Географія промислових комплексів - Іщук С.І. - 1.5. Основні наукові підходи до вивчення промислових комплексів

Розвиток наукових досліджень промислових комплексів у вітчизняній та зарубіжній географічних науках відбувався під впливом декількох панівних методичних підходів, зумовлених як соціально-історичними, так і науково-пізнавальними чинниками. Серед першої групи чинників варто звернути увагу на особливості розвитку суспільних відносин у різних країнах світу, а також логіку і характер соціально-економічних процесів, що спрямовували наукові дослідження відповідно до практичних потреб певної суспільної формації. До другої групи чинників належать загальний рівень наукового пізнання, що сформувався в конкретних умовах розвитку суспільства, й особливості формування теоретико-методичного апарату та можливостей реалізації різних методичних підходів у конкретно-наукових дослідженнях.

Отже, дослідження промислових комплексів відбувалось у межах трьох методичних підходів:

1) концепції локальних територіально-виробничих комплексів (TBK);

2) концепції промислових кластерів;

3) регіональної конкурентоспроможності.

Концепція локальних територіально-виробничих комплексів (TBK)

Дослідження TBK різного рівня були детально розроблені радянською школою економічної та соціальної географії. TBK - таке поєднання взаємопов'язаних і взаємозумовлених компонентів виробництва певної території, за якого забезпечувалось формування певного господарського ефекту. Цей ефект виникав на основі:

1) формування стійких виробничих, інфраструктурних, техніко-технологічних, постачальницько-збутових та інших зв'язків між окремими підприємствами комплексу;

2) розвитку кооперування і комбінування виробництва;

3) широкої спеціалізації підприємств, за якої досягається значний економічний ефект від масштабу виробничої функції;

4) багатогалузевої диверсифікації виробничої діяльності, що була пов'язана з неоднорідністю природних, трудових, інфраструктурних ресурсів та місць прикладання праці;

5) концентрації та агломерування різних видів виробництва, що сприяло посиленню їх функціонального взаємозв'язку;

6) комплексного використання сировини і відходів;

7) оптимізації системи природокористування.

У результаті діяльності TBK виникла значна економія суспільної праці, економія на масштабах виробництва, на інфраструктурному, науково-конструкторському та інженерно-технічному обслуговуванні, на зв'язках і комунікаціях, на централізації та єдності цілепокладання функцій управління тощо. В умовах радянської економіки створення TBK стало чи не єдиною моделлю розвитку і територіальної організації господарства, оскільки забезпечувало зростання економічної ефективності виробництва директивними плановими (неринковими) способами.

Практична реалізація концепції TBK на різних рівнях та в межах різних виробничих комплексів колишнього Радянського Союзу загалом підтвердила її економічну ефективність в умовах планового господарювання й усуспільнення виробничих процесів, особливо в межах комплексів галузей металургійної, гірничодобувної промисловостей та важкого машинобудування, які створювались за часів СРСР у районах нового індустріального освоєння. Радянський Союз у період економічного піднесення 70- 80-х років, що ґрунтувалося на видобутку і переробці безпрецедентної кількості сировини і паливно-енергетичних ресурсів (для реалізації яких на зовнішніх ринках формувалася тоді вкрай вигідна кон'юнктура), гостро потребував створення масштабних економічно обґрунтованих виробничих комплексів, які б забезпечували стабільне постачання продукції за мінімальних затрат на її переробку, транспортування, передпродажне обслуговування.

Концепція TBK ефективно діяла в межах комплексів локального та ареального рівнів. Загальнодержавні та регіональні TBK були здебільшого тільки на папері, оскільки управлінські, організаційні та планові важелі для оптимізації їх розвитку мали занадто громіздкий апарат реалізації й потребували розробки ускладнених систем контролю та управлінсько-звітної функції, а також складних механізмів прогнозування, проектування і планування виробництва. Складність моделі TBK фактично унеможливлювала її формалізацію, логіко-математичну інтерпретацію та ефективну практичну реалізацію на рівні великих регіонів в умовах жорсткого планування і централізації. Натомість окремі форми локальних компактних TBK (промислових агломерацій, вузлів, центрів), що мали місце на теренах СРСР (особливо в районах нового індустріального освоєння, багатих на сировинні та паливно-енергетичні ресурси), можна було піддати формалізації та статистичній інтерпретації, системно-структурному аналізу та логіко-математичному моделюванню. Це робило можливим детальний аналіз процесів територіально-виробничого комплексоутворення і формування TBK на локальному рівні, а також сприяло практичному втіленню методичних підходів комплексології.

