Регіональна економіка - Качан Є.П. - Проблеми і перспективи розвитку хіміко-лісового комплексу України.

Хімічна промисловість є одним із найбільших забруднювачів навколишнього середовища, але водночас це єдина галузь, яка займається утилізацією виробничих відходів. Впровадження прогресивних хімічних технологій, що дають змогу звести до мінімуму промислові відходи, забезпечують максимальне очищення стічних вод і викидів в атмосферу, сприятимуть оздоровленню місць надмірної концентрації хімічних підприємств, а також зменшать лімітний вплив природних чинників на розміщення об'єктів хімічної промисловості в регіонах з порівняно високим рівнем заселення.

Хімічна промисловість України потребує докорінної реконструкції, яка передбачає насамперед закриття неконкурентоспроможних підприємств, налагодження виробництва сировини, необхідної для внутрішнього споживання.

Очікується часткова перебудова коксохімічної промисловості

— реконструкція установок газифікації вугілля для виробництва хімічної продукції на Баглійському коксохімічному заводі, м. Дніпродзержинськ; реконструкція коксохімічного виробництва зі створення потужностей для випуску метанолу й етилену в м. Авдіївці (нині газ спалюється).

Складною є ситуація у виробництві калійних добрив. Для його відродження розроблено спеціальну програму, за якою рівень виробництва необхідно довести до 1,5 млн т за рік. Програма передбачає реконструкцію галузі, впровадження нових технологій, збільшення видобутку руди до 2,8 млн т, що дасть змогу отримати понад 150 тис. т оксидів калію за рік (на Калуському та Стебниківському родовищах). Планується пошук нових запасів.

Продукція хіміків перебуває у своєрідній ціновій вилці: між мінливими світовими цінами на карбамід та аміак і ціною на сировину, яка щороку зростає. Можливість для цінових маневрів

— продаж аміаку або його переробка на вигідніші карбамід і аміачну селітру. В 2006—2007 pp. виробники переорієнтувалися з продажу аміаку на виробництво і продаж карбаміду й аміачної селітри, оскільки нині на світовому ринку — надлишок аміаку, і така ситуація триватиме принаймні до 2012 р.

Вітчизняні хімічні компанії вирішують проблему дорогого газу, знижуючи енергоспоживання й переходячи на виробництво нової для українських хіміків продукції. Наразі хіміки вкладають великі кошти в модернізацію виробництва.

У квітні 2007 р. концерн "Стирол" завершив реконструкцію одного з аміачних агрегатів. Тепер для виробництва 1 т аміаку потрібно 1020 м3 газу (до модернізації — 1230 м3). На Одеському припортовому заводі витратний коефіцієнт аміаку — близько 1000 м3на 1 т добрива. Найнижче споживання газу на Рівнеазоті — 950 м3. Середній показник по галузі становить 1120 м3на 1т аміаку.

Сєвєродонецький "Азот" планує збільшити обсяги виробництва непрофільної продукції. Стратегія підприємства — поступова відмова від товару, що залежить від вартості газу. У його плани входить збільшення обсягів виробництва, наприклад оцтової й адипінової кислот. Розглядається можливість виробництва біоетанолу і поліетилену.

Концерн "Стирол" розпочав диверсифікацію виробництва задовго до підвищення вартості газу: компанія випускає полістирол, пластиковий посуд, фармацевтичні препарати. Виробництво непрофільної продукції забезпечує 03 % чистого доходу концерну.

Черкаський "Азот" випускає капролактам, що застосовується у виробництві автомобільних шин.

Підвищення цін на газ власники хімічних підприємств використовують на власну користь, лобіюючи пільги для галузі.

Світові ціни на карбамід залишатимуться стабільними ще принаймні два роки. Врожайність посівних площ у всьому світі знижується, аграрії використовують дедалі більше добрив. Карбамід — одне з найвигідніших і найпопулярніших азотних міндобрив у світі. При цьому виникає логістична проблема: доставити добриво з однієї частини планети в іншу досить складно, а тому карбамід зазвичай продають локально. Українські виробники охоплюють регіон Середземномор'я [9,15—17].

Є принаймні чотири варіанти мінімізації втрат від подорожчання газу:

1. Відмова від виробництва аміаку й перехід на випуск продукції з високою доданою вартістю, тим більше що ціна на дорогі міндобрива на світовому ринку все ще зростає. Як мінімум, можна відмовитися від виробництва надлишкового, тобто товарного, аміаку для підтримки рентабельності й вартості бізнесу. Приміром, у собівартості виробництва карбаміду витрати на газ удвічі менші, ніж у виробництві аміаку. Такий сценарій можуть спробувати реалізувати "Стирол" або Одеський припортовий завод, які мають доступ до аміакопроводу Тольятті — Одеса. Однак для Дніпроазоту або Сєвєродонецького "Азоту" перехід на випуск дорогих добрив може бути невигідним внаслідок високої вартості транспортування імпортного аміаку.

2. Переорієнтація виробництва на випуск суміжних продуктів. Наприклад, черкаський "Азот" найменше залежить від цін на газ: компанія крім міндобрив випускає капролактам (30 % усього продажу заводу) — сировину для виробництва штучних волокон. А керівництво Сєвєродонецького "Азоту" не раз оголошувало про намір запустити виробництво поліетилену.

3. Продаж вітчизняних хімічних підприємств інвесторам, здатним модернізувати виробництво. Але глобальні гравці хімічного ринку навряд чи зацікавляться українськими хімзаводами: інтегрувати вітчизняний завод у глобальну структуру виробництва й продажу складно. Водночас покупцями можуть бути або міжнародні трейдери, або компанії, що мають доступ до газової труби. І хоча готовність трейдерів купувати хімзаводи сумнівів не викликає, розраховувати на надзвичайні суми від продажу енергозатратних заводів державі не варто.

4. Лобіювання державної програми підтримки галузі, яка дала б змогу власникам заводів зберегти свої прибутки.

Останнім часом відбувається процес старіння виробничих потужностей, практично не проводяться роботи з нового будівництва та реконструкції. Основні виробничі фонди зношені на 65— 70 %. Тому модернізація підприємств має стати головною турботою їх власників.

Низький рівень технологій не дає змоги виробляти продукцію, яка б відповідала світовим стандартам, адже більшість підприємств України побудовані більше ніж 50 років тому. Нині розпочато поступову модернізацію виробництв. Сьогодні в Україні працюють 51 паперова та 17 картонних машин. Вітчизняним стандартам відповідають тільки три з них. Після реконструкції можуть бути введені в дію ще вісім на Малинській, Коломийській паперових фабриках, Понінківській КПФ, Жидачівському та Херсонському ЩІК. Інші будуть реконструйовані пізніше. Для розв'язання проблем галузі передбачається також будівництво ще трьох підприємств з виробництва газетного, мішкового паперу та гофрованого картону.

Перспективи розвитку лісового комплексу пов'язані насамперед зі зменшенням використання ділової деревини в окремих галузях господарства, поглибленням комплексної переробки деревини, розширенням обсягу використання її замінників. Збільшення виробництва паперу, картону, деревостружкових плит, меблів матиме велике соціальне значення. Одним із найважливіших джерел сировини для виробництва паперу є макулатура, збирання якої потребує більш ретельнішої організації.