Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Антитринітаризм

Київщина й особливо Волинь були регіонами, де значного поширення набував такий радикально реформаційний напрям, як антитринітаризм. Виникнення його пов'язане з активізацією міщан та близьких до них проповідників у кальвіністській церкві Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Не порозумівшись із керівництвом цієї протестантської організації, вони на початку 60-х років. XVI ст. пішли на розкол і в 1565 р. організаційно відокремилися від кальвіністів. Противники антитринітаріїв називали їх аріанами, тим самим вказуючи, ніби вони є продовжувачі давно засудженої єресі Арія — богослова, котрий жив у IV ст. н.е. й заперечував догмат Трійці.

Бажаючи відмежуватися від інших християнських конфесій, багато антитринітаріїв, як і анабаптистів, вимагали від своїх прихильників повного хрещення, яке мало символізувати розрив з минулим і прийняття "істиної віри". При цьому хрещення розглядалося як свідомий акт, а здійснення його вважалося можливим лише після досягнення повноліття, коли сама людина могла визначити своє ставлення до релігії. Зазначена особливість антитринітаризму дала привід противникам цієї течії називати її прихильників новохрещенцями, перехрещеннями, нурками та ін. Самі антитринітарії як і анабаптисти, називали себе братами (найчастіше "польськими братами") або просто християнами.

Особливість антитринітаріїв полягала у тому, що вони відкинули віру в один з найголовніших догматів християнства — Трійцю. Намагаючись раціоналістично підійти до релігії, антитринітарії заперечували й деякі інші християнські догмати (першоріднмй гріх, боговтілення й спокутну жертву Христа), допускали вільне трактування Біблії.

Звільнившися після розколу від опіки шляхетських реформаторів, антитринітарії змогли зі всією гостротою поставити питання про ставлення віруючих до тодішніх феодальних порядків. Внаслідок численних дискусій переважна частина представників цієї течії прийшла до думки, що "справжній хриситиянин" зобов'язаний заробляти собі на хліб своїми руками і ні в якому разі не користуватися результатами чужої праці.

Антитринітарії намагалися створити ідеальну християнську громаду, яка б жила ніби поза реальним суспільством. Спробу реалізувати цей утопічний ідеал здійснено в кінці 60-х років. XVI ст. З цією метою в 1569 р. до малопольського міста Ракова прибули прихильники антитринітаризму з різних земель Речі Посполитої. Були серед них і представники України.

Намагаючися втілити ідеали християнської рівності, антитринітарії прагнули утвердити в раківській громаді принцип так званого безвладдя. Чи вдалося їм тут ввести трудову повинність, налагодити колективне виробництво й споживання, відповісти важко. Стверджувати можна лише одне — соціальні питання опинилися в центрі уваги раковян.

Три роки існування раківської громади (1569—1572) пройшли практично в безперервних дискусіях. У 1572 р. громада розпалася, проповідники покинули Раків. "Деяких з них, — свідчив історик польської Реформації Андрій Любенецький (1550—1623), — взяв Ярош Сенявський, воєвода руський, на Русь (мається на увазі південно-західна частина України. — Авт.), князь Збаразький, Владислав, на — Волинь" (Humanizm i reformacja w Polsce. — Lwow: Ossolin, 1927. — S.423).

У кінці 60-х та в 70-х роках в Україні поширювалися погляди тих представників антитринітаризму, які відрізнялися помітним радикалізмом у догматичних та соціальних питаннях. Про це писав А.Любенецький так: "Були ж деякі (а вони зараз найбільше помиляються), більше всього їх сатана розвіяв по Литві, Білій Русі, Підляшшю, Волині та Україні, котрі в Ісуса Христа не вірили. Більше того, одні з них закон з Євангелієм перемішали, інші закон над Євангелієм поставили..." (Там же. — С.422).

Розпад раківської громади став поворотним пунктом в історії антитринітаризму останньої третини XVI ст. Представники цієї течії не змогли знайти багато прихильників серед демократичних верств. Тому вони взяли курс на примирення із шляхтою, без підтримки якої прихильники антитринітаризму змушені були б піти глибоко в підпілля, а їхній рух набув би вузькосектантського характеру. Деяка частина шляхти у зв'язку з подальшою соціальною диференціацією та значною ідейною мобільністю виявилася готовою до сприйняття деяких положень антитринітарної ідеології.

Із 70-х років спостерігався інтенсивний приплив шляхти в громади антитринітаріїв, а в кінці XVI ст. вона перетворилася на домінуючу силу руху. Цей процес визначив трансформацію суспільно-політичних поглядів представників антитринітаризму. У 70—80-х рокіх більшість із них закликала бойкотувати державні інститути. Але провідні ідеологи руху, зокрема Григорій Павло із Бжезін (1526—1591) та Мартин Чеховіц (1532—1612) пішли шляхом вироблення філософсько-етичного вчення, в якому заперечення існуючого ладу підмінялося закликами до особистого самовдосконалення в дусі євангельських заповідей.