Релігієзнавство - Кислюк К.В. - 5. Паломництво

Паломництво (араб, ал-хадж) — відвідини "святих місць", у першу чергу Мекки, де треба кілька разів обійти навколо старовинної святині — Кааби (3:91). Вважається, що його має здійснити кожен повнолітній мусульманин за наявності фізичних і матеріальних можливостей. Тому, хто не може з тих чи інших причин здійснити хадж самостійно дозволяється відправити замість себе "заступника".

За переказом, початок паломництву поклав ще Пророк Мухаммад, який здійснив його в роки війни з Меккою. Після того як місто потрапило в його руки, а храм був очищений від язичницьких божків, у 632 р., останньому в його бурхливому житті, Мухаммад офіційно очолив цю церемонію.

Власне те, що завжди розуміють європейці під паломництвом, в ісламі вважається умра – мале паломництво, яке проходить за скороченою програмою й удовільно обраний час. Підчас умри здійснюється таваф — обхід навколо Кааби, розташованої в дворі величезного храмового комплексу - Священної Мечеті (араб. аль-Масждидаль-Харам). Кааба (араб, аль- Кааба) — це споруда висотою 15 м з основою 12 ∙ 10 м із сірого каменю на невисокому (0,25 м) мармуровому фундаменті, покрита чорною або білою парчевою тканиною. Задовго до появи Пророка Мухаммада вона відігравала роль племінного святилища. У східному куті Кааби на висоті приблизно 1,5 м. у спеціальній ніші вміщений знаменитий Чорний Камінь, імовірно, метеоритного або вулканічного походження. Нині Чорний Камінь складається з кількох шматків, з’єднаних срібним дротом. Розповідають, що колись він був яхонтом, посланим на землю Аллахом, але почорнів від людських гріхів. У середині Кааби (двері розташовані на висоті 2 м) при миготінні масляних ламп можна роздивитися три дерев’яних стовпи, що підтримують покрівлю, і сувій Корану, що немов висить у повітрі, — настільки важко побачити його підставку.

Таеаф — ритуальний обхід довкола Кааби

Насамперед, прочанин повинен потрапити в людську круговерть у дворі мечеті. Якщо йому не пощастить доторкнутися до Каменя, треба поцілувати свою долоню і виставити її убік цієї святині. Після цього починається семиразовий обхід головного ісламського святилища. От як описує свої враження від цієї круговерті один з російських журналістів: "Людина, яка ввійшла до неї, стає іншою, це відчув кожен, хто побував у ній. Тут твердження, що "всі люди — брати", миттєво втрачає свою банальність і пронизує тебе своєю глибокою істинністю. Мусульмани всього світу зливаються тут в очисну спіраль, що підіймає їх до райської благодаті..."^*72.

*72: {Казиев Ні. Мой хадж // Наука и религия.— 1998 – С. 15.}

Цей духовний сенс обряду обходження Кааби насправді приховує його давню язичницьку форму — саме так, здійснивши ритуальне жертвопринесення, вшановували своїх ідолів араби до проповіді Мухаммада.

Потім прочани п’ють воду зі священного джерела Замзам, водуз нього беруть із собою в спеціальній посудині, завдяки чому в літаках або на теплоходах прочан легко відрізнити від туристів.

Після тавафа мусульмани — учасники "малого паломництва" повинні здолати кількасот метрів між пагорбами Сафа і Марва неподалік від Священної Мечеті. Переказ пов’язує ці ритуальні дії зі стражданнями Хаджар і її сина Ісмаїла, коли в пошуках води вона сім разів пробігла між пагорбами. Хаджар (бібл. Агар) була рабинею Ібрагіма, яку його занадто стара для дітонародження дружина Сарра запропонувала йому в наложниці. Коли Хаджар народила сина Ісмаїл а (бібл. Ізмаїл) між двома жінками почалися чвари. На вимогу Сарри їбрагім, який на додачу одержав відповідне одкровення, відвіз матір з немовлям у пустельну Мекканську долину, де не росло жодного дерева, жодної травинки, не було жодного джерела води, і залишив напризволяще. Пошуки води Хаджар виявилися марними. Повернувшись до сина, вона побачила, що той, плачучи, ударив голою ніжкою по сухій землі. І раптом з-під його ніжки забило джерело. З часом на цьому місці виник священний колодязь Замзам. А кочівники-бедуї-ни, що оселилися біля джерела, заснували Мекку.

