Релігієзнавство - Лубський В.І. - Етична філософія релігії

Етична філософія релігії. Релігія у свій класичний період дає людині не тільки світогляд, все її розумне буття, вона дає їй також етику, мету, волю і діяльність, вказує зразок, критикує заповіді і закони. Подібно тому, як пояснення природи опирається на вплив надприродних сил, етика опирається на відвертість, бачить залежність людини від надприродних сил, що направляють долю її в цьому, а може і в майбутньому світі. Етика має, таким чином, своєю базою історію людини. Відношення людини до надприродного світу визначає собою, як жити праведним чином в цьому світі. Це стало зрозумілим, тому що у класичний період релігії людина відчувала себе ближче до надприродного світу, ніж до природного, і земне життя розглядаюся лише як засіб для майбутнього. Однак відносини тут значно складніші, ніж це уявляється. Йдеться тільки про релігію в класичний період.

Ті види і форми, в які виливаються відносини між релігією і етикою в даний період, являються продуктом давньої історії. І якщо ми розглянемо зв'язок релігії з етикою в її історичному розвитку, ми відкриємо безперервну взаємодію між ними: не тільки релігія впливає на етику, а навпаки, етичний розвиток людей впливає на характер та зміст релігії.

Крім того, коли йдеться про виправдання та обгрунтування, релігія свідомо чи несвідомо опирається на етичні ідеї, а не навпаки: це справедливо навіть по відношенню до класичної епохи.

З історичної та з логічної точки зору велике значення має дослідження питання, які ж в дійсності відносини між релігійною та етичною суттю відбуваються в тих випадках, коли релігія виступає як основа етики.

Останні роки не були відзначені виникненням принципово нових, оригінальних концепцій в цій галузі буржуазного релігієзнавства, але продовжувався процес критичного переусвідомлення вже висунутих раніше теорій, розуміння безплідності пропонованих ними альтернатив

Різноманітні неопозитивістські різновиди філософських концепцій релігії — одні з найбільш впливових в буржуазному релігієзнавстві. На них покладалися надії на подолання протиріч та інших буржуазних теорій, оскільки ці концепції вправно створювали видимість науковості та об'єктивності, відволікаючись від питання про існування бога, байдужого до головної проблеми утворення та обгрунтування методу аналізу релігійної мови Зведення філософії до аналізу елімінує головне — світоглядну проблему, в рамках якої осмисленим став і сам аналіз. Без неї аналіз релігійної мови перетворюється у допоміжний засіб самої теології, а аналітична філософія релігії — у типове знаряддя релігійної апологетики. К.-Р. Брекенхельм, аналізуючи відомі концепції, розглядає їх з точки зору своєї основної методологічної думки: загальна філософська ідея вченого визначає його теорію релігії.

Незадоволеність аналізованих концепцій, з його точки зору, пояснюється незадоволеністю вихідним філософським матеріалом.

К.-Р. Брекенхельм виявляє неясність ідей Дж.Уілсона, сумнівність зв'язку між ними. Відверто скептичний автор по відношенню до теорії "теїзму без доказів" Дж.Хіка, що обґрунтовував існуванням бога від аргументу віри в нього, подібно до того як віра в існування зовнішнього світу підтверджує існування останнього.

Релігійно-філософські ідеї Хіка автор вважає неплодотворними та неконструктивними, оскільки вони залежать від емпіризму і пізніх поглядів Л.Вітгенштейна. Ця критика досить типова і корелює, наприклад, з висловлюванням Дж.Сміта (Див. реферат "Раціональна та релігійна віра") про те, що позиція Вітгенштейна припускає існування людей науки та людей віри, тоді як реально живе і діє людина, що об'єднує в своєму досвіді наукові та релігійні інтереси. Тому вирішення питання про раціональність віри, пропонованої ним, ненадійне. Крайній суб'єктивізм характеризує філософію релігії Д Філіпса, наслідком якої є переконання в тому, що святий та атеїст не інтерпретують один і той же світ у різний спосіб. Вони бачать різні світи. По К.-Р.Брекенхельму, розходження серед філософів релігії, відсутність єдиної теорії свідчать про кризу. Сам він не ризикує запропонувати власну концепцію, але вважає, що взагалі її створення можливе, якщо дотримуватися запропонованих ним критеріїв. Аналіз їх з марксистської точки зору показав би їх суперечливість та несумісність, що не дивно, тому що іманентна критика автора не торкається істотних світосприймаючих передумов аналізованих концепцій, які він поділяє. Тому і втрата єдності буржуазними філософами від релігії пояснюється причинами чисто технічними: різниця в семантичних та епістемологічних питаннях. Саме так звучить заключна думка в книзі іспанського філософа Гарая, присвячена розбору аналітичних філософій релігій. Дати відповідь на будь-яке з поставлених питань ми поки що не можемо і їх залишаємо на майбутнє. Не тому, що подібно Бурідану віримо у вічну невизначеність, а від того, що життя коротке, а величність проблем спонукає нас до компромісу. Справа в тому, що в вікових теоретичних дебатах щойно з'явилися нові форми їх ведення, і здається більш вигідним не ховатися в пошуках спокою в темних закутках філософії, як казав Юм, скромно чекати. Шлях неопозитивізму в його спробах обгрунтування філософської теорії є досить типовий для різних буржуазних квазіоб'єктивістських доктрин: це шлях від заперечення права релігії та віри на осмислене існування і його визнання. Логічність такого шляху виявилася в суб'єктивно-ідеалістичній природі цього різновиду буржуазної філософії: неопозитивізм веде до фідеїзму, пристосовуючись до потреб релігії і теології.

