Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Початок католицького наступу на українське православ'я

Оскільки більша частина єпархій православної церкви була в Галицько-Волинському князівстві, де після початкового в 1240 р. погрому настав відносний спокій, церковно-державні взаємовідносини тут залишалися такими ж, як у Київській Русі-Україні до татарської навали. Правда, митрополит Кирило (1250—1281), ставленик Данила Галицького, як і митрополит Петро (1308—1326), кандидат князя Юрія Львовича на митрополичий престол, майже не зупинялися після висвячення їх у Візантії в Галицько-Волинському князівстві, а прямували на північ, до Володимира на Клязьмі, де по суті після татарського зруйнування Києва розміщувався митрополичий центр. Отже, відносини між вищою церковною ієрархією і князівською владою в Галицько-Волинському князівстві також не завжди складалися гармонійно. Але православна церква тут була своєю, шанованою, державною аж до занепаду цього останнього оплоту української державності в середині XIV ст.

У Галицько-Волинській українській державі розуміли й цінували значення віри й церкви в державному житті, що так яскраво проявилося в піклуванні князів цієї держави про зміцнення Київської митрополичої кафедри після татарського погрому, а також у домаганнях окремої Галицької митрополії, коли київські митрополити, переходячи на північ, стали занедбувати свої ієрархічні обов'язки щодо держави й церкви в Галицько-Волинському князівстві. Після невдалої спроби Апостольської Столиці укласти церковну унію з князем Данилом стали зростати католицькі впливи при останньому князі з династії Романовичів — Юрії II Тройденовичі (1323— 1340). Юрій II був охрещений у католицтві, а коли обрали його Галицьким князем, перейшов на православ'я.

Основним принципом закордонної політики Юрія ІІ стали давні союзи з хрестоносцями та їхніми прихильниками — мазовецькими князями. Провідні кола в Галицько-Волинській державі усвідомлювали, що на Юрію II Тройдиновичу може вимерти династія Романовичів, і тому шукали відповідної пануючої королівської династії, котра могла б стати спадкоємицею після нього. У литовській династії Гедиміна тоді вже багато членів роду прийняли християнство східного обряду. Було це християнство київського, українсько-білоруського типу, отже, близьке до християнства Галицько-Волинської держави. Як Галицько-Волинська, так і Литовська держава стояла в гострій опозиції до московського християнства, яке саме тоді знайшло свого талановитого реформатора в особі митрополита грека Феогноста (1328—1353). Проти того московського християнства вели завзяту боротьбу за своє існування як Галицька, так і Литовська митрополії. Отже, київське християнство, поширюване серед вищих верств у литовській державі, вважалося ближчим для литовців, ніж східне московське й західне латинське.

Уже за князювання Юрія II в містах Галицько-Волинської держави закладалися латинські церкви, організовувалися римо-католицькі парафії, зміцнювався католицький елемент. Це давало ворогам з-посеред боярства аргументи проти Юрія ІІ як "прихованого католика, покровителя латинників". Наставала криза української державності і зросла загроза православній церкві в Галицько-Волинській державі.

Початок католицького наступу на українське православ'я

На двадцятий день після смерті Юрія (1340р.) польські війська перейшли кордон Галицько-Волинської держави і попрямували до столиці Галичини Львова. Король Казимир виправдовував перед папою та західним світом свій грабіжницький наїзд на Галичину як обов'язок помститися за смерть Юрія II, свого свояка, що "згинув від рук схизматиків задля своєї християнсько-католицької ревності".

Вступаючи на землю Галицької Русі, Польща як держава латинського християнства вступала на територію східного християнства. До Польщі прилучалася частина земель Київської Русі, країни, яка відрізнялася від Польщі як етнічно, так і культурно. Зберегти владу над країною східного християнства можна було тільки через насильницьке насадження замість східного християнства латинського католицтва. Це започаткувало національно-релігійну боротьбу, що тривала шістсот років.

Під опікою польської латино-католицької держави на Галицьку Русь рушили домініканці й францисканці, закладаючи всюди густу мережу своїх монастирів. Паралельно зі східними православними єпископами повсюдно ставилися латинські єпископи для ще не існуючих католицьких парафій. Замість Галицької митрополії постала в Галичі Латинська митрополія, згодом перенесена до Львова.

Українська православна церква вже при Казимирі Великому почала відчувати, що її становище в Галицькій землі, окупованій Польщею, поступово змінюється від спокійного церковного життя до несприятливого. Польська державна політика в ті часи грунтувалася на принципах широкого самоуправління, свободи віросповідання. Населення Львова поставило вимогу, щоб "у старожитній вірі ніхто їм нічого не чинив". І король Казимир, намагаючися тісніше й повніше прив'язати нові землі до польської корони, змушений був ураховувати ці вимоги щодо церковної автономії. Папа Бенедикт XII, дізнавшися про прилучення Казимиром Червоної Русі до Польщі і що король під клятвою обіцяв галичанам захищати їх, зберігаючи їх обряди, права й звичаї, написав Краківському біскупові (29 червня 1341 р.), щоб біскуп увільнив Казимира від даної їм клятви і тим самим поставив православне населення Галичини в незахищений стан.

Казимир був обережний у поширенні католицизму, бо боротьба за українські землі з литовським князем Любартом, котрий князював на Волині, відновлювалася, і боярство, яке мало вплив у Галичині, для захисту своїх православних прав і вольностей кликало татар. Розуміючи це, Казимир шляхом колонізації галицьких земель поляками й німцями, католицького віросповідання, утверджував у Галичині католицизм. Саме за Казимира засновано католицькі єпископські кафедри в Перемишлі, Галичі, Холмі, Володимирі. Це було номінальне призначення, бо католицькі біскупи, номіновані на ці кафедри, замешкували в Німеччині й Англії як помічні єпископи при тамтешніх католицьких єпископствах. Водночас слід зазначити, що Казимир під кінець свого життя добився від Візантії незалежного для Галичини православного митрополита.

Уже за наступника Казимира на польському троні Людовика Угорського становище православної церкви значно погіршується. Розширюється мережа католицьких парафій, розпочинають активну діяльність засновані раніше католицькі єпископські кафедри, відбувається реорганізація їх. Внаслідок цього на українських землях у Галичині католицька церква набуває чіткої інституціональної структури. Так, наприклад, католицьке арцибіскупство в Галичі наділяється маєтками й землями, відібраними від православної єпископської кафедри. У Перемишлі зруйнували православний собор, щоб замість нього побудувати католицький. Активізується місійна діяльність католицьких орденів з метою покатоличення українців.

Православна церква в Галичині зі становища державної під час Галицько-Волинської держави поступово переходить до стану церкви другорядної, упослідженої, яку поки що терплять під польською окупацією Й сильним наступом католицизму.