Хадж, у повному розумінні цього слова, триваліший і складніший за описаний ритуал. Здійснюється він з 7 по 13 число спеціально відведеного для цього місяця за арабським календарем (зу-ль-хіджжа) і включає кілька обрядів.

Починається хадж з обряду іхрама — при ведення себе в стан ритуальної чистоти. Символом чистоти є одяг прочанина, що складається з двох шматків білої тканини: один обертається навколо стегон, другий накидається на плечі. Прочани повинні поголитися або просто зрізати пасмо волосся. На час паломництва змінюється і покривало Кааби — з чорного на біле (старі покри вала розрізають на шматки і продають прочанам). Після цього відбуваються обряди "малого паломництва": обхід навколо Кааби, пиття води зі священного джерела, біг між двох пагорбів.

Карта місць паломництва

Хадж, у повному розумінні цього слова, триваліший і складніший за описаний ритуал. Здійснюється він з 7 по 13 число спеціально відведеного для цього місяця за арабським календарем (зу-ль-хіджжа) і включає кілька обрядів.

Починається хадж з обряду іхрама — при ведення себе в стан ритуальної чистоти. Символом чистоти є одяг прочанина, що складається з двох шматків білої тканини: один обертається навколо стегон, другий накидається на плечі. Прочани повинні поголитися або просто зрізати пасмо волосся. На час паломництва змінюється і покривало Кааби—з чорного на біле (старі покри вала розрізають на шматки і продають прочанам). Після цього відбуваються обряди "малого паломництва": обхід навколо Кааби, пиття води зі священного джерела, біг між двох пагорбів.

Сьомого числа в мечеті Кааби провадиться урочиста проповідь, того же вечора або наступного ранку прочани залишають Мекку.

Восьмого числа процесія прочан (хто пішки, автобусами, а хто власним автомобілем) вирушає до долин Міна і Муздаліфа біля гори Арафат (28 км від Мекки), безперервно повторюючи "Ляббейка!" — "Підкоряюся Тобі!".

З полудня до заходу сонця дев’ятого числа відбувається центральний обряд хаджа — вукуф (букв, стояння) поблизу Арафата: прочани слухають проповідь головного імама Священної Мечеті, який на білому коні підіймається на цю гору. Стояння біля гори має нагадувати людям про Страшний суд, коли вони нескінченно довго будуть чекати остаточної віддяки, маючи при собі тільки власні думки, слова і вчинки. Щойно сонце сідає, всі під звуки пострілів і музики рушають в долину Муздаліфа. Тут, поблизу яскраво освітленої мечеті, читаються вечірні й нічні молитви.

Наступного дня, десятого числа, після ранкової молитви прочани прямують удолину Міна, де кидають сім каменів, підібраних напередодні в Муздаліфі, в останній із трьох стовпів. Ці стовпи символізують диявола, а сам звичай нагадує давнє покарання за особливо тяжкі злочини, що й дотепер застосовується на практиці в деяких арабських країнах, і засвідчує рішучість учасників цієї церемонії прийняти сторону добра. Після цього прочани можуть повернутися в Мекку для здійснення останнього тавафа.

У цей же день починається найзначніше мусульманське свято— свято жертвопринесення, що триває чотири дні. Цим святом завершується паломництво. У наш час прочанин просто оплачує спеціальний купон, і від його імені на спеціальній фабриці на околиці Мекки буде заколота вівця, чиє м’ясо відправлять у країни з голодуючим населенням як гуманітарну допомогу.

