Релігієзнавство - Мозговий Л.І. - 3. Природа, внутрішня структура та функції моралі й релігії

Потреба в єднанні з іншими людьми лежить в основі як релігії (religio - возз'єднання), так і моралі. Образ реалізації цієї потреби визначає зміст морального і релігійного ідеалу, базових моральних цінностей. Мораль, таким чином, є різновидом саме імперативно-ціннісної свідомості. Характер імперативності обумовлений змістом її цінностей. Ідеал (релігійний або нерелігій-ний) є вищою й абсолютною моральною цінністю.

Мораль входить до релігії як складова її структури, але може розглядатися і поза нею. В сучасному релігієзнавстві як основні складові релігії виділяють релігійну свідомість (релігійні погляди), релігійну віру (почуття), релігійну діяльність (культові дії), релігійні відносини та релігійні організації [8, с. 183].

Існуючі основні типи моральної свідомості засновані на специфічних цінностях: насолоди (гедонізм), користі й успіху (утилітаризм), особистого удосконалення (перфекціонізм), співчуття і милосердної любові (альтруїзм). Ідеал, визначений у заповіді любові, за своїм екзистенціальним змістом відповідає тим потребам, що складаються у людини на основі її первісного досвіду - як досвіду безпосереднього єднання з іншим (дитини з матір'ю), досвіду злитого із самим собою і з середовищем існування.

Європейська цивілізація починається саме з ідеалу єдності, спочатку тільки натурфілософськи вираженого у вченні про нескінченний єдиний початок Космосу, з якого виходить усе суще й у гармонії з яким полягає справжнє існування. У віддаленні від Логосу вбачав Геракліт причину пороку і духовної смерті. Античне уявлення про всезагальність, що втілилося в державній політиці, спрямованій на установлення всесвітньої влади, було розвинуто в стоїчній думці саме як ідеал духовного єднання всього людства. Цей ідеал був сприйнятий християнством. Власне кажучи, стоїки і ранньохристиянські мислителі були першими, хто показав, що в умовах індивідуалізованого, роздвоєного буття людини здійснення ідеалу можливе лише як індивідуальне самовдосконалення, опосередковане духовним оволодінням внутрішніми і зовнішніми сторонами життя та їх перетворенням.

Моральний ідеал і вищі моральні цінності та імперативи сприймаються й осмислюються людьми, групами, класами (в особі їхніх ідеологів), що представляють різні соціальні інтереси, котрі стоять на різних соціально-економічних, політичних, культурних позиціях. Вони фіксуються, трактуються, улаштовуються з позицій відповідного соціального суб' єкта. В історії й у будь-якій суспільній системі ми знаходимо стільки релігій та ідеологій (соціальних інтерпретацій) моралі, скільки є соціальних суб' єктів.

З цього погляду у моралі простежується дві цікаві тенденції. По-перше, кожний соціальний суб' єкт пропонує своє розуміння ідеалу єдності і шляхів його досягнення. Це й втілюється в загальній формі вираження моральних заповідей, тобто в їх адресо-ваності кожному розумному суб' єкту. Причому на рівні соціально визначеної моралі всезагальність її вимог виявляється формою вираження історично конкретного і локального інтересу. Звідси випливає, що існують моральний ідеал і партикулярні системи моралі. Останні являють собою програми досягнення морального ідеалу в контексті певних соціально-групових, економічних і соціально-політичних орієнтацій.

Визнання різних рівнів у моралі - універсального і партикулярного дозволяє (на відміну від релятивістських теорій моралі) ввести критерій, на основі якого можна було б оцінювати і відрізняти ті моральні програми, які, втілюючи певний соціальний інтерес, перспективно орієнтуються на моральний ідеал людської єдності, і ті, котрі прагнуть до тотального ствердження обмеженого соціального інтересу як виняткового.

Мораль трансцендентна повсякденному досвіду людини як соціального суб'єкта і дана їй абсолютно. Цим пояснюється "прихильність" усіх традиційних типів моралі до певних релігійних систем.

Мораль можна розглядати як механізм опосередкування духовного досвіду і досвіду емпіричного. Завдяки моралі людина одержує можливість перекласти сакральні заповіді на мову практичних відносин, не підкоряючись їм. Моральна свідомість створювала "перспективу історичного світорозуміння" не просто завдяки "абсолютним цінностям", а завдяки позапоставленості соціальній дійсності. Моральні цінності виступали критерієм оцінки дійсності, її програмування. Іншою стороною цього явища є те, що "позапос-тавленість" часто обертається відірваністю, "відривом" від дійсності.

Отже, ще одне визначення моралі: те, що відмінне від видимої реальності, безпосередньо даної дійсності, більше того, осмислює цю дійсність, задає їй певний ідеальний стандарт (у ціннісно-позитивному або негативному контексті). Таке визначення наближає її до релігії.

