Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Українське православ'я під політичним протекторатом Литовської держави.

Український народ не мав уже політичної й державної сили обороняти старий церковний ідеал своїх предків — мати свою самоуправну церкву, незалежну вже тепер не так від Візантії, як від Москви й Литви. Візантія перестала в цих умовах бути грізним супротивником Русі-України, яким була раніше. Нові обставини — політичні й церковні — підштовхували український православний народ під церковний протекторат Константинопольського патріарха й під політичний протекторат Литовської держави. Ця держава своїм федеративним устроєм давала змогу українському народу зберігати рештки своєї державності в Литовській державі, а на церковно-культурному полі навіть стати учителем литовських можновладців, оскільки на широких просторах Середнього Подніпров'я й Волині впродовж майже всього XIV ст. православна церква перебувала під владою литовських князів, що сповідували язичництво.

Литовці зуміли зупинити наступ на свої землі німецьких лицарських католицьких орденів, які протягом ХІІІ—XIV стст. загрожували існуванню їх. Таким чином, разом з відверненням загрози іноземної окупації своїх земель було зупинено місіонерську експансію з метою поширення католицизму. Напружуючи всі сили в боротьбі з німецьким рухом на балтійському побережжі, литовці розширюють свій вплив на сусідні слов'янські більш культурні краї — Білорусь і Україну. Утверджуючи мирним шляхом свою владу на українських землях, литовські князі намагалися в усьому пристосуватися до місцевих традицій. Не вносячи жодних змін у традиційне життя, дотримуючися принципу "ми старини не рушаємо, а новини не вводимо", литовські князі та їхній урядовий апарат приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом — ставали українськими або білоруськими князями, а сама Литва — Литовсько-Руською державою.

Українському громадянству, як підкреслює М.Грушевський, вигідно було приймати литовського князя, щоб покінчити з "докучливими княжими відносинами старої династії", а також з татарським ярмом. Саме ці причини зумовили те, що українські князівства, одне за одним, без будь-якого опору й боротьби, тихо й непомітно переходили під владу литовських князів. І навіть в історичних джерелах, як згадує М.Грушевський, немає про це докладних повідомлень, оскільки українські землі займалися литовськими князями "без ґвалту й крику".

Язичництво литовців не було настільки розвиненим, щоб протистояти цивілізуючому впливу київського християнства. Вплив християнської культури охоплював насамперед вищі верстви литовського суспільства, родини князів, княжат, бояр, і від них поширювався на нижчі верстви. Отже, становище православної церкви у Великому князівстві Литовському в цей період нічим не відрізнялося від її державного становища в Київській Русі-Україні. Литовські князі оцінили перевагу християнської православної культури над язичницькою культурою.

Крім того, були й інші, зокрема зовнішньополітичні, фактори, які сприяли процесу християнізації Литви в характері східного християнства. Великі князі литовські цілком усвідомлювали собі роль православної церкви в житті свого народу не тільки з погляду культурного, а й політичного, а саме у боротьбі молодої Литовсько-Руської держави з Московською державою. Будь-які переслідування, утиски, упослідження православної церкви українського народу неминуче викликали б негативну для Литовської держави реакцію — звернення православного населення українських земель до одновірної Москви за допомогою. Саме тому православна церква була під захистом державної влади Великого князівства Литовського. Литовський князь Ольгерд, будучи ще язичником ("королем вогнепоклонників"), боровся за окремого православного митрополита для Литви.

Православна церква користувалася всіма правами, які мала в Київській державі. Українська православна шляхта брала участь у державному управлінні на українських землях, які зайняли литовці. Руська мова стала державною в Литві-Русі. На підставі процесів державно-культурного життя Литовської Русі впродовж майже цілого XIV ст. історики стверджують, що "коли б історичні процеси йшли в тому напрямі й характері, як за часів Гедиміна й Ольгерда, то Литовська держава стала б православною Західно-Українською державою".