На зворотному шляху прочани, хоч це офіційно не входить до програми паломництва, намагаються відвідати Медину, де знаходяться могили Пророка й перших праведних халіфів, Єрусалим і місто Хеврон у Палестині, де нібито похований Ісмаїл.

Той, хто здійснив хадж, отримує почесний титул хаджі і право на носіння особливого головного убору - зеленої чалми. Удень Страшного суду хаджі зможе заступитися перед Аллахом за 400 своїх рідних і близьких.

За останні 70 років Мекку і Медину відвідало понад 30 млн. чоловік, з них більше 2 млн. побувало там у 2005 р.

Ритуал регулярного паломництва в Мекку певним чином згуртовує мусульман, розкиданих по всьому світі і замінює централізовану релігійну організацію, подібну до організації Християнської Церкви.

До п’яти стовпів ісламу іноді додають шостий — "священну війну" — джихад (араб, зусилля, боротьба за віру). Звичай "священної війни" походить з епохи раннього ісламу, коли тривала безперервна війна, пов’язана з розширенням "світу ісламу". Надалі почали виділяти кілька різновидів джихаду:

• боротьба проти ворогів Аллаха, до яких зараховували всіх невірних;

• війна проти тих, хто зазіхає на недоторканність кордонів ісламської держави;

• воєнні дії проти монотеїстів-немусульман, що живуть на ісламській території, але відмовляються сплачувати спеціальні податки на невірних;

• боротьба з віровідступниками й тиранами (саме під останнім приводом у 80-і роки XX ст. йшла "священна війна" між Іраном та Іраком, у якій загинули приблизно 1 млн. мусульман).

Були вироблені конкретні правила ведення війни, що забороняли надмірну жорстокість щодо цивільного населення, масові вбивства і руйнування.

Позаяк переважна більшість мусульман свято вірить, що доля кожного з них заздалегідь визначена, вони сміливо йдуть у бій, твердо знаючи: двом смертям не бувати, однієї – не минути. Крім того, родина загиблих у боротьбі за віру буде користуватися постійною матеріальною і моральною підтримкою інших членів мусульманської громади. Цим користуються як сучасні терористичні ісламістські угруповання, так і західні спецслужби. За повідомленнями ЗМІ, родина загиблого терориста-самогубця може одержати залежно від розголосу, що набув здійснений ним теракт, до кількох сотень тисяч доларів, а за вбивство лідерів екстремістських угруповань спецслужби не пошкодують і мільйона.

Крім п’яти зазначених "стовпів", правовірні мусульмани повинні дотримуватися менш значних розпоряджень і заборон. До їх числа належать наступні:

1. Сувора заборона робити зображення Бога, а також взагалі зображувати живих істот. Хоча ця заборона викладена в Корані лише побічно (40:66 та ін.), мусульмани вважають такі зображення богохульством, спробою зрівнятися з Творцем, а спеціалісти-релігієзнавці пояснюють її необхідністю вести безкомпромісну боротьбу із залишками язичництва, що безпосередньо передувало ісламу.

2. Заборона вживати свинину, м’ясо паданини або пити кров (5:4; 6:146—147, ін.). Ці заборони дуже нагадують правила кошерної їжі, поширені серед євреїв, численні і впливові громади яких існували на Аравійському півострові і в його центрі Мецці в той час, коли Мухаммад почав проповідувати там іслам. І все-таки, якщо араби сприйняли ці правила від євреїв, то лише тому, що не розводили свиней, а паданину не їли з погляду здорового глузду—у жаркому кліматі це рівносильне самогубству. Щодо заборони вживання крові можна припустити, що вона, як і в євреїв, вважалася сповненою надприродними якостями, що підтримують життя, — адже сильна кровотеча завжди закінчується смертю живої істоти. Ставлення до крові я к до нечистої рідини виявляється й в інших заборонах: якщо підчас готування їжі до неї потрапила кров, то вся їжа вважається нечистою, якщо у власній слині з’явилася кров з ясен — краще сплюнути від гріха подалі.

