Історія релігії в Україні - Колодний А. М. - Проблема міжхристиянського порозуміння

Мінорізація християнства і "обезбоження" світу (наприкінці XX ст. на планеті згідно з вірогідними підрахунками є 836 млн. невіруючих та агностиків, а також 225 млн. атеїстів) може привести до консолідації християн і розвитку екуменічної ініціативи. Ця консолідація не здатна відновити тієї форми єдності християнства, яка існувала в першому тисячолітті. Очевидно, це буде не адміністративно-церковне об'єднання, а легітимізація наявного плюралізму всесвітньої християнської общини, зняття табу на сакральне спілкування поміж християнами, аж до найвищого вияву єдності — єдності в таїнстві євхаристії.

З огляду на величезну кількість теологічних, культурних, політичних, психологічних та інших перепон на шляху такої єдності вона не може розглядатися як справа найближчого майбутнього, хоча можна прогнозувати можливі напрями зближення, зокрема між православними й католиками. Ймовірно, з боку православних йому передуватимуть спроби віднайдення певного центру згоди, а також розв'язання (наближення до розв'язання) проблем, які стоять на заваді скликанню всеправославного собору.

Значну кількість важливих проблем належить розв'язати на цьому шляху і католицькій стороні. Найскладніша з-поміж них — папський примат. Прийнятий І Ватиканським собором (1870) догмат про непомильність папи, коли він виступає з питань віри та моралі "з амвону" (ex cathedra), став гранично серйозною перепоною на шляху християнської єдності. Очевидно, глави Римо-Католицької церкви змушені будуть продовжити зусилля пали Іоанна Павла II для віднайдення такого шляху здійснення примату, "який в жодному разі, не відмовляючись від сутності свого призначення, був би відкритим для нової ситуації" (Окружне послання "Щоб були всі одно" від 25 травня 1995 р.).

Необхідно підкреслити, що перспектива християнського зближення, з огляду на сучасні тенденції, не здається близькою. Початок нового тисячоліття може супроводжуватися загостренням (або принаймні збереженням) внутріхристиянського протистояння. Воно ще довгий час відбуватиметься в кількох напрямах, найістотнішими з яких є такі.

Православно-католицькі суперечності, спричинені нарощенням католицької присутності в країнах Східної Європи, різним розумінням церквами проблеми прозелітизму, не сприйняттям православними реальності виходу з катакомб східних католицьких церков у посткомуністичній Європі, елементами тріумфалізму, які демонструє католицька церква, що відіграла велику роль у ненасильницькому поваленні комунізму в регіоні, і який (тріумфалізм) хворобливо сприймається православними. Крім того, слід мати на увазі різні умови, в яких ведуть двосторонній діалог зконсолідована 960-мільйон-на католицька церква і розділене в помісних церквах 160-мільйонне православ'я, переважна більшість визнавців якого зосереджена в посткомуністичних країнах.

Не можна у стислий термін розв'язати і внутрішньо-православні суперечності, в центрі яких (окрім суто церковних проблем) — прагнення до унезалежнення низки православних церков, з одного боку, і прагнення зберегти їх у власному гравітаційному полі, з боку інших церков. Тобто йдеться про процес, синхронний геополітичному процесові, який розвивається на уламках колишніх СРСР та Югославії і хронологічні рамки якого наразі не може бути визначено.

Очевидним є розгортання конфлікту між історичними церквами в Центрально-Східній Європі і протестантськими центрами та місіями, переважно північноамериканського походження, котрі здійснюють надзвичайно потужний тиск на регіон з-понад тисячолітньою християнською традицією.

Усі ці чинники здатні істотно відкласти перспективу християнського порозуміння, яке, однак, у віддаленому майбутньому може змінити релігійну ситуацію у світі. Не виключено, що Україні, де впритул зійшлися християнські Захід і Схід, у цьому процесі належатиме гідне місце.

Треба очікувати разом із цим, що врегулювання багатостороннього міжцерковного конфлікту в Україні стане справою не найближчого часу. Особливо це стосується ситуації в православ'ї, яка є опосередкованим, але досить адекватним віддзеркаленням суспільно-політичного стану українського соціуму кінця XX ст., наслідком різних рівнів національної та церковної свідомості, щільності зв'язків з колишньою метрополією і навіть різних кодів історичної пам'яті. Тому на відміну від православно-греко-католицького конфлікту внутрішньо-православний конфлікт вичерпується більш хворобливо і з набагато більшими суспільними видатками. Спроби врегулювати його за допомогою соціально-політичних технологій минулих століть завчасно приречені на невдачу.

Можна очікувати, що оздоровлення українського православ'я відбудеться не внаслідок кулуарних змов, рокіровок на ієрархічних щаблях або тих чи інших політичних рішень керівництва країни, а через глибоке внутрішнє оновлення, яке Йтиме "знизу". Церква XXI ст. матиме народний, набагато більш "мирянський", ніж дотепер, характер. Ідентичність православ'я зміщуватиметься в напрямі громади творчих мирян, добровільно об'єднаних спільністю віри й загальними релігійними та культурними зацікавленостями. Жорсткість перегород між трьома рівнями церкви — мирянами, священиками і єпископатом — розмиватиметься. Очевидно, впливи протестантизму, які нині ще викликають роздратування в багатьох православних ієрархів, будуть піддані асиміляції, "оправославлюватимуться" і стануть, певною мірою, органічними для історичних церков України.