Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Київський митрополит русич Іларіон. Патріотизм Київського християнства

1051 року митрополичу кафедру посідає русич Іларіон — видатний ідеолог новостворюваної церкви. Він пише працю, в якій викладає погляди нових християн на їхнє місце серед християнських церков. Праця називається "Слово про Закон і Благодать", оскільки від-нині й навіки всі ідейні й духовні суперечки стали вестися з використанням християнських термінів і категорій.

Отже, митрополит Іларіон написав богословський твір, в якому за допомогою християнських категорій виклав погляди нових християн на світову історію. Нові християни, як писав Іларіон, оцінюють своє місце в християнському світі. Вони засуджують тих, хто "з іудейською скупістю" заважає поширенню християнської благодаті. Нові християни — це нові учні Христа, "нові міхи", здатні нести нове благодатне вчення. Іларіон вважає, що новий народ прийняв християнську благодать лише дякуючи Богу і завдяки великому князю Володимиру. Сам Бог вів великого князя. Не бачив він Христа, не ходив за ним як апостоли, але звершилося дивне чудо і звернувся Володимир до Бога, і привів до нього весь свій народ. "Ти, уподібнення великого Костянтина: рівнорозумний, рівнохристолюбивий "(Іларіон. Слово про Закон і Благодать. — С.100). Саме так визначає місце нової церкви ідеолог її початкового періоду. Вона є рівною іншим церквам, бо її творець є рівним самому великому Костянтину, котрий першим проголосив християнство державною релігією Римської імперії.

Подібним чином про причини запровадження християнства в Київській Русі пише і Мніх Яків, якого спонукало до творчості таку саме прагнення "похвалити" князя Володимира. У полемічному творі "Пам'ять і похвала князю Володимиру" київський книжник сперечається з невідомими опонентами з питання, здавалося б, власне богословського: чи заслуговує Володимир бути причисленим до лику святих. Крім прикладу княгині Ольги та особистого "прозріння" князя Володимира, Яків не бачить інших причин прийняття Володимиром святого хрещення. Тільки завдяки Богу прийняв хрещення Володимир, і лише дякуючи великому князю просвітився весь світ святим хрещенням — така основна думка монаха. Отже, не може бути мови про будь-яких посередників, навіть про таких, як Константинопольська церква, коли сам князь Володимир уподібнюється Костянтину Великому, і сам Бог допомагає йому в його благих справах? Якщо й просить князь Володимир попів у корсунян, щоб "навчити людей закону християнського" (Яков Мних. Память и похвала князю Владимиру // "Крещение Руси" в трудах русских и советских историков. — М., 1988. — С.244), то сам Бог допомагає йому: князь захоплює місто Корсунь без особливого клопоту та одружується на візантійській принцесі Анні. Саме так викладає події Мніх Яків. Як ми бачимо, цей переказ відрізняється від інших оповідей про здобуття Володимиром Корсуня.

До тієї ж течії суспільної думки, яка характерна для творів Іларіона та Мніха Якова, належить також "Сказання про Бориса і Гліба" невідомого автора. Це сказання про перших русьських святих-князів було одним з найпопулярніших творів русьської житійної літератури, що засвідчусь велика кількість списків, які дійшли до нас.

Цей твір, як і твори Іларіона та Якова Мніха, є красномовними своїм мовчанням. Вони вперто мовчать про грецьку церкву як матір православ'я на Русі. Але їхнє красномовство воістину розквітає, коли йдеться про "велику Русьську землю", про нову релігію та її перших святих. Так, автор "Сказання" підносить мощі Бориса і Гліба як величезне державне надбання, "скарб безцінний". Місто, де зберігаються мощі Бориса і Гліба, він ставить вище всіх інших міст. "Воістину Вишгород наречеться — вищим і найвищим серед всіх міст; друга Селунь явилася в Руській землі, маючи в собі врачування безвідплатне, не тільки для нашого одного народу дано воно Богом, але й для всієї землі спасіння"(Сказание О Борисе и Глебе //Памятники литературы Древней Руси. Начало русской литературы. XI — начало ХІІІ века. — С.300). Отже "Нема йому рівного у всьому світі", настільки величне місто Вишгород, яке зберігає мощі святих.

Проведений аналіз літературних творів XI ст. показує, як пишалися своєю новою вірою, своїми святими наші давні книжники. Вони, мабуть, не зрозуміли б сучасних розмов про виключну освітню роль візантійської церкви в справі освічення Русі християнською вірою. Саме жар патріотичних почуттів відрізняє ставлення письменників XI ст. до нової релігії.