3. Заборона вживати спиртні напої, отримані в результаті процесу бродіння (точніше кажучи, ця заборона стосується вина та пива, але ніяк не горілки, невідомої арабському суспільству часів Мухаммада, але винайденої саме арабами в VIII ст.).

4. Заборона грати в азартні ігри. Є відомості, що мекканці зловживали і тим, і іншим, шо відволікало їх від сумлінного виконання релігійних обов’язків, коли запанував іслам: п’яний не здатний належним чином зробити намаз, а азартний гравець може про нього й зовсім забути. Коли ж умовляння Пророка своїх послідовників не подіяли, довелося накласти сувору забороіту (5:92). Ця заборона дотепер зберігається у вигляді відповідних статей карного законодавства багатьох арабських країн.

5. Заборона стягувати відсотки і займатися лихварством (ріба) (2:276—277), через яку банкам в арабських країнах доводиться задовольнятися "комісійними". Причиною заборони ріба, з погляду ісламу, є несправедливість, що заподіюється боржникові кредитором, використанням ним потреби боржника в грошах. Джерела цієї заборони при бажанні можна побачити в обставинах життя самого Пророка, для підприємницької діяльності якого звичайні тоді лихварські 100—400% були дійсно руйнівними.

Найважливішими обрядами в ісламі слід вважати обрізання і жертвопринесення.

Обрізання — давня доісламська традиція, укорінена у багатьох народів у звичаях первісної ініціації, які знаменували перехід до дорослого життя і супроводжувалися низкою фізичних і моральних випробувань, покликаних засвідчити готовність юнака (або дівчини) до виконання нової соціальної ролі. Хоча обрізання є в ісламі обов’язковим, йому не надається такого надзвичайного ритуального значення, як в іудаїзмі, — принаймні, у Корані про нього не сказано ані слова. Проте для звичайних мусульман саме цей обряд разом з відмовою від вживання свинини й алкогольних напоїв є найбільш наочним і зрозумілим знаком приналежності до цієї релігії.

На відміну від іудаїзму, вік хлопчиків, над якими здійснюється обряд обрізання, точно не визначений. Він коливається від 7 до 15 років. Правда, у наші дні його частіше присвячують до початку навчання в школі. Обрізанню передує стриження волосся, перевірка знання основних молитов. Хлопчика вдягають у красивий костюм зі стрічкою через плече з написом "машаллах" ("це те, що побажав Аллах"), саджають на коня, верблюда або в таксі і везуть до фахівця, іноді в супроводі цілого почту родичів, сусідів, знайомих. Після виконання обряду батьки і запрошені дарують винуватцеві цього сімейного свята подарунки, тим більше що найчастіше після операції хлопчик кілька днів змушений провести в ліжку.

Обряд жертвопринесення є невід’ємною частиною ісламських свят, крім того, він може виконуватися при святкуванні урочистих подій у житті кожного мусульманина. Ритуал цього обряду чітко регламентований і спрямований на запобігання зайвої жорстокості і кровопролиття при його виконанні. Тварина перед закланням повинна бути звернена головою до Мекки, а наближаючи ніж до її горла, треба обов’язково промовити традиційну священну формулу: "В ім’я Аллаха всемилостивого, всемилосердного!" Далі потрібно, щоб при закланні тварини були цілком розрізані чотири великих вени на шиї. Доки тварина рухає кінцівками, необхідно тримати тушу у висячому положенні, щоб краще стікала кров. Птаха обезголовлюють, після чого відпускають, щоб він бив крилами до повного знекровлення. В західноєвропейських країнах обряд жертвопринесення за ісламськими звичаями заборонений — як такий, що суперечить правилам гуманного поводження з тваринами.

