Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Пріоритет внутрішнього світу особи, потяг до проблем духовного

Формування й розвиток інтелектуальної та філософської думки на Русі відбувається не тільки як просто витлумачення богословсько-релігійних термінів, а й з певним відтінком приборкання гордині розуму. Мудрість людська ставилася нижче "божественної премудрості". Для літописця Нестора користь від учення книжного полягає в тому, що "книги вказують нам і навчають нас, як іти шляхом покаяння, і мудрість,і стриманість здобуваємо із слів книжних" (Повість врем'яних літ. — С.241). Мудрість поєднується із стриманістю, і в цьому полягає принципова відмінність давньорусьсь-кої думки від західної. Київські книжники завжди визнавали свою "худість" і менше від західних були "одержимі бісом" самовдоволеної раціоналізації. Якщо багато читаєш, говорить літописець, "то матимеш велику користь для душі своєї" (Там же. — С.243). Не витончені вправи з логіки, раціоналізація турбують їх, а "страждання за душу". Більш близькими для них були роздуми отців церкви про перевагу духу над плоттю або, як висловився Володимир Мономах, "тіла порабощения". В дусі улюбленої патриотично!' концепції тіла як темниці душі Кирило Туровський, блискучий проповідник XII ст., який здобув славу русьського Златоуста, стверджує, що, "доки людина не звільниться від тілесних похотей і життєвих турбот, до тих пір душа її не може примиритися з Богом" (Творение св. отца нашего Кирилла, еп.Туровского. — К., 1980. - С.112).

Не любомудрство, а скоріше любословство, величний, учительний стиль отців церкви прижилися на Русі. Ось як розпочинає притчу про людську душу Кирило Туровський: "Добро убо, братье, и зело полезно, еже розумевати нам божественних писаний учення: се и душу целомудрену стваряєт, и к смирению прилагает ум, и сердце на реть добродетели извостряеть..."(Кирилл Туровский. Притча о человеческой душе // Памятники литературы Древней Руси: XII век. — М., 1980. — С.291).

Картину світу подають численні Шістодніви, зокрема популярний слов'янський "Шістоднів" Іоанна Екзарха Болгарського, в якому детально тлумачаться шість днів творення світу. Література взагалі мала повчальний характер, причому найбільшу популярність мали житія святих і схимників. Так, в Ізборнику 1076 року, який розпочинається словом поважного старця-ченця про користь читання мудрих книг, розповідається про Василія Великого, Іоанна Златоуста, Кирила Філософа, котрі з молодих літ вивчали святі книги. Тут вміщено повчання Василія Великого "Яким подобає людині бути", "Афанасієві відповіді"; знаменна й наявність статей одного із засновників чернецького вчення про спасіння — Нила Чорноризця. Уславлення аскетизму, чернецтва, самозаглиблення, морального вдосконалення безперечно переважає в давньорусьській літературі.

У межах попередньої традиції звертання до античності розглядалось як благо, а захоплення богословством — як безкорисливе заняття. Однак християнство виникає в епоху кризи античного світу, античного осмислення життя, раціоналістичного за своєю суттю і спрямованого на зовнішні вияви життя. Християнство відкрило й оспівало внутрішнє багатство людської природи, запропонувало шлях духовного вдосконалення особи й проголосило несправедливим стан речей, коли "сини народу плотського процвітають, а сини народу духовного принижені" (Афанасій Александрійський). Давньорусьська думка сприйняла християнство не зовнішньо, а глибинно, внутрішньо. Вона заклала основи не просто аскетичного приборкання плоті, а й духовного пошуку. Потаємного сенсу, "глибину заповітних і дивних словес" шукає Климент Смолятич. "Не зри внешняя моя, но зри внутренняя", — говорить Данило Заточник. Для давньорусьської думки є характерною більша увага до внутрішнього світу особи, ніж до зовнішніх його виявів, потяг до проблем духовного, а не фізичного, зовнішнього, матеріального буття. Абстрактне теоретизування античності було їй менш близьким, а більше цікавили практичні проблеми буття і, зокрема, моральні пошуки істини, загострене сприйняття боротьби добра і зла. Для Візантії характерний великий інтерес усіх верств населення — від імператора до булочника — до питань релігії та богослов'я. Відома скарга Григорія Ниського в часи боротьби з аріанством, що неможливо купити хліба чи помитися в лазні, не почувши розмірковувань про співвідношення іпостасей Отця І Сина. Імператори інколи присвоювали собі титул святого або епістимонарха, тобто знавця церковного вчення, і до тонкощів розбиралися в складних релігійно-філософських проблемах. Політичне життя часом набувало форми церковно-релігійних чвар і богословсько-релігійних рухів. Оцю серйозність осмислення життя в абстрактних релігійно-богословських категоріях було перенесено на наш грунт і вона залишилася характерною рисою життя нашого суспільства.