Мораль та релігія як форми соціальної культури виконують певні функції. Важливі функції релігії - світоглядна, компенсаторна, культурологічна, легітимуюча. До найважливіших функцій моралі належать мотиваційна, ціннісно-орієнтаційна та регулятивна функції. Моральні принципи, на відміну від інших норм і правил мислення та поведінки, входять у саму структуру особистості як її власні, внутрішні мотиваційні фактори. Не менш важлива конститутивна функція (той, хто утвердився, встановлений) - мораль виступає як центральна, фундаментальна форма соціальної культури, що лежить в основі всіх інших її форм. Пріоритетність моральних принципів перед всіма іншими поширюється на будь-які людські взаємини і дії. Крім того, мораль у суспільстві виконує координуючу функцію - у силу пріоритетності своїх принципів вона забезпечує єдність і узгодженість взаємодії людей у найрізноманітніших обставинах. Вона виконує цю функцію тільки в тому випадку, якщо її принципи однакові для всіх людей, що вступають у взаємодію. Тому будь-яке суспільство зацікавлене в загальній значущості моральних принципів.

Образ релігійної моралі як заборони, рестрикції є одним з найбільш розповсюджених в історії думки. У рестриктивному розумінні моралі та релігії існує кілька підходів. Перший - нігілізм, гедоністичний протест проти моралі та релігії, які нав' я-зують "принцип реальності", накладають заборону (обмеження) на будь-які задоволення. Для гедоністично орієнтованої особистості головне - можливість необмеженого саморозвитку; релігійна мораль, як правило, сприймається тільки як опіка.

Другий підхід: у протесті проти заборонності норми міститься вимога критичного ставлення до існуючих, стихійно утворених загальноприйнятих норм поводження. Мораль розуміється як протест проти буденності, як можливість творчої самореалізації особистості.

Третій підхід: у рестриктивному розумінні релігійної моралі міститься констатація необхідності доцільної взаємодії в суспільстві як відносно єдиному організмі. Розуміння моралі як сукупності "правил поведінки" (Г. Спенсер, Дж. С. Мілль, Е. Дюрк-гейм) відносить релігійну мораль до більш загальної системи (природи, суспільства) і критерієм моральності дій є їх адекватність потребам і цілям системи.

Четвертий підхід: регулятивність релігійної моралі інтерпретується не як сила надіндивідуального контролю за поведінкою громадян, а як створюваний самими людьми порядок, який закріплюється у "суспільному договорі" як механізм інтеріндивіду-альної взаємодії, що підтримує "паритет волінь".

П' ятий підхід: визначальною ознакою релігійно-моральної регуляції більше є стимулювання, ніж заборонність, тому що моральна вимога не припускає погрози, її санкція, як і релігійна, має ідеальний характер, вона звернена до людини як до свідомого і вільного суб' єкта (Кант, Гегель). В області соціальної етики індивідуальна свобода особи виражається у повазі до чужої волі, і ця повага полягає в тому, що особистість накладає певні обмеження на власні дії.

Шостий підхід - взаємо- й самообмеження, які пропонуються релігійною мораллю, вказують на ту її особливість, що вимоги і норми моральності задають форму бажання. Від людини залежить, виконає вона вимогу чи ні. Виконуючи певну вимогу релігії, моралі, вона ніби сама проголошує її.

Таким чином, рестриктивна концепція релігійної моралі в різних своїх варіантах містить ідеї упорядкування, взаємодії, договору, волі і протистоїть сваволі та безладу.

Відповідно до іншої етико-філософської традиції мораль та релігія уявляються як дихотомія добра і зла, як така сторона діяльності, у якій виявляються прагнення людини до добра і відраза до зла. Людина двоїста за природою (ця ідея може висловлюватися в концептуально різних формах), і простір релігії та моралі відкривається по той бік цієї подвійності, у боротьбі іманентного і трансцендентного начал (повсякденного і духовного, емпіричного й ідеального, диявольського і божественного, суєтного і вічного). Августин, Кант чи Бердяєв - кожний по-своєму міркуючи над цією проблемою, намагалися вирішити її як ключову етичну проблему і вбачали, таким чином, основне питання релігійної моралі, по-перше, у самому факті цього внутрішнього протиріччя людського існування; по-друге, у тому, як людина в конкретних діяннях за певних обставин може реалізувати загальний, ідеальний принцип релігії й моралі - так вона долучається до абсолюту.

Поняття моралі в прийнятому сьогодні або близькому йому вигляді виробляється відносно пізно. У Платона, Августина або Монтеня не було уявлення про мораль, яка на концептуальному рівні може бути співвіднесене з кантовським або міллевським. Взаємопереплетіння і взаємовідштовхування належного і сущого розгортається саме в практичній активності людини. Не випадково найбільші релігійні системи - буддизм, християнство, іслам є послідовно орієнтованими на людину вченнями. Хоча в кожній з них це виявляється по-своєму: в ісламі домінують соціально-утилітарні мотиви, у буддизмі - аскетично-перфекціоністські, у християнстві - альтруїстичні уявлення і кінцеві підстави при прийнятті кардинальних рішень.