Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Правовий стан православної церкви в XVI ст.

Певне загострення міжконфесійних відносин виникло на українських землях, які були під Литвою за часів князювання сина Казимира IV Олександра, Великого князя Литовського, а потім і короля польського (1501—1506). Недотримання ним обіцянок, даних під час шлюбу з донькою Івана III Оленою, щодо "повної її свободи і заховання грецького закону" та створення відповідних умов для православного оточення Олени, викликало напруження в міждержавних відносинах Литви з Москвою. Саме в цей час посилюються переходи на московський бік православних князів і бояр у прикордонних з Москвою землях. Перехід із своїми уділами вони обґрунтовували релігійними мотивами, "нужею о грецькім законі", тим, що їх у Литві примушують переходити на католицьку віру.

Коли литовці, за котрими стояла католицька Польща, почали утискати православних, православні шукали захисту в православній Москві й Молдові. Поголос про те, що православних примушують у Литві до прийняття католицтва, масові переходи прикордонних князів Чернігівщини до Московщини викликали зростання політичних симпатій до Москви серед православного населення Литовської Русі, що, зрештою, призвело до війни Москви з Литвою. Усе це змусило правителів Литви здійснювати урівноважену, терпиму щодо православної церкви політику. Князь Олександр, прихильний до католицтва, обмежувався приватними засобами для заохочення на перехід православних у католицтво, не видавав будь-яких розпоряджень або законів, які б обмежували православну церкву і православних у правах.

Зміцнення правового стану православної церкви відбувалося під час правління польських королів — Сигизмунда І (1506—1548) та його сина Сигизмунда II Августа (1548— 1572). Безперестанні війни Польщі з Москвою, Молдавським господарем, Прусією, відбиття постійних нападів татарських орд — усе це потребувало напруження державних сил і диктувало необхідність рахуватися з настроями, бажаннями, вимогами православного населення. Серед інших актів Сигизмунда І, виданих спеціально для православних, вартий на увагу його "стверджуючий привілей", виданий у 1511 р. на сеймі Великого князівства Литовського у Бересті.

Цим привілеєм Сигизмунд І підтверджував митрополичі права на управління всіма "церквами грецького закону", а також призначення єпископів, архімандритів, ігуменів, священиків, дияконів, "всього священицького чину грецького закону", на суд над духовними й світськими особами "згідно з правилами соборної східної церкви". Єпископам підтверджувалося і їхнє право "судити, рядити, справувати всі духовні діла в їх єпархіях за давнім звичаєм". А "особам римської церкви", духовним і світським, заборонялося втручатися в церковні справи, судові прерогативи православної церкви і чинити кривди митрополитові та єпископам. У містах Великого князівства Литовського, де було заведено магдебурзьке право, православні міщани мали рівні права з католиками, порівну з католиків і православних обирався склад радних.

Незважаючи на те, що литовська католицька шляхта на сеймах зверталася до короля, щоб він підтвердив Городельський акт 1413 р., яким православні не допускалися до вищих урядових посад, і король робив це, однак ці звернення про підтвердження Городельського привілею засвідчують: православні князі й пани українських земель і далі займали важливі урядові посади, брали участь і в Господарській раді, що заборонялося Городельським актом. Загальний дух толеранції у ставленні до православної церкви і православних за часів Сигизмунда І пояснюється особистими рисами цього володаря, доброго й справедливого, який у державних справах був незалежним і не підпадав під сильний вплив католицької ієрархії.

Привілей 1551 р., виданий Сигизмундом II Августом на Віденському сеймі для Литви-Русі, став останнім, в якому підтверджувалися обмеження православних та інших некатоликів у правах посідати вищі державні й земські становища та брати участь в Господарській раді згідно з Городельським актом 1413 р. Хоча ці обмеження за обох Сигизмундів часто не мали великого практичного значення, вони все-таки викликали образу національно-релігійного почуття православної шляхти. Ідеї Реформації, протестантські рухи, поширення лютеранства, цвінгліанства, кальвінізму, соцініанства вимагали релігійної свободи в державі, рівних прав усіх громадян, незважаючи на конфесійну відмінність. Сам Сигизмунд II був оточений людьми протестантських поглядів і відзначався толерантністю. Нові вимоги православної шляхти скасувати дискримінаційний Городельський акт 1413 р., підкріплені важкими політичними обставинами (війна з Москвою, напади татар), було прийнято Сигизмундом П. У1563 р. він скасовує Городельський акт про виключні привілеї католицької шляхти, зрівнюючи в усіх громадянських правах з католиками "всіх прочих стану рицарського і шляхетського як Литовського, так і Руського народу, одно би були всі віри християнської".

Проте й після скасування Городельського акту вищу ієрархію православної церкви в Польщі не було зрівняно з католицькою ієрархією. Православний митрополит і православні єпископи не мали права, як католицькі біскупи, засідати в сеймах, бути постійними членами Господарської ради. Католицька ієрархія не допускала зрівняння "схизматицької" ієрархії з католицькою на державному рівні.

Після Люблінської унії 1569 р., Польщу і Велике князівство Литовське було об'єднано в одну державу — Річ Посполиту Польську — з одним королем, спільним сеймом і сенатом, а всі українські землі включено до Польської корони як "повернені" (тобто стверджувалося, що всі українські землі "здавна з цілим, повним і безумовним правом" належали Польській короні). Українській православній церкві на цих "повернених" українських землях було гарантовано вільне сповідання віри, вживання української ("руської") мови в офіційних документах, а також прав і вольностей, якими користувалися католики. Цим переслідувалася певна мета: міцніше пов'язати з Польщею великі й багаті українські землі, не дозволити римо-католицизму чинити будь-які обмеження православному народу України, щоб не викликати міжконфесійного напруження, що позначилося б на державній цілісності й міцності Польщі. Однак релігійна толерантність часів Люблінської унії — це не стільки вияв пошани до релігійної свободи й вільності релігійних переконань, а безумовно тверезий політичний розрахунок зберегти внутрішній спокій у державі при великій різноманітності релігійних течій та етнічних відмінностей. Польща в той час була єдиною в Європі багатонаціональною й багатоконфесійною державою.

Після занепаду в Польщі династії Ягелонів і смерті останнього з Ягелонів Сигизмунда II Августа виявилося, що тільки авторитет покійного короля стримував релігійну ворожнечу між католиками і "дисидентами" (послідовниками всіляких протестантських течій). Вища католицька ієрархія, керована папським нунцієм Камендоні, організовувала сильну антидисидентську акцію, щоб позбавити протестантів усіх релігійних свобод. Політична боротьба особливо загострювалася в період безкоролів'я, тобто в період між смертю попереднього і виборами наступного короля. Так було й після смерті Сигизмунда II Августа. У безкоролів'ї (1572—1573) найголовнішим питанням, навколо якого точилася гостра політична боротьба, було збереження релігійної свободи та широкої політичної толерантності.