Невід’ємною частиною релігійно-культової системи ісламу є шаріат. Шаріат (араб, аш-шаріа, букв, прямий, правильний шлях, розпорядження, законоположення) — зведення норм моралі, права, культових розпоряджень, що регламентують усе суспільне й особисте життя мусульман. Значення шаріату для послідовників ісламу легко собі уявити, якщо згадати про нерозривний зв’язок між власне релігійною і суспільно-політичною сферами людського життя, про яку вже згадувалося як про найважливішу особливість ісламу. З цього погляду шаріат можна назвати релігійним Законом, у тому розумінні, в якому вже говорилося про релігійний Закон євреїв, записаний в П’ятикнижжі Мойсея. Цим, певною мірою, пояснюється висока ефективність і стабільність дії шаріатських норм протягом усієї історії ісламу.

Умовно кажучи, норми шаріату поділяються на ті, що стосуються обрядово-культової діяльності, і ті, що стосуються питань державного, цивільного і кримінального права. Хоч би як там було, завжди підкреслюється релігійний характер шаріату в цілому, його "божественна природа". Тому покарання, навіть якщо вони зходять від державних правоохоронних органів, завжди сприймаються мусульманами і трактуються юристами та богословами як боже покарання, оскільки головним призначенням держави є виконання волі Аллаха на землі.

Більшість розпоряджень шаріату мають загальний характер і визначають основні принципи ісламського законодавства. Разом з тим, у ньому можна зустріти і конкретні юридичні норми, особливо щодо ритуальної практики.

Головним джерелом шаріату є, безумовно, Коран. Саме він визначив дух шаріатського законодавства, заклав основи найважливіших шаріатських настанов, незважаючи нате, що власне правові норми в ісламському Священному Писанні найчастіше обкреслені у формі етичних вимог, а не юридичних норм. За деякими підрахунками, без^ посередні вказівки з релігійних, цивільних і карних питань можна зустріти не менш яку 500 айатах, тобто приблизно в кожному десятому рядку Корана (недарма в самому Корані сказано, шо він присланий арабам як судовий кодекс (13:37)). Однак конкретних правових норм у Корані важко знайти більше ніж півтора десятка. Пояснюється це тим, що конкретні життєві ситуації не можуть бути передбачені вичерпним чином навіть у Священній книзі.

Тому при Мухаммаді продовжувало діяти традиційне для первісних і ранньокласових суспільств звичаєве право, а всі суперечливі питання Пророк вирішував своїм всемогутнім словом, спираючись на свій життєвий досвід і здоровий глузд. Після смерті Пророка члени мусульманської громади керувалися переказами і висловлюваннями, приписуваними Мухаммаду, або зверталися по допомогу до його найближчих соратників, чиї індивідуальні або колективні рішення мали юридичну чинність. Пізніше щонайменше дві-три тисячі з цих юридичних прецедентів були зафіксовані в Суш, що у такий спосіб стала другим за значенням джерелом шаріату.

Незважаючи на це, приблизно до кінця X ст. мусульманські судді користувалися значною свободою у виборі рішення з питань, не урегульованих перш йми двома джерелами шаріату.

Якщо судове рішення не суперечило здоровому глузду, нормам традиційного права і звичаям, поширеним серед мусульман, отримувало загальну підтримку, то воно в свою чергу ставало зразком для наступних розглядів. Мусульманські богослови вбачали в загальному визнані божественну санкцію на його подальше застосування в правовій практиці. Так виникло третє джерело шаріату і мусульманського законодавства в цілому — "спільна думка" (араб, аль-іджма). Насправді потреба в цьому принципі пояснювалася тим, що розростання мусульманського світу відбувалося більш швидкими темпами, ніж кодифікація права.

Норми шаріату встановлюють:

1) дії обов’язкові, здійснення яких винагороджується, а нездійснення тягне покарання (так, за 4-кратне порушення посту загрожує страта);

2) дії бажані, за здійснення яких чекає винагорода, але нездійснення яких не викликає ніяких правових санкцій;

3) дії добровільні, за які не передбачені ані винагорода, ані покарання;

4) дії небажані, що заслуговують морального осуду, але не спеціального покарання;

5) дії заборонені, за здійснення яких очікує суворе покарання.

