Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Патрональне право "подавання хлібів духовних і столиць духовних": деморалізація і дезорганізація православної церкви.

Великі князі Литовські, а згодом польські королі присвоїли собі "право подавання", тобто роздавання церковних посад, Кандидати на єпископів (владик, князів церкви) та архімандритів (володарів монастирів) за гроші отримували від князів і королів "подання" на ці посади. Хто більше платив за "чолобиття" або більше чимось прислужився королю, той і одержував вищу церковну посаду та високий духовний титул. Посади єпископів і архімандритів посідали люди, котрі не тільки не мали духовного покликання, а навіть нехтували традиційним церковним висвяченням. Прибираючи до своїх загребущих рук церковні й монастирські маєтки, вони неймовірно збагачувалися.

Деградація вищої церковної ієрархії зумовлювалася не лише узурпацією світськими людьми, передусім шляхтою, вищих церковних становищ, купівлею й продажем єпископств і архімандритств, а й аморальним життям більшості владик-єпископів та архімандритів, грубим порушенням ними церковних канонів та архієрейських традицій, цілковитим нехтуванням пастирськими обов'язками. Таке хаотичне становище західноруської церкви мало неминуче закінчитися великим і небезпечним струсом. Православна церква втрачала свій святий авторитет в очах сучасників, і вони переходили до чужої віри й сект.

Деградація церковного життя позначилася на національному й культурному житті в Україні, оскільки в цей час православна церква була єдиним виразником української культури. Впливові й освічені люди в Україні, котрі тверезо оцінювали стан православної церкви, наслідки її деградації в умовах наступу латинсько-польської культури, почали схилятися до думки про унію, розуміючи її як формальне підпорядкування української церкви Римському первосвященику. Вони сподівалися, що в такий спосіб зможуть дисциплінувати церковну ієрархію та відновити канонічний устрій.

XVI ст. стало періодом найбільшого розладу й занепаду православної церкви, що за своїми канонічно-моральними наслідками було набагато більшим лихом, ніж татарська навала. Без урахування факторів, які визначали внутрішній стан православної церкви впродовж усього XVI ст., особливо У Другій половині, не можна об'єктивно оцінити — не перебільшуючи і не применшуючи — ролі польського короля, шляхти та єзуїтів у Берестейській унії. Бо саме в руках польсько-литовських володарів була одна небезпечна зброя; вона зовсім не призначалася на те, щоб робити лихо православ'ю, але надуживання її потому заподіяло страшного лиха українській церкві й довело її до крайнього розладу: то було патрональне право "подавання столиць духовних й всіх хлібів духовних", тобто дарування архієрейських кафедр, монастирів, церков.

Українські князі та шляхта просили, щоб король дав їм право обирати на церковні посади підходящих для цього людей, але королі не хотіли випустити зі своїх рук такого ласого для багатьох королівського привілею "подання хлібів духовних" і "роздавання столиць духовних", себто права королівського патронату над церквою.

Розлад церковного життя надзвичайно тяжко відбився на національному й культурному житті кількох поколінь українського народу. Адже православна церква в той час була єдиним національним виразником і хранителем української народності, її національним стягом і водночас головною опорою національної культури.

Система патронату, яка грунтувалася на "подаванні столиць духовних і хлібів духовних", насамперед деморалізувала вищу ієрархію — митрополитів та єпископів, котрі в гонитві за тими "хлібами духовними" зраджували й свою церкву, і свій народ. "Головні вожді церкви, її архіпастирі, — пише митрополит Макарій, — утративши свою значимість як пастирі в очах своєї пастви, тільки за іменем і зовнішнім одягом були духовними сановниками. А насправді вони були світськими панами, жили й поводилися як пани, турбувалися лише про власні маєтки та інтереси, через що вели постійну боротьбу як між собою, так і з своїми мирянами, здобували монастирі, переходили з однієї кафедри на іншу, багатшу й готові були жертвувати всім, навіть вірою" (Макарій (Булгаков). Исторія Русской Церкви: В 12 т. — СПб., 1882— 1884. — Т.ІХ. — С.235). Очевидно, цим і можна пояснити, як могла впродовж цілого століття система патронату вкорінитися й витіснити соборність та собороправність у православній церкві України.