Найважливіше місце в філософських дебатах з приводу релігії у буржуазних філософів займає, як і раніше, проблема віри й розуму. Але якщо в минулі часи вона частіше вирішувалася розведенням цих понять, протиставленням їх одне одному, то зараз, навпаки, у спробах укріплення віри саме до розуму звертаються апологети від руйнування: "Сьогодні більше ніж будь-коли необхідно звертатися до розуму перед обличчям секуляризованого, а отже, ворожого чи байдужого по відношенню до віри світу", — пише один з католицьких філософів. Інший автор обґрунтовує саме необхідність філософії для релігії, апелюючи до розуму, раціональності: для християнина головне, говорить він, не віра, а інтуїція, сенс і цінність, які лежать за межами досвіду і поза мирським. Отже, зріла фаза християнської свідомості потребує розуміння, переконання, осмислення, раціоналізації віри: "До чого ж велика сьогодні потреба у філософській підтримці раціоналізації християнської віри". Головна його думка — це не протиставлення, а наближення одного до іншого. Здійснюється воно по лінії "впровадження" віри у розум, науку, філософію, де обгрунтовується необхідність віри для теорії пізнання, здійснення комунікації, для будь-яких дискусійних логічних операцій. З іншої — раціоналізується віра, виявляються одно типові елементи в науці, філософії та релігії, а ними якраз і є раціональні парадигми. В суспільно-історичному значенні спроба поєднати в єдиному синтезі непоєднувані розум та релігійну віру — явно приречена на поразку, хоча, звичайно, безпосередньо вона й може принести користь релігії, сприяючи якийсь час продовженню її життя, створюючи видимість переконливості її аргументів.

З іншого боку, використання "аргументів від розуму", проникнення розуму у віру — це троянський кінь, який ніяк не сприяє "чистоті" віри, а вільно чи невільно сприяє її розладнанню. Це двозначність проблеми "розум-віра" в сучасній її інтерпретації.

Виправдовують релігію і ті філософські вчення, які часто традиційно вважаються атеїстичними. Такий, наприклад, екзистенціалізм М.Хайдеггера, який по-філософськи осмислює та закріплює релігійну тематику в своїй концепції. Хайдеггер досліджував проблему Бога як феномен релігійної свідомості.

Причому він не ставить питання про Бога як форму вияву людського відчуження. Навпаки, тільки Бог може нас врятувати, стверджує Хайдеггер та досліджує форми його відсутності у сучасному світі. "Смерть Бога" для нього — свідчення "заходу ідолів", втрата західною цивілізацією колишніх цінностей. Ця позиція нагадує погляди радикальних теологів, згідно з якими в інтерпретації Ван-Бурена — помер не Бог, померло слово "Бог". Невимовність "Бога" за допомогою мови, в трактовці Хайдеггера, порівнюється з запереченням можливості мови філософської теології в логічному позитивізмі.

Роль філософії в обгрунтуванні релігії багатозначна і непроста. Значний вплив персоналізму, зокрема філософії Муньє, на формування певної релігійної практики, релігійні політичні рухи, на ідейну течію "християни за соціалізм" та "марксисти-християни". Не без впливу персоналізму формувалась "філософія звільнення" та "теологія звільнення". Ідеї персоналізму присутні в рішеннях Другого Ватиканського собору. Слід додати, що цей зв'язок дійсно просліджується, причому, крім персоналізму, можна назвати також і екзістенціоналізм, а також деякі різновиди релігійної антропології. Підкреслимо, що певна релігійно-політична практика формувалась під вирішальним тиском філософських ідей.

Звернімо увагу на заклик Н.Леша до сучасних теологів отримати глибокий урок марксистського заперечення Ідеалізму. З одного боку, це говорить про значне посилення впливу марксизму навіть серед прямих його супротивників, а з другого — про нерозуміння ними основних Його положень чи свідомої їх фальсифікації.

