Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Ієрархічне оформлення Києво-руської церкви

Спалах патріотизму й гордості за новостворену церкву змінюється потребою її ієрархічного оформлення. Давньорусьське організаційне влаштування ніколи не було точною подобою візантійського. На відміну від Візантії, де було безліч єпископій (більше 300), єпископські кафедри на Русі повторювали систему світської влади, функціонування давньо-русьських князівств, тобто кількість єпархій приблизно відповідала кількості князівств. Єпископські кафедри були в Чернігові, Новгороді, Переяславлі, Перемишлі, Володимирі-Волинському, Полоцьку, Туровську, Смоленську, Галичі, Рязані, Луцьку, Суздалі тощо. Нові єпископії виникали на територіях, які підпадали під опіку князівської влади. Всього до монгольського нашестя на Русі налічувалося не більше ніж 16 єпископій, деякі з них охоплювали значну територію.

Іларіон посідав митрополичу кафедру, мабуть, до смерті Ярослава Мудрого 1054 р. Після смерті батька його нащадки повели боротьбу не лише за політичні й територіальні впливи, а й за митрополичий престол. Кожний князь мріяв бачити митрополитом свого ставленика.

Князівська влада не лише економічно могла втручатися в справи церковні, а й брала участь у виборах єпископів. За канонічним правом, єпископа могла ставити єпископська громада, а митрополит тільки висвячував. Хоча на Русі єпископа обирав не лише митрополит, свою роль тут відігравали й князі, і навіть міська громада. Так, у "Житії Кирила Туровського" зазначається, що він був поставлений єпископом міста Турова за проханням князя і людей того граду. Така залежність єпископів від місцевої світської влади не могла сприяти центристським силам. Виникала потреба у централізованій владі митрополита, яка б сприяла об'єднанню суспільства, що роздиралося на шматки міжусобними чварами. Обрання митрополита-русича засвідчувало пріоритетний вплив, зверхність тієї чи іншої сторони. Тому припустимо вважати, що обрання митрополита-грека — компромісне рішення князівських суперечок, оскільки він був чужою людиною і міг сприяти зміцненню центристських сил.

Митропполит-грек, окрім об'єднуючої сили, виконував роль миротворця, третейського судді. Духовенство, зокрема митрополит, згідно з літописами, неодноразово втручалися в між-князівську боротьбу. Треба зазначити, що тут не простежується яка-небудь власна, особлива лінія церкви. Митрополити виконують місію парламентарів, послів, миротворців, вважаючи, що поставлені на Русьську землю Богом для того, щоб не допускати кровопролиття. Вони прагнули бути гарантом міжкнязівських угод, які закріплювалися цілуванням хреста. Але князі не завжди з повагою ставилися до релігійних клятв і навіть до самих церковних діячів. Так, князь Мстислав Хоробрий спеціально образив духовну особу, посла князя Андрія Боголюбського: постриг йому бороду і голову, що вважалося вищою образою. Сам Андрій Боголюбський, Данило Галицький, Олександр Невський круто обходилися з представниками церкви і навіть з єпископами.

Важливою відмінною рисою християнської церкви на Русі була її соборноправність: "ніхто з її ієрархів не правив самовладно, ніхто з духовенства не приходив до громадян непрошений, всі церковні посади були виборні" (Огієнко 1.1. Українська Церква. — С.74). Згідно з каноном, як обов'язковий колективний орган при митрополиті функціонував помісний собор, тобто зібрання єпископів єпархії. Однак діяльність цих соборів не виявила себе яким-небудь помітним чином, крім єдиного випадку, коли в 1147 р. було обрано другого митрополита-русича Климента Смолятича. Князь Ізяслав Мстиславович зібрав єпископів і запропонував їм обрати митрополитом Климента, котрий був книжником і філософом, якого ще не було в русьській землі, — пише літописець. Справді, це була освічена людина, котра володіла грецькою мовою, цитувала Гомера, Аристотеля, Платона. Та Клименту не вдалося посісти посаду митрополита всієї Русьської землі, бо в Новгороді, Полоцьку, Пскові, Суздалі й Смоленську не погодилися з рішенням собору. Це ще раз засвідчує те, що митрополит-грек був більш вигідним церкві того періоду, оскільки висунення митрополитом русича завжди давало перевагу певній стороні в міжкнязівській боротьбі.

З посиленням місцевої князівської влади фіксується прагнення до посилення ролі своєї єпископії і навіть до перетворення її на митрополію. Так, джерела засвідчують створення митрополій в Чернігові й Переяславлі, котрі, щоправд, не проіснували довго. А Новгородський єпископ з 1165 р. одержав сан архієпископа і був не лише незалежним від князівської влади, а й фактично стояв на чолі новгородського уряду.

Соборний характер церкви відбився також і в функціонуванні ієрейських соборів, тобто зібрань священиків певного міста. Вони відігравали роль дорадчого органу при єпископі. Відбувалися також чернецькі собори ігуменів і архиманд-ритів. У роботі соборів брали участь світські особи з правом вирішального голосу.