На основі норм шаріату правосуддя з цивільних і кримінальних справ здійснюють спеціальні судді — каді (араб. той, хто призначає; той, хто присуджує). У шаріатському суді каді виступає одночасно й у ролі обвинувача, а також стежить за приведенням у виконання призначеного ним покарання. Вирок каді не може бути оскаржений у вищих апеляційних інстанціях (часто їх узагалі не існує), але сам каді, його спадкоємець або колега вправі скасувати вирок. Крім суддівських обов’язків, каді за давньою традицією виконує й обов’язки чиновника: спостерігає за станом громадських споруд і шляхів сполучення, відповідає за збирання і розподіл громадських коштів, утому числі добровільної й обов’язкової милостині тощо.

Норми шаріату і сьогодні діють у багатьох арабських країнах, хоча і несуть на собі помітний відбиток низького рівня розвитку арабського суспільства в часи формування ісламу. Тому, наприклад, за невелику крадіжку невдаху-злодія чекає відрубування кисті руки (5:42), а за перелюб загрожує 100 ударів ціпком (24:2) чоловіку і жінці або навіть публічне побиття камінням до смерті. За багато видів злочинів шаріат передбачає страту, способи якої залишилися незмінними з часів середньовіччя—відрубування голови, четвертування, утоплення, поховання живцем, а позбавлення вол і застосовується порівняно рідко — можливо, тут позначилися кочові традиції. Крім того, діє принцип грошового відшкодування за убивство або заподіяння тілесних ушкоджень.

Шаріат розглядає шлюб як обов’язок людини перед Богом, а численних дітей—як знак Божого благовоління. В ісламі офіційно узаконене багатожонство, здавна відоме багатьом семітським народам (4:3), дозволяється мати до чотирьох дружин за умови рівного їх забезпечення.

Коли мусульманин одружується, він має сплатити за наречену її батькам викуп, іноді досить значний (тюрк, калим).

Відповідно до Корану і Суни необхідно приховувати сімейне життя від сторонньої уваги. Найвідомішим практичним наслідком цих розпоряджень для європейця є носіння жінкою в громадських місцях покривала, що ховає фігуру й обличчя (араб, паранджа, тюрк. чадра) (24:31 і ін.). Перекази приписують честь установлення цього звичаю Пророку Мухаммаду, який одного разу приревнував свою молоду і вродливу дружи ну Айшу. У нечисленних арабських містахі втому соціальному середовищі, до якого належав Мухам мад, жінки за давньою традицією ховали обличчя, тоді як арабам-кочівникам цей звичай був невідомий; їхні жінки не знають покривал дотепер, оскільки вони заважають займатися нелегкою повсякденною роботою.

Жінкам в ісламі виділяється особлива, заборонена для чоловіків половина будинку (араб, харам, звідси - гарем). Ніхто сторонній, крім вузького кола близьких родичів, євнухів і маленьких дітей (24:31), не може входити на жіночу половину будинку, бачити обличчя й прикраси жінок; залишати будинок без супроводу чоловіка шаріат жінці теж забороняє.

Відповідно до ісламу стосунки між чоловіками повинні будуватися на засадах гармонії і взаєморозуміння. Головним у будинку вважається чоловік, який утримує родину (4:38). Він має право покарати дружину — наприклад, відлучити її від свого ложа на термін до чотирьох місяців (2:226).

Процедура розлучення відповідно до шаріату дуже проста. Якщо чоловік говорить дружині "Таляк!" ("Розлучаюся!"), вона вже може вважати себе розлученою. У цьому разі дружина, як правило, повертається в рідний дім, але зобов’язана повернутися до чоловіка, якщо він змінить своє рішення. Слово "Таляк!", повторене тричі, робить примирення чоловіка і жінки неможливим (2:228—232). Ісламські богослови вважають, що всупереч зовнішній простоті така процедура дає чоловіку і жінці досить часу для прийняття обміркованого, а не емоційного рішення. Розлученій дружині повертається та частина майна, що є її особистою власністю, і відповідно до статку чоловіка призначається справедливе утримання (2:242). Розлученій жінці дозволяється знову безперешкодно виходити заміж.