У східному християнстві, на відміну від західного, нема різкого відмежування мирян від церковнослужителів, і ця відмінність пов'язана з різними розуміннями Божого визначеності. Католицтво вдосконалило августинівське підпорядкування людини даній зверху визначеності. Православ'я вчить, що праведним життям можна запобігти гріхам, відмолити їх. Східні слов'яни не могли сприйняти ідею визначеності, долі, і це відзначав ще в VI столітті Прокопій Кесарійський: "Не знають долі (фатуму) і зовсім не признають,щоб вона мала якусь силу над людьми, але як хто має перед собою смерть видиму, чи в хворобі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не згинуть, жертву Богу і, врятувавшись, жертвують що обіцяли, і думають, що тією жертвою спасли собі життя" (Січинський В. Чужинці про Україну. — Львів, 1991. — С.23).

Ніяк не могло прижитися в ще близькій до общинного ладу Київській Русі візантійське розуміння імператора як єдиного і абсолютного правителя. І Володимир Святославович, і Володимир Мономах більше говорять не про права, а про обов'язки перед своїми підлеглими. Володимир Мономах наставляє своїх дітей такими словами: "Усього ж паче — убогих не забувайте, але, наскільки є змога, по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте (і) не повелівайте вбити його; якщо (хто) буде достоїн (навіть) смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської" (Володимир Мономах. Поучение //Літопис руський. — К., 1989. — С.457).

Певною особливістю християнства в Київській Русі була обмеженість духовного пошуку, який відбувався в межах християнської культури. Одні християнські ідеї виявилися більш близькими і співзвучними духовному пошуку, інші так ніколи й не були сприйняті або проникали з великими труднощами. Зразу виявилися шанувальники патріотичної літератури, щирість почуття отців церкви привертала до себе багатьох. "Учительна література" з того часу і ще протягом довгих століть була найбільш читаною. На відміну від західної Європи, Русь захопили не раціоналістичні філософсько-богословські схоластичні течії, а вчення богословів-містиків, морально-етичні повчання, аскетична турбота не про тіло, а про душу. Давньорусьська, як і вся наступна суспільна думка, тяжіла до екзистенціальних турбот про внутрішній світ людини, про душу і менше була заклопотана осмисленням зовнішнього світу й природо влаштуванням.

Контрольні завдання і запитання

1. Зіставте і проаналізуйте традиційний і нетрадиційний погляд на хрещення Русі-України.

2. Розкажіть про самобутність влаштування церкви Київської Русі.

3. Охарактеризуйте постаті перших українських митрополитів у Київській Русі.

4. Що ви знаєте про систему церковного судочинства в Київській Русі?

5. Проаналізуйте тенденцію розвитку інтелектуальної й філософської думки в Київській Русі.

Тематика рефератів

1. Особливості Київського християнства.

2. Філософські й патріотичні засади Київського християнства у "Слові про Заков і Благодать" Іларіона.

3. Самочинність і самоправність церкви в Київській Русі.

Рекомендована література

1. Аверинцев С.С. Философия VIII—XII вв. // Культура Византии. Вторая половина VII—XII в. — М., 1989.

2. Брайчевсъкий Л09. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988.

3. Володимир Мономах. Поучения // Літопис руський. — К., Дніпро, 1989.

4. Голубинский Е.Е. История русской церкви. — М., 1901. — Т.1. — 4.1.

5. Греков БД. Киевская Русь. — М., 1953.

6. Іларіон. Слово про Заков і Благодать (Літ. переклад С.В.Бон-даря) // Філософська думка. — 1998. — №4.

7. Історія релігії в Україні. — К., 1996. — Том 1: Дохристиянські вірування. Прийняття християнства.

8. Кирилл Туровской. Притча о человеческой душе // Памятники литературы Древней Руси: XII век. — М., 1980.

9. Крамар Є. Від апостола Андрія до князя Володимира. — Івано-Франківськ, 1992.

10. Огієнко II. Українська церква. — К., 1993.

11. Панас К. Історія Української церкви. — Львів, 1992.

12. Повість врем'яних літ. — К., 1990.

13. Приселков МД. О болгарских истоках христианства на Руси //"Крещение Руси" в трудах русских и советских историков. — М., 1988.

14. Сочинський ^.Чужинці про Украшу. — Львів, 1991.

15. Сказание о Борисе и Глебе // Памятники литературы Древней Руси. Начало русской литературы. XI — начало XII века. — М.,1978.

16. Творения св.отца нашего Кирилла, еп. Туровского. — К., 1880.

17. Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні. — Рим; Нью-Йорк, 1966. — Т.1.

18. Яков Мних. Память и похвала князю Владимиру // "Крещение Руси" в трудах русских и советских историков. — М., 1988.