Справа в тому, що далі Н.Леш обґрунтовує свій заклик тим, що християнство знаходиться в опозиції до ідеалізму. В цьому ж збірнику підлягає критиці концепція трансферабільності, згідно з якою прихильники різних конфесій, і навіть невіруючі, можуть володіти притаманними їм моральними нормами. Ця концепція робить навіть атеїстів моральними людьми, і отже, вона не може бути прийнята апологетами релігії. Сазерланд, захищаючий цю позицію, явно не в злагоді з теперішньою оновленою тенденцією в церковних справах. Порівняння поглядів Леша та Сазерленда говорить про боротьбу в самому стані релігії.

Подальший розвиток взаємовідносин філософії і теології приводить до того, що філософія — єдина серед гуманітарних наук стане послідовним і необхідним партнером теології в ЇЇ принципових позиціях і установках — так мислить роль "неослужниці" теології Ф.Кайзер. Але тепер вона — служниця — шановний і достойний партнер, без якого теологія не в змозі зрозуміти саму себе. Ф.Коуплстон вважає важливою сучасною функцією філософії критику нею соціальних наслідків релігії, функцію, яка пов'язана з ім'ям Маркса. Ця критика, на думку Ф.Коуплстона, пов'язана з необхідністю звертання до філософських традицій різних культур. Тессі виражає незадоволення філософією, яка не виступає за пріоритет істини над знаннями. В статті не згадується марксизм, але мається на увазі саме він, коли автор закликає об'єднати християнську віру з філософським дослідженням, що і буде показувати практичну направленість філософії на земні інтереси. Л.Строе критикує сучасні форми науки і філософії, вважаючи, що ні ті, ні інші не спростують релігію.

В своєму радикальному агностицизмі Л.Строе доходить до абсурдних висновків, виражаючи сумніви в загальній необхідності науки. Й.Симон, навпаки, підкреслює, що особлива роль науки в сучасному суспільстві заставляє орієнтуватися на філософію й теологію. Але при цьому сама наука проблематична, тому що не здатна обгрунтувати теологію. Інакше достоїнство вважається недоліком: принципова ненауковість теології недоступна розумінню автора статті, і тому він лише констатує, але не пояснює першопричини кризи теології. Але він переконаний у вічності існування теології, оскільки вона звернута до індивіда і його проблем, а наука орієнтована на загально значиме. Це момент показник антропологічного звороту в апологетиці релігії, про який ми вже згадували. Для Х.Ходжеса завдання філософії складається з того, щоб "пояснити суть екзистенціального вибору та обґрунтувати його необхідність для людини". Але філософія приводить до скептицизму, тому що мислення людини непослідовне. Отже, віра вважається передумовою філософії, а не навпаки. Одночасно Х.Ходжес підкреслює, що атеїстичні погляди є неминучим елементом людської свідомості, а сам атеїзм — одна з найбільших творчих і культурних духовних сил. Така констатація в устах не тільки релігійного філософа, але й постійного прихожанина однієї з церков, як уявляє собі Ходжес, говорить про значні зміни, які зазнає сьогодні релігійна свідомість.

Погляд на філософські проблеми релігії як фони, які ставляться та вирішуються в буржуазній філософії релігії і теології останніх років, дозволяє виділити ряд стійких тенденцій їх розвитку, а також показати деякі порівняно незвичні їх аспекти.

Антропологічний переворот, уже відзначений в літературі, перетворився у досить стійку тенденцію апологетичної релігійної ідеології. Звичайно, з одного боку, це приклад пристосування, оновлюючих тенденцій, як вже не раз відмічалось. А з другого боку — можливість діалогу і співробітництва. Звичайно ж, гуманістичний світогляд в релігійному тлумаченні частковий, неповний і непослідовний. Загальна оцінка християнського гуманізму як породження суспільної системи насильства, експлуатації, гноблення продовжує залишатися вірною. Але тим більше не можна не бачити, що людська направленість деяких тенденцій в сучасній теології і філософії релігії, проникнення елементів гуманістичного світогляду в релігійну систему мислення, особливо в наш час, розкладає її, підриває, деформує закостенілі форми християнського світогляду. Це свідчить не тільки про кризу релігії, але й про експансії чужих природі релігії ідеалістичних тенденцій всередині її. Це відображає реальне протиріччя між історично необхідним та практично нездійсненним в межах буржуазного суспільства і релігійним осмисленням його реалій. Це також означає, що релігійна оболонка стає більш зовнішнім та відчуженим від реального життєвого змісту, історично-перехідним додатком до прогресивних спрямувань народів (наприклад, "теологія звільнення", "теологія революції").

