Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - У загальноісторичному контексті

Ще за кілька тисячоліть до нашої ери серед індоєвропейців починає виділятися великий масив праслов'янських племен, що розселялися далеко на схід від Одера. Ці племена вже мали продукуюче господарство — орне землеробство та скотарство, знали бронзоливарне виробництво, ткацтво й гончарство, а в соціумному — розвинутий первіснообщинний лад. Приблизно на початок нашого літочислення та в його перші століття праслов'яни, освоюючи широкі простори між Карпатами й Курським Надсейм'ям, консолідувалися в спільноти давніх слов'ян-антів, полян, уличів, тиверців, волинян, древлян, сіверців, дреговичів тощо. Про них згадують давньогрецькі, римські, візантійські та інші історики й хроністи, а згодом і вітчизняні літописці (звідси й назва — "літописні" слов'яни). Вони жили плем'яними об'єднаннями і вже в V — VI ст. робили кроки по шляху до державності.

У загальноісторичному контексті

Праслов'яни і давні слов'яни пройшли складний і тривалий розвиток релігійних вірувань. їхні уявлення про надприродне і магічні ритуали в цілому вписуються в загальну схему еволюції релігії: протягом дохристиянської релігійності у них мали місце всі основні типи уявлень про надприродне — залишкові форми чуттєво-надчуттєвих вірувань, вірування демоністичного тилу й формовані теїстичні уявлення. Перший з цих типів репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії. Для них характерними були уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та притаманність йому орудної функції ( здатність не творити, а лише орудувати готовим). Праслов'яни ці вірування успадкували ще від до-індоєвропейських часів, видозмінили їх і почасти передали літописним слов'янам, а ті, в свою чергу, русичам.

Продуктом власного релігієтворення праслов'ян став другий тип вірувань у надприродне — демоністичний, який полягав у вірі в духів (від грецьк. daimon — дух). Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплем'яного суспільства, були уявленнями про безплотні надприродні істоти — духи, котрі мають досить широку сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і вже виявляють деякі ознаки творильності щодо природного. Демоністичні вірування були найважливішою і найпоширенішою формою релігійного входження праслов'ян у світ.

В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально диференційованого розвитку, поступово зароджується історично третій тип уявлень про надприродне — віра в богів. Для цього типу, що побутує спершу у вигляді політеїзму, а потім набирає й монотеїстичного змісту, характерними є уявлення про надприродне як про могутню, всевладну істоту — про Бога з іманентною йому деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. Початий теїстичного типу вірувань зароджуються ще в надрах демоністичної релігійності й розвиваються в політеїстичні вірування літописних слов'ян та стародавніх русів під час формування в них феодальних відносин.

Поділяючи основні риси релігійності інших племен і народів, вірування літописних слов'ян відзначалися власним стилем змісту й форм. Відомо, зокрема, що серед найдавніших вірувань чуттєво-надчуттєвого типу найпоширенішими серед східних слов'ян були анімістичні уявлення. Вони полягали у вірі в існування в тілі людини її двійника — душі (лат. anima — душа), що здавалася цілком реальною істотою — чоловічком у зіниці ока, пташкою у грудях, парою, кров'ю тощо, яка, проте, має особливі, надприродні властивості. Вважалося, що від душі залежать стани людини — життя й смерті, сну й неспання, здоров'я й недуги, і що на душу, в свою чергу, можна впливати засобами контактної магії (харчем, ласкою та ін). Наші пращури, правдоподібно, часто уявляли душу у вигляді крові: розлита по тілу, вона давала життя усім його органам. Такі уявлення засвідчують численні поховання вохрованих покійників у ямах або скринях з кам'яних плит, бо вважалося, що вохра підтримує життєві сили душі, яка є носієм життя.

Поширеними були й фетишистські вірування (від португ. fetico — зачарована річ), які полягали в мисленно-фантазійному наділенні деяких предметів неживої природи чуттєво-надчуттєвими якостями. Люди гадали, що фетишизовані предмети-камінці, кістки, панцирі, черепи тощо є живими істотами і можуть мати для них охоронне значення (амулети, талісмани), завдавати ворогові шкоди, викликати чи припиняти дощ, лікувати від пропасниці і т.п. Такі уявлення репрезентують, зокрема, камінці-фетиші та стулки річкових ракушок з поховань Васильківського І могильника, рибоподібні піщаникові чуринги з Кам'яної могили, що на Мелітопольщині тощо. Що стосується тотемістичних вірувань (від індіанськ. ot-totem — його рід), то вони полягали в уявленнях про кровні зв'язки даного роду чи племені з певним тваринним або рослинним "співродичем", який піклується про людей як про своїх братів та сестер. Люди орла, ведмедя або вовка вірили, що інші співродичі-тотеми можуть передавати їм свої цінні риси — гостроту зору, силу, прудкість ніг тощо.

Характерно, що чуттєво-надчуттєві вірування, зароджуючись ще за прадавніх часів, пізніше не тільки не зникають безслідно, а й чіпко тримаються в масовій свідомості, протистоять вірі в духів і богів, синкретизують з нею. За свідченням Геродота, наприклад, стародавні слов'яни — неври вважали, що кожен з них щороку на кілька днів перетворюється на вовка, а потім знову набирає людської подоби. Тут вочевидь представлено сплав тотемістичних та більш пізніх демоністичяих вірувань. Або звернімо увагу на вірування киян, котрі, згідно з Іпатським літописом, вшановували окремі гаї та ліси, забороняючи полювати в них, ловити птахів, рубати дерева. У цьому — синкретизація уявлень про тотемів і духів, які репрезентують зовсім різні стадії розвитку вірувань.

Взаємодіючи з більш пізніми віруваннями, уявлення про надприродне чуттєво-надчуттєвого типу донесли свій архаїчний зміст аж до наших часів. Відомий фольклорист і етнограф В.Гнатюк подає такі узагальнені відомості про душу, відтворені з численних записів серед населення України. У народу, пише він, немає ясного погляду на те, звідки береться душа і де перебувають ті душі, які мають прийти з людиною на цей світ. Немає одностайних уявлень і про місце перебування душі в людськім тілі. "Одні думають, що душа сидить у голові або в ямці під шиєю, інші — що в крові, грудях, у животі, печінці, горлі або під правою пахвою. Коли чоловік умирає, тоді душа покидає тіло. Вона виходить крізь тім'я, яке тоді отвирається ... Може виходити також ротом у вигляді пари ... Вигляд душі може бути різнородний. Звичайно представляють собі душу як маленького чоловічка з чистим та прозорим тілом або як дитину з крильми. Може появлятися, одначе, в різних видах, приміром, білого ягняти, золотої птички, пчоли, мухи або пари". (Гнатюк В. Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків // Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. — К., 1991. — С.397).

Про залишки вірувань чуттєво-надчуттєвого типу іноді метафорично мовиться і в художній літературі. Наприклад, у Панаса Мирного читаємо: "Очі в Чіпки налилися кров"ю, в чоловічках засвітили огні". "В чоловічках" означає в зіницях, в яких, на думку стародавніх людей, жили душі у вигляді чоловічків. Або в Івана Франка: "Го-го! Вуйку-небоже! То так не йде! Одна вівця, то ніби нічого, але нині ти зарізав одну, завтра заріжеш дві, а позавтра перетрусиш мені півтурми!" Вживання старим вівчарем імені вуйко (дядько по матері) при зверненні до ведмедя віддалено нагадує часи материнського роду, коли у мешканців Прикарпаття тотемами були ведмеді.