Дослідження промислових комплексів у рамках концепції TBK ґрунтувалось на низці важливих властивостей, які в умовах планової економіки були основними засобами формування додаткового економічного ефекту. Зокрема до них належать:

1) тісні багатофункціональні зв'язки між окремими підприємствами території, що сприяли комплексному використанню природних, трудових та інших ресурсів, економії на масштабах виробництва, розвитку спеціалізації та кооперування та функціональній єдності і взаємоузгодженості виробничого процесу;

2) формування енерговиробничих циклів (БВЦ), у межах яких забезпечується суттєва економія мінеральних і паливно-енергетичних ресурсів, розвиток допоміжних і додаткових видів промислової діяльності, що доповнюють основний виробничий процес та/або використовують його продукцію (в тому числі побічну) для власних цілей;

3) спільність матеріально-технічної, транспортної та будівель-но-інфраструктурної баз виробництва, що дало змогу суттєво економити на інфраструктурних затратах;

4) єдність і централізованість науково-дослідної діяльності та конструкторських розробок, що сприяли розвитку фундаментальних досліджень, розробці та впровадженню нових зразків техніки і технологій на багатьох підприємствах певної галузі;

5) формування спільних механізмів охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування.

У концепції TBK економічна ефективність промислових комплексів теоретично ґрунтувалась на об'єктивних процесах комплексоутворення, а практично забезпечувалась (лише частково) всебічною підпорядкованістю і супідрядністю окремих виробництв єдиним директивним плановим органам управління. В ній не повністю враховувалась дія ринкових механізмів формування прибутку та вплив низки важливих соціальних та інфраструктурних факторів, що призвело до обмежень на процеси підвищення ефективності виробництва. Поряд із безсумнівними позитивними моментами реалізації концепції TBK, особливо па рівні промислових вузлів та агломерацій, вона мала і певні негативні наслідки, зумовлені недосконалістю власне соціалістичної системи виробничих відносин, браком економічних стимулів до підвищення якості продукції, зростання інноваційності, соціалізації та інформатизації, а також до зменшення собівартості та ресурсозатратності виробничих процесів.

У межах TBK локального рівня за радянських часів сформувались у цілому нераціональні виробничі та техніко-технологічні зв'язки підприємств. Причиною цього став їх директивний характер, який часто суперечив вимогам рентабельності та економічної доцільності виробництва. Таке формування виробничих зв'язків підприємств призводило до економічно необґрунтованого обмеження кола суміжників і субпідрядників головного підприємства та свідомо збиткового постачання неякісної, технологічно несумісної і низькоінноваційної продукції, оскільки такі зв'язки були зумовлені не економічною ефективністю та технологічною потребою їх застосування, а іншими факторами, які мали переважно планово-структурний характер.

Для TBK локального рівня характерна низька ефективність функціонування системи енерговиробничих циклів. Вони здебільшого мали незамкнений характер, що істотно знижувало ефективність застосування моделі в планових умовах. Розвиток базових галузей господарства в межах БВЦ локальних TBK не враховував також пріоритетність формування високотехнологічних інноваційних видів промислового виробництва, які одержують найбільший економічний ефект у сучасних умовах. Модель ЕВЦ, в основі якої лежали зв'язки з постачання сировини, палива й енергії, значно гальмувала процеси розвитку інноваційного модульного промислового виробництва, що характеризується орієнтацією не на ресурсозатратні енергоємні види промислової діяльності, а на творчі, інтелектуальні, інформаційні, науково-інноваційні соціально зумовлені ресурси.

Зазначені вище недоліки моделі TBK сформувались у результаті загострення суперечностей усередині соціалістичної системи господарювання, недостатньої уваги до ринкових важелів формування ефективності виробництва та до специфічної ролі інноваційних факторів у активізації та профілізації виробничих функцій.