Секуляризація — основна риса нашого часу, що характеризує зміни в релігійному комплексі. Досить цікавий поворот отримала свідомість останнім часом. Якщо раніше вона була феноменом, з яким релігія повинна була боротися, протиставляти йому свою ідеологічну силу, то зараз секуляризація уявляється, навпаки, новою рисою релігійної свідомості. Характеристика сучасної релігії в вимірі її секуляризованості, стверджує П.Брецці. До речі, це значить, що вже зараз релігія буде в змозі дати відповідь на складні історичні і земні питання. Насправді це лише нове оформлення для вічного, невикорінного релігійного змісту. Сакратизація світського — так можна було назвати цей новий ідеологічний міф апологетів релігії.

Вже не раз відмічався і аналізувався так званий процес дехристиянізації західної культури. Щоб запобігти труднощам, пов'язаним з його поясненням на користь релігії, його оголошують неіснуючим; дехристиянізації немає, тому що ніколи не було християнізації в значенні справжнього християнства. Звідси напрошується висновок, що процес дехристиянізації не має ніякого відношення до суті християнства, бо він означає дискредитацію лише несправжніх, спотворених, невластивих йому форм.

З цим же пов'язано розмежування традиційних, історичних форм християнства від справжнього, аутентичного. Виникає питання, на яке теоретики від релігії поки що відповіді не дають: чи було коли-небудь втілено в історії аутентичне християнство, і якщо так, то чи несе воно відповідальність за спотворення справжньої релігійності в історичних формах цієї релігії.

Виникає новий тип християнства. Іноді його називають інтимним, іноді антицерковним. Але суть його полягає в тому, що справжня релігійність тільки тепер, в нових історичних умовах, находить свій притулок не в різного роду конфесіональних організаціях установах, а в маргінальних утвореннях, що протиставляють себе офіційній церкві та її ортодокси.

Якщо раніше християнство претендувало на володіння абсолютною істиною, то зараз християнські філософи схильні вважати що ніхто, жодне вчення, ні одна філософська доктрина не володіють істиною в повному обсязі. З цієї тези виводиться необхідність для християнства йти назустріч земним проблемам, бути відкритим для будь-якого філософського чи іншого вчення. Але останнім часом в західній літературі з'явилась певна "контр-секуляризована" течія. Деякі соціологи стурбовані песимістичними перспективами майбутнього релігії, випливаючими з узагальнення чисельних емпіричних даних стану релігійності в капіталістичному суспільстві, тому намагаються зробити сумнівною тезу про секуляризацію. З точки зору аналізу цієї важливої проблеми значний теоретичний інтерес представляє збірник матеріалів зальцбурзької дискусії з проблем гуманізму, виданий під загальною назвою "Чи має релігія майбутнє?" (1971). Авторами статей збірника є такі видатні філософи і теологи, як А.Тойнбі, П.Бергер, Т.Лукманн, А.Гелен, Г.Кокс, М.Хоркхаймер: Розглядаючи питання про перспективи релігії в світі концепції секуляризації, більшість з них вкладає в основу аналізу визначення релігії Так, А.Тойнбі вказує, що прогнозування майбутнього релігії залежить від визначення змісту самого терміна "релігія". На його думку, релігія є "відповіддю людини, її почуттів, мислення і діяння на засіб переживання нею в космосі". Особливість цієї ситуації постає в труднощах та незвичайності буття людини, неможливості пізнання суті космосу, відношення різних аспектів людської природи, стверджує Тойнбі, іманентне природі людини. Звідси висновок про вічність та зміни лише її традиційних форм. Німецький соціолог Т.Лукманн вважає необхідним створення функціонального визначення релігії, яке б не було субстанціональним, не базувалося на історичній релігії, не мало змістовних релігійних постійних, типу віри в надприродне. Згідно Лукманна, релігійна "постійна" в людині є соціалізація в трансцендируючу єдине існування змістовну структуру, "що надає людині життєздатність". Німецький філософ та антрополог А.Гелен також вважає за необхідне шукати поняття релігії. За його твердженням функція релігії є "в стабілізації народу в доступному йому секторі начального середовища. Американський соціолог П.Бергер розглядає релігію як "здібність, необхідність для людини трансцендирувати свою безпосередню ситуацію та конструювати охоплюючі світи сенсу"

Філософія релігії, філософське пояснення релігії та ЇЇ ОЦІНКИ визначені загальною філософською концепцією того або іншого мислителя. В філософії релігії спостерігались дві основні тенденції: ідеалістичне, обгрунтоване необхідністю релігії, визначаючи її надприродне джерело, і матеріалістичне пояснення релігії природними земними причинами, виявляючи її несумісність з розумом та наукою.

Філософія релігії вирішує три основні проблеми: по-перше — вона дає загальні теоретичні вирішення питань про природу релігії, її сутність, по-друге — розвертає гносеологічний аналіз релігії, по-третє — визначає логіко-гносеологічні основи релігії, умови та можливості її формування.