Релігієзнавство - Мозговий Л.І. - 2. Функціональна взаємодія релігії, держави і права

Взаємозалежність релігії і права як регулятивних систем, їх узгоджений вплив на соціальний розвиток полягає передусім у тому, що вони є регулятором суспільних відносин.

Релігія і право пов'язані між собою взаємовпливом їх елементів (релігійної ідеології і правосвідомості, релігійних (церковних) і світських судів, релігійних та правових норм); одновек-торна спрямованість однорідних елементів обох систем на інші соціальні системи і суспільне життя (наприклад, релігії й права на морально-етичні уявлення), взаємне регулювання юридичними і релігійними нормами суспільних відносин; безпосердній взаємовплив неоднорідних елементів релігійної і правової систем (регулювання юридичними нормами релігійної поведінки і відносин, внутрішньоконфесійної діяльності і т. ін.), чи опосередковане (вплив релігійної ідеології на формування правових норм через правосвідомість унаслідок сприйняття правосвідомістю релігійних уявлень та ідей); взаємодія галузей права з різними сферами релігії (регулювання релігійними і правовими нормами різних сторін церковно-державних відносин, майнових та інших прав конфесійних організацій і культових служителів, узаконення культових церемоній в різних сферах державного життя - коронація, релігійна присяга при входженні на державні посади, релігійна клятва в суді тощо).

Такі варіанти взаємозв'язків можуть слугувати причиною інтеграції чи дезінтеграції державно-церковних відносин (специфічних взаємозв'язків релігійних організацій з державою) й визначати їх характер: як відносин між державою і панівною церквою, державою і терпимими релігійними організаціями і державою та конфесіями, що переслідуються.

Регулятором цих зв' язків за певних обставин може виступати держава чи особливе організаційне утворення духовної влади - Церква, яка за своєю природою є дуалістичною, що й визначає її специфіку. Вона є симбіотичним модусом релігійних і суспільних відносин. Її функціональність можна визначити як суспільну, бо її діяльність розгортається в певній соціальній конструкції, де вона постає як об'єднання віруючих того чи іншого релігійного напряму на основі загального віровчення і культу, централізованою системою управління життям, діяльністю та поведінкою віруючих, ієрархічністю, визначеною системою норм (релігійної моралі, канонічного права тощо), цінностей, санкцій, розподілом своїх членів на духовенство (професійних служителів культу) та мирян (рядових віруючих). Належність до певної церкви може визначатись як сімейними і національними традиціями, так і свідомим вибором особи. У процесі релігійної діяльності Церква, виконуючи релігійні функції, здійснює й політичні, соціальні, економічні, правові, культурні впливи на особу та соціум. Але все-таки основне покликання Церкви є специфічно релігійним. Вона має забезпечити особливий зв' язок людини з трансцендентним Богом.

З державно-церковними відносинами пов'язуються такі поняття, як свобода вибору і свобода совісті. У тандемі відношень "держава - церква" ці фактори мають бути визначеними не як якийсь особливий дар держави, а як природне право кожної особи на можливість вільного вибору релігії, світоглядних орієнтирів і переконань, що мали б визначити сенс особистісного буття, мотиваційний каркас вчинків та поведінки індивіда (Свобода совести, вероисповедания и религиозных организаций. - К., 1996. - С. 7).

Нехтування та ігнорування цього фактора, однобічність впливу держави на церкву, антагоністичний тип відокремлення Церкви від держави, що заперечує можливість вільного партнерства між цими інституціями, призводили до викривлень і збочень суспільного устрою в умовах світоглядного вакууму і сприяло виникненню квазірелігійних утворень як результату пошуків нової віри, нових духовних орієнтирів, цінностей та ідеалів.

Заборона державою релігії може призвести до наділення надприродними властивостями осіб, націй, певних суспільних інституцій, виникнення так званих світських релігій, соціоцентричних за своїм характером (зосереджених на сакралізації об' єктів земного походження).