Як і в інших релігіях, у культовій системі ісламу значне місце приділяється релігійним святам, найзначнішими з яких є наступні.

День жертвопринесення, відомий нам під тюркською назвою Кур-бан-байрам. Відзначається на згадку біблійного праотця Авраама (Ібра-гіма), який збирався принести в жертву Богові свого сина. Тому кожен віруючий зобов’язаний разом з читанням молитви зарізати вівцю, барана, корову, верблюда або коня.

Свято жертвопринесення починається 10 числа місяця зу-ль-хіджжа (на 70-й день після посту) і закінчується водночас з завершенням паломництва. У цей день мусульмани на згадку про намір Ібрагіма пожертвувати Богу свого сина мусять принести на заклання тварину. Ті, хто тримає домашню худобу, спеціально відгодовують жертовну тварину до свята, дотримуючись відповідного розпорядження Корану (22:37). Інші роблять у мечеть грошові внески, що за розмірами дорівнюють вартості жертовної тварини. Небагатим людям доводиться скидатися, щоб купити тварину: вівцю або барана приносять у жертву від однієї людини, ін ш их жертовних тварин - по одному на сімох жертводавців. Жертовна тварина має бути не молодшою року й не мати недоліків. Приготовану до заклання тварину іноді відзначають фарбою, намистами і бубонцями. Відповідно до ісламського віровчення, ці тварини допоможуть людям досягти місця Страшного суду.

Святковим ранком мусульмани йдуть до мечеті в новому святковому одязі. Після колективної молитви вони розходяться по домівках, а потім збираються в когось для читання Корану, слухання настанов і повчань священнослужителя. Потім у мечеті або на відкритому молитовному майданчику за містом імам вимовляє проповідь. Після відвідування мечеті прийнято йти на кладовище молитися за померлих.

Після відвідування кладовищ і усипальниць праведників здійснюється сам обряд жертвопринесення. М’ясо забитої тварини треба поділити на три частини: одна — родині, друга — близьким, сусідам, залишок—бідним і голодним (22:29). Для цього влаштовується ритуальне частування, в якому бере участь широке коло знайомих, родичів і сусідів. Шкіри жертовних тварин здають у мечеть.

Про розмах цього свята можна судити за повідомленнями арабських ЗМІ, згідно з якими поголів’я овець у цей день зменшується на чверть.

Ураза-байрам — свято закінчення посту, свято розговіння, або малого жертвопринесення. Триває це свято три дні. У ці дні віруючі повинні дати звіт проте, як вони провели піст місяцю рамадан. Якщо вони порушили піст, то зобов’язані принести жертву або сплатити духівництву певне відшкодування.

Протягом Ураза-байрама роздають милостиню "завершення посту", роблять благодійні внески на громадські потреби. За повір’ям, поки раб Божий не подасть милостині, "піст рамадана висить між небом і землею".

Напередодні свята прийнято обмінюватися традиційними частуваннями з найближчими сусідами. Рекомендуються фініки і солодощі. Усі намагаються повернутися в коло родини і залишатися вдома, оскільки вважається, що саме в цей день повертаються в рідний будинокдуші померлих предків.

Перед урочистою молитвою рекомендується старанно виконати всі очисні церемонії й надягнути святковий одяг. У проповідях на честь свята звучать заклики дотримуватися посту й у майбутньому.

Після обов’язкової спільної молитви мусульмани відправляються до могил. Дорослі чоловіки, зібравшись разом, відвідують ті родини, що недавно втратили когось зі своїх членів. Уродинах померлих влаштовуються поминки з читанням молитов і символічним частуванням.

У той же час, у дні Ураза-байрама повсюдно працюють святкові ярмарки, організуються народні гуляння. Свято завершується вечірньою трапезою.

