Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Обмеження й ліквідація особливостей православної церкви в Україні

На час митрополичого правління В.Ясинського (1680— 1707 рр.) припадає початок ряду значимих в історії православної церкви внутрішньодержавних і внутрішньоцерковних процесів. Після смерті патріарха Московського Адріана (1700 р.) Петро І почав реалізовувати тактику ослаблення церковної опозиції, вважаючи, що "многому злу корень — старцы и попы". Одним з перших заходів у цьому напрямі було призначення в грудні 1700 р. місцеблюстителя й адміністратора патріаршого престолу, а не вибори нового патріарха. Ним став колишній вихованець і професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський, який хоча й був слухняним виконавцем царської волі, однак добре розумів, що настав "новий Вавилон" — політика ослаблення й приниження колись могутньої і впливової церкви.

Щодо України, то курс самодержавного царя в цілому також визначився: не декларативне приєднання, а фактичне підпорядкування, ліквідація політичної самобутності України, спрямування українських ресурсів (економічних, соціально-культурних, кадрових) на реалізацію загальнодержавних реформ. У руслі цієї політики здійснювалися і заходи з обмеження, а згодом і ліквідації особливостей православної церкви в Україні, поступового згортання її" стародавніх прав і вольностей. Таке спрямування курсу російського самодержавства по смерті київського митрополита Й.Кроковського (1718 р.) результувалося у чотирирічному недопущенні виборів нового глави найдавнішої кафедри, двадцятичотирирічному приниженні Київської митрополії до архієпископства та в інших проявах самодержавного адміністрування.

Формально і за часів цього митрополита ніхто не відміняв прав, вольностей і привілеїв, якими користувалися глави Київської кафедри. Однак фактично українська православна ієрархія, духовенство з кожним роком втрачали свою самостійність, автономність і не тільки як національно-церковну цінність, а й разом з російським духовенством як незалежний від держави релігійний інститут взагалі. Недовіра Петра І до духовенства ("попів") була наднаціональною; серед діячів опозиції він подозрював як російських, так і українських ієрархів. Тісний зв'язок православної церкви в Україні та вищого духовенства з І.Мазепою, підтримка його курсу на збереження стародавніх вольностей і прав в Україні тільки підсилювали ці підозри. Духовенство платило царю тим же. На запитання Петра І про настрої серед київського чернецтва київський губернатор Д .Голіцин відповів: "Узнати, чи немає до когось з ченців підозри, важко, бо всі вони від нас відчужуються; в усьому Києві знайшов я тільки одного чоловіка., саме з Братського монастиря префекта, який до нас доброзичливий" (мова йшла про відомого в майбутньому церковного діяча Феофана Прокоповича).

З 1721 р. на частині українських земель, що входили до складу Російської держави (з 1721 р. — імперії), почав діяти Духовний регламент — документ, що без особливої дипломатії перетворював церкву на складову частину державного механізму, ліквідовував патріаршество і впроваджував Синод, функції якого незабаром було зведено нанівець інститутом обер-прокурорів. Під Регламентом Петро І змусив підписатися ряд представників вищого українського духовенства.

Ніяких положень про збереження в Україні стародавніх прав і вольностей православної церкви в Регламенті вже не фіксувалося — все виявилося уніфікованим, нівельованим під один ранжир. Якщо Україна в документі й згадувалася, то лише як така, в церкві якої є "непотребности" і "вредные вымыслы". Подібними формулюваннями в державному довгостроково діючому документі за церквою України, по суті, закріплювалися оцінки як такої, в котрому шукати чистоту православ'я, отриману від східних отців у X ст., — справа сумнівна. При цьому під категорію "непотребных" підводилися всі ті національні особливості православної церкви в Україні, що склалися протягом віків в організації діяльності церкви, в трактуванні окремих віросповідних положень, в богослужбовій практиці, святах та обрядах, в релігійно-побутовій сфері тощо. Серед них — принципи соборності й соборноправності як протилежність самовладному й одноосібному управлінню церквою та її підрозділами; принцип виборності всіх церковних посад, традиція участі мирян у справах церкви, зокрема через діяльність братств, що посилювало включеність церкви в проблеми національного життя.

Подібні особливості, відмінності складалися історично, були закономірними і в принципі властиві будь-якій церкві, в тому числі й Російській. Однак з причин, про які йтиметься далі, національно-церковна специфіка саме України стала об'єктом хворобливо-непримиренного реагування не лише церковних властей, а й держави, набуваючи в багатьох випадках політичного забарвлення.

Через впровадження єдиних на території Російської держави богослужебних книг, обрядів, через постійне й часте переміщення єпископів, архімандритів, ігуменів, відрив вищого духовенства від національного грунту та його зросійщення, через переслідування й суворі покарання духовенства та мирян самодержавно-синодальна влада намагалася витравити із свідомості вітчизняних віруючих, з церковної практики все, що хоча якоюсь мірою нагадувало про колишню автономність церкви в Україні, її національні корені. Показовим щодо цього став указ Петра І від 5 жовтня 1720 р. Друк у киево-печерській та чернігівській монастирських друкарнях кількох богослужебних книг, що не повною мірою відповідали аналогічним великоросійським, став приводом для заборони книгодрукування "особливим наріччям" (тобто українською мовою) взагалі.

Звичайно, було б спрощенням зводити політику російської державно-синодальної влади стосовно церкви в Україні виключно до міркувань забезпечення церковно-національної зверхності Москви. Включення Київської митрополії, по суті основного ядра православної церкви на українських землях, до складу Московської патріархії зобов'язувало церкву в Україні до виконання церковних розпоряджень, викликаних не тільки і не стільки національними умовами, скільки загальнодержавними міркуваннями. Пріоритетною серед останніх стала гостра зацікавленість держави в православній церкві як духовному інституті, що дохідливо, на всіх рівнях проголошував владу боговстановленою, ідеологічно забезпечував монолітність і неподільність тільки-но декларованої імперії. Дія такого інституту в Україні, ймовірно, була особливо важливою.