Вшанування небесних богів світські релігії підміняли поклонінням богам земним. Вони мали всі зовнішні ознаки релігії: віра у надприродні властивості предмета відповідного культу, міфо-логему, символіку, атрибутику, культову практику тощо. Наприклад, у марксизмі-ленінізмі (багато хто з дослідників відносить його до світських релігій) роль Святого Письма виконували праці класиків, Святих переказів - мемуари більшовиків, вселенських соборів - партійні з' їзди, ікон - портрети вождів, були свої таїнства й не обійшлося без сектантства.

За таких умов церковні інституції фактично перетворювалися на придаток державного механізму, а їхня релігійна діяльність переслідувала далеко не релігійні цілі. Відомий релігійний діяч, правозахисник Гліб Якунін зазначає: "Московська патріархія... що формально зберегла спадковість єпископату від історичного православ' я, використовуючи традиційні Богослужіння та образи... фактично була підрозділом держбезпеки, головною функцією якої було обслуговування тоталітарного комуністичного режиму... принципи її організації теж не могли бути соборними, тобто відкритими для віруючих, для всеоб' ємної участі всіх православних християн у справах церковних. Побудова Патріархії відбувалась за іншими канонами, унаслідок чого з'явилась і по цей день існує воєнізована структура - симбіоз КДБ й дореволюційного Святійшого Синоду" (Якунин Г. Подлинный лик Московской Патриархии. - Самиздат. - С. 1-2).

Таким чином, відбувалося усуспільнення релігійних відносин, які переставали виконувати свої специфічні функції й перетворювались у механічний спотворений придаток суспільних відносин. При цьому на попередні форми психічної діяльності, світопережи-вання особи накладався новий духовний зміст, що обумовило сприйняття нової ідеї не розумом, а вірою. Соціалізм, ідеї якого сприймалися адекватно звичним релігійним чинникам, в індивідуальній уяві набирав вигляду своєрідної релігії: "рай переносився на землю в якості світлого комуністичного майбутнього, великий вождь поставав у ролі бога, вожді, менші за рангом, - у святих, земне пекло - все темне минуле й оточуючий першу країну соціалізму світ зла, партія - своєрідна каста священнослужителів... посередник між богом і віруючими. Віра в животворящу силу молитви перетворилась на віру в лозунги, спокутну жертву міг принести кожен, віддаючи своє (й чуже) життя в ім' я світлого майбутнього, а страх Божий перетворився на страх перед всевидячим оком держави й колективу, які претендують не лише на вчинки, а й на думки та почуття індивіда... При цьому залишався і розподіл людей за вірою на "єдиновірців" - тих, хто вірить в ідею комунізму ("наший"), та "іновірців" - тих, хто вірить не так чи недостатньо (ті, хто взагалі не вірить, - ворог)" (Головаха Е. И., Бекешкина И. Э., Небоженко В. С. Демократизация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демократии. - К., 1992. - С. 25-26).

Об' єктивоване усуспільнення релігійних відносин притаманне всім деспотичним тоталітарним державам. Виразних обрисів воно набуває в феномені культу особи, коли сакральний світогляд з його неодмінним атрибутом - вищим божественним началом трансформується у віру в доброго вождя (Сталін, Мусоліні, Франко, Гітлер - яскраві приклади цього феномена). Злиття в масовій свідомості найвищого ідеалу з міфологізованою постаттю Вождя призводить до наділення його божественними атрибутами і необмеженою владою.

Одним із механізмів релігійно-світської свідомості стає обожнення об' єктивних інституцій, їх персоналізація, яку в історичній традиції простежуємо від Гегеля, Канта і Маркса. На думку Ф. Хайєка, соціалізм з його розумінням "суспільства", по суті, є пізніша форма анімістичних інтерпретацій порядку, історично представлених різними релігіями та богами. Ця схожість не применшується й тим фактом, що соціалізм часто-густо спрямований проти релігії (Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. - М., 1992. - С. 187).