Мірадж — свято на згадку чудесної нічної подорожі Пророка Мухаммада з Мекки в Єрусалим і далі до Престолу Господнього (17:1). У ніч з 26 на 27 число місяця раджаб Мухаммад, що мирно спав поблизу Кааби, прокинувся від голосного заклику: "Прокинься, сплячий!" Розплющивши очі, він побачив свого давнього знайомого — архангела Джибраїла в розшитому золотом і перлами одязі. Поруч з ним знаходилася дивна тварина — білий кіньзлюдським обличчям і крилами, що випромінювали світло. На цьому прекрасному творінні Аллаха на ім’я аль-Бурак ("Блискучий") свого часу їздив Ібрагим. Коли на нього сів Пророк Мухаммад, він миттєво перенісся в супроводі Джибраїла спершу на гору Синай, де колись Бог з’явився Пророку Мусі, а потім до Віфлеєма, де колись народився пророк Іса. Після зупинок у цих місцях для молитов аль-Бурак привіз Мухаммада на Храмову гору в Єрусалимі (1090 км від Мекки!), де тепер височить на згадку про Мірадж "Купол скелі".

Мухаммад на Бураку

Там до Пророка спустилися осяяні неземним світлом сходи, по яких Пророк миттєво піднявся до семи небес. На першому небі його вітав Адам, а на останньому чекав Аллах, чий лик був схований багатьма тисячами покривал. Тут засновник ісламу вторгував в Аллаха щоденну п’ятикратну молитву (Господь жадав від мусульман молитися 50 разів удень!). Потім Мухаммаду були запропонованіхщі посудини — одна з вином, а друга з молоком. Мухаммад випив молока. З’ясувалося, що Мухаммад діяв правильно, оскільки інакше Його народ зійшов би з правильного шляху. У бесіді з Аллахом Мухаммад вимовив 99 тис. слів, однак повернувшись додому, знайшов своє ліжко ще теплим.

Мавлюд — день народження Мухаммада. Як і будь-яке інше свято, воно супроводжується урочистим богослужінням, посиленими молитвами, святковими застіллями, загальним примиренням, роздачею щедрої м илостині.

Звичай святкувати день народження Пророка закріпився через 300 років після завершення його пророчої місії. Точна дата народження Пророка невідома, але перекази, як і у випадку з Буддою, приурочують її до дня його смерті (8 червня 632 р.). У мусульманському календарі це 12 число місяця аль—авваль.

Традиційно дні народження в ісламському світі святкуються без зайвої зовнішньої пишноти, а іноді й зовсім не відзначаються. Дату, коли пішла з життя та або інша відома людина, прийнято відзначати більш урочисто. З нагоди Мавлюда в мечетях відбувається урочисте богослужіння з проповідями на честь Пророка, роздається милостиня. Святкова програма містить у собі декламацію рядків з Корана, в яких прославляється Пророк. У багатьох країнах мають місце святкові ходи із запаленими ліхтарями або смолоскипами.

П’ятниця (араб, йаум аль-джума) —день відпочинку, що має таке ж релігійне значення, як субота в іудеїв і неділя в християн. Адже саме в п’ятницю, затвердженням мусульманської традиції, народився Пророк Мухаммад, відбулося переселення з Мекки в Медину, очікується початок Страшного суду. У п’ятницю молитва особливо урочиста. У полуденній молитві два перших ракати замінюються проповіддю глави мусульманської громади — імама. Щоб підкреслити значимість моменту, імам сідає в тиші на 1—2 хв. Потім він починає говорити. За традицією, перша частина проповіді імама стосується духовних питань, друга — повсякденного життя віруючих.

Якщо, підбиваючи підсумок, спробувати порівняти мусульманську обрядовість і морал ь із християнською, то можна погодити -ся з оцінкою а кал. В. Бартольда: "Християнин, щоб виконати вимоги своєї віри, повинний забути себе заради Бога і ближнього; від мусульманина його закон тільки вимагає, щоб серед своїх справ він не забував ні Бога, ні ближнього"^*73, ні, додамо, самого себе.

*73: {Бартольд В.В. Работы по истории ислама и арабского халифата // Соч.-М., 1966.-Т. 6.-С. 218.}