, що мій динамізм здійснює певне існування, якого досі не було". Така наукова ідея і розроблена концепція [98] є не чим іншим як існування поглиблення знань про людину і її життєдіяльність. Вона сприяє розкриттю проблеми співвідношення окремого і загального, синтезу окремого знання в цілісні уявлення та дії і знаходить своє відображення в категорії цілісності, яка в науці про працю й життєдіяльність сьогодні стає провідною. А це, у свою чергу, відображається на стосунках у процесі трудової діяльності, а також між членами суспільства взагалі щодо досягнення суспільних і особистісних цілей¹.

Поглиблення знань про людину повинно йти в напряму кращого розуміння людини "зсередини", по суті - її волі й свідомості. Такий підхід виражає сутність людини та суспільства, умови їх існування і внутрішній зміст діяльності, саморозуміння "життя-в-діяльності", суспільно-соціальні зв'язки, вихідний початок і єдину реальність людської сутності. Підхід зумовлює актуальність проблематики, яка розглядає індивідуальну особистість і життєдіяльність у її ставленні до загального.

Вивчення проблем особистості потрібно здійснювати на фоні діяльності людини, яка проявляється у вчинках.

У науковому пізнанні цієї проблематики передбачається певне розуміння вчинків життєдіяльності людини, цілеспрямованої діяльності людей щодо перетворення природи і суспільства, відтворення виробництва, продуктивних сил і суспільних відносин, які забезпечують сприйнятливість у творінні і суспільному розвитку, спосіб існування самої людини й її діючої сутності у створенні як загального блага, так і блага групи, родини, підприємства, держави тощо.

Провідною тут виступає праця [77], необхідна для облаштування земного життя людини.

Прилаштовуючись до наявних засобів виробництва, вступаючи у суспільне життя, кожна людина певними сторонами свого буття - чи то як суб'єкт виробництва, чи то як об'єкт господарсько-розпорядницької діяльності - постає носієм цих відносин, які є первинними і життєво необхідними. Іменувати їх можна як матеріальні, життєві відносини. Роль людини полягає в активному й критичному їх осмисленні. Ці відносини специфічно відображаються функціональною діяльністю мозку, нервової системи людини і виступають у вигляді першооснови мотивів її поведінки. Соціальним субстратом цих відносин є праця, яка виступає водночас умовою зростання ступеня свободи суспільства і людини по відношенню до природи й суспільства, основою свідомого контролю суспільства над умовами свого буття.

У соціально-економічних, функціонально-технологічних та організаційно-управлінських аспектах праці закладені мотиви життєдіяльності людини. У цьому контексті слід враховувати, що не лише капітал, а й кваліфікована робоча сила відіграє роль стратегічно важливого чинника.

Потрібно приділити значну увагу трьом принциповим тематикам, які порушують умови праці у світлі християнського сенсу праці.

Перша проблема - безпосереднього працедавця.

Вона виникає, коли працівник укладає контракт про працю з конкретним працедавцем. На обох контактуючих впливає певна кількість передумов, на які ані працівник, ані працедавець не мають безпосереднього впливу, але які чітко окреслюють зміст трудових відносин. Здебільшого під передумовами розуміють політику держави в галузі праці. Ці передумови якнайкраще окреслюють зміст сенсу праці.

Друга проблема - місця праці.

Праця у системі суспільних відносин має увійти у так звану систему "цілісного планування". її суцільне функціонування має покласти край безробіттю і поза межами окремо взятих держав, тобто у всьому світі. Таким чином може бути вирішена проблема зайнятості та міжнародного поділу праці.

Третя проблема - капіталу й праці.

Дана проблема стосується трактування капіталізмом людини щодо сукупності матеріальних уречевлень її праці у продукції. Тобто "первинний капіталізм" ставить на один рівень людину і матеріальні предмети її праці. Це суперечить гідності людини. Проблема порушує питання первинності людини перед "знаряддям-капіталом".

Теорія марксистського колективізму, яка протягом тривалого часу була домінуючою у СРСР і країнах - членах Варшавського договору, не визначала первинність людини перед "знаряддям-капіталом". Людина в цьому сенсі ставала знаряддям централізованої економіки. Наприклад, у випадку, коли ринок товарів і послуг, необхідних для підтримання життєдіяльності людини, повністю контролюється державою, під загрозою опиняється недоторканність людини і належна йому свобода. Гідність людини, у цьому разі, порушується.

"Людина, яка працює, є не тільки виробником продукції, а є основою, яка в усьому процесі виробництва має першість перед капіталом" [82].

Зі зрозумілим висвітленням значення праці для кожної людини необхідно звернути увагу на її суспільнотворчий характер.

Оскільки соціалізованість людської природи інтегрально пов'язується з будь-якою виконуваною працею: "..лцоразу виразніше бачимо, як праця однієї людини природно переплітається з працею інших людей. Сьогодні більше ніж колись "працювати" - означає працювати з іншими і працювати для інших, означає робити щось для когось" [86].

Заклик, щоб люди робили землю собі покірною, носить неодноразовий і постійний характер. А відтак, не потрібно робити щось самому, коли разом із кимсь працюєш. "Проблема праці (...) має одну характерну рису, яка в той же час є і вимогою, і програмою; ця риса - її солідарність (...). Солідарність різними шляхами вписана у природу людської праці. Це дух універсалізму, який спирається в основному на рівність народів і рівність людей (...). Це є також дух гуманізму, що намагається розвивати всілякі потенційні здібності людини, як матеріальні, так і духовні. То є, врешті-решт, дух спільноти" [82].

Праця відкриває людей для інших. Будучи загальнодієвою причиною для виникнення спільності, з метою реалізації добрих справ вона єднає з собою осіб, які існують поряд із нею. Іоанн Павло II визначив аспекти суспільнотворчої функції праці: "беручи участь у справі Творця, праця у службі любові до людини солідарна також співпраці з іншими - взаємно проникаючими і доповнюючими її. Лише інтегральне поєднання тих ознак праці в теорії і практиці дасть змогу побудувати справжню спільноту осіб, "communie personarum" із Богом і людьми, а через це зробити можливим розквіт суб'єктивності людської особи через працю" [97].