Хайєк стверджує, що вижили і збереглися лише ті релігії, які підтримували власність і сім' ю, а оскільки комунізм є релігією, що має антивласнісне й антисімейне спрямування, то занепад комуністичної ідеї близький. Він припускається думки, що Бог у розумінні людей є лише персоніфікацією тих традиційних моральних норм і цінностей, які підтримують життя людської спільноти, а "те джерело порядку, яке релігія приписує людиноподібному божеству, - пропонуючи своєрідну карту чи путівник, за допомогою яких окрема частина вдало орієнтується всередині цілого, - не знаходиться поза фізичним світом, а є однією з його характеристик, та занадто складною, щоб якась складова цього світу могла скласти його " картину" чи "образ" (Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. - М., 1992. - С. 239-240). Але не виключено, що більшість людей здатна сприймати абстрактні традиції лише як чиюсь особисту волю. Коли відверта віра в надприродні сили заперечується як марновірство, ця воля вбачається в "суспільстві". Так було в недалекому минулому. Хоча й нині його залишки дають про себе знати. Так, УПЦ МП перебрала на себе функції елемента ідеологічної парадигми, який тягне до відродження колишньої імперії на новій (можливо релігійній) основі.

В умовах посттоталітаризму, який знаменує пошуки концепції переходу до нової соціально-правової держави, релігійний чинник набуває значущості наскрізного стрижня соціальної конструкції, "на роль якого не можуть претендувати ані анемічні в більшості своїй політичні партії, ані розкраяні профспілки" (Єменський В. Релігія та політика в посттоталітарному соціумі // Релігія і Церква в контексті реалій сьогодення. - К., 1995. - С. 22).

За таких обставин Церква, на яку спрямовані суспільні погляди, "постає єдиним легітимним дотепер інститутом, фактично опонуючим ленінсько-сталінській ідеології і, "попри усвідомлення зв' язку православної ієрархії з партійно-державним істеблішментом, все ж не поєднується в масовій свідомості з офіційною доктриною і практикою" (Єменський В. Релігія та політика в пост тоталітарному соціумі // Релігія і Церква в контексті реалій сьогодення. - К., 1995. - С. 22).

Проте за довгі роки протистояння авторитарним режимам релігійні інституції були витіснені з притаманних їм сфер діяльності й надто ослабли. Через це вони не могли швидко виробити і запровадити своєрідну "теологію посттоталітаризму". У цьому вони розраховують на допомогу держави. А вона, переживаючи складну суспільну кризу, потребує допомоги Церкви. Тому актуальним у вирішенні пов' язаних з цим проблем є використання західного досвіду з питань регулювання державно-церковних відносин, релігійної свободи, забезпечення особистісних прав, свободи совісті і вибору. І за останнє десятиріччя в цьому напрямі досягнуто певних успіхів.

Більшість західних країн виробили нову концепцію суспільства, за якою Церква обстоює порядок, заснований на гідності людської особистості виходячи з індивідуальної свідомості, віри й розуму.

Релігія, будучи поєднаною з глибинними основами людського буття, впливає на соціальні структури і цінності. Важливість її підкреслюється тим, що вона охоплює речі, які виходять за межі світськості. Функціонування релігійних відносин залежить від рівня релігійної свободи в певному суспільстві, а виміри релігійної свободи пов' язані з незалежно еволюціонуючими частинами доктрин в сучасних правових системах. Її розуміння залежить від впливу концептуальних розробок в різних галузях світського права. "Часом релігійна свобода стає зв' язуючою ланкою конкуруючих цінностей - рівності, свободи слова, гідності і особистої свободи. Тому іноді робиться спроба звести релігійну свободу до її світських компонентів. Але головним для релігійної свободи є право релігійних моделей життя на те, щоб бути прийнятими на своїх власних умовах, а не знаходити захист, якщо тільки вони погоджуються зі світськими судженнями відносно того, що саме необхідно захищати" (Дьюрем К. Свобода религии: модель США // Модели церковно-государственных отношений стран Западной Европы и США. - К., 1996. - С. 131).

3. Правове регулювання забезпечення релігійної діяльності
4. Релігія і суспільство в контексті глобалізаційних реалій сьогодення
Тема 12. Релігія та мораль
1. Місце моралі та релігії в системі духовних вимірів людства
2. Кореляція опозицій релігійність - духовність, моральність - мораль
3. Природа, внутрішня структура та функції моралі й релігії
Тема 13. Наука та релігія
1. Наука і релігія як специфічні способи засвоєння реальності
2. Історичні типи співіснування науки та релігії
3. Сучасна метанаукова парадигма
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2018
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru