Соціологія - Жоль К.К. - Держава та громадянське суспільство

До середини XVIII ст. європейські політичні мислителі використовували термін "громадянське суспільство" для описання політичної асоціації, члени якої підпорядковані певним законам, завдяки чому в державі забезпечується мирний порядок та нормальне правління. У цій традиції "громадянське суспільство" та "державу" розглядали як синоніми. Бути членом громадянського суспільства означало бути громадянином, тобто членом держави, який поводиться відповідно до її законів та утримується від антидержавних вчинків, які завдають шкоди співгромадянам. Таке розуміння громадянського суспільства можна знайти у Юма, Руссо, Канта.

У другій половині XVIII ст. традиційні уявлення про громадянське суспільство починають переглядати. На середину XIX ст. стає остаточно ясно, що громадянське суспільство та держава — це не одне й те саме.

Першим кроком до розділення понять "держава" та "громадянське суспільство" стала спроба виправдати статус суверенної (централізованої та конституційної) держави й водночас захистити права соціальних груп, які утворюють громадянське суспільство. Ці спроби й призвели до того, що класична концепція дала "внутрішню тріщину". Наприклад, у фізіократів (фр. physiocrates від грецьк. physis — природа + kratos — влада; французькі економісти другої половини XVIII ст., які визнавали землю та землеробство єдиними джерелами багатств, а землеробську працю — єдино продуктивною працею) спостерігаємо тенденцію протиставляти так зване природне суспільство, під яким розуміли сферу економічних відносин, суспільству політичному.

Наступний крок у переосмисленні сутності громадянського суспільства пов'язаний з доведенням того, що громадянське суспільство має законне право захищати себе від держави. Це доведення було соціально зумовлене Американською та Великою Французькою революціями, які породили ідеологів соціальної рівності, громадянських свобод та конституційних форм правління.

Коли стало очевидним, що держава та громадянське суспільство не є тотожними, особливий наголос було зроблено на переоцінці ролі держави у житті суспільства. Маркс запропонував розглядати державу як інструмент у руках панівного класу для придушення та експлуатації інших верств населення та як класову форму організації економічного життя суспільства. Його опоненти вказували передусім не на репресивні функції держави, а на організаційні, вважаючи, що держава повинна регулювати й контролювати за допомогою політичних, правових та адміністративних засобів життя громадянського суспільства. Найяскравіше цю ідею виражено у працях консервативних німецьких політичних філософів, яких насторожувала та відлякувала надмірна революційність аргументів тих, хто наполягав на відокремленні громадянського суспільства від держави. Кін не згодний з марксистським твердженням про те, що громадянське суспільство належить пов'язувати виключно з капіталістичною стадією товарного виробництва та обміну. На його думку, таке тлумачення недостатнє та однобічне, оскільки не враховує внутрішніх закономірностей політичного розвитку європейського суспільства (включаючи релігійну Реформацію), який звільнив людину від багатьох не тільки релігійних, а й політичних догм.

Страх перед тим, що громадянське суспільство буде поступово придушене новими формами державного регулювання, веде до пошуків політичної системи, яка гарантувала б стабільне представницьке правління та суспільні свободи. З особливою наполегливістю ця тема звучить у англійських, американських та французьких політичних мислителів, які застерігають сучасні їм нації від загрози нового деспотизму —деспотизму виборної держави.

Людству давно відомі державні утворення, пише американський дослідник X. Даалдер, проте термін "держава" у макіавеллівському розумінні й та реальність, яку він відображає, з'явилися порівняно недавно у соціально-політичній літературі. У зв'язку з цим з історичної низки соціальних організацій та систем управління виокремлюється держава як специфічна система управління. На думку Даалдера, для європейських держав (починаючи з VI ст.) характерними є такі риси:

1. Поділ церковної та світської влади, започаткований доктриною "двох мечів" папи Геласія (492—496). Цю доктрину ідеологи світської влади тлумачать так: монархи отримують свою владу не від папи як посередника між Богом та людьми, а безпосередньо від Бога.

2. Утвердження поняття державного суверенітету, який означає, що ніяка зовнішня сила не має права приймати політичні рішення всередині території певної держави й ніхто всередині цієї території не має права на державні рішення, крім монарха (суверена).

3. Обґрунтування принципу прямого правління, завдяки якому піддані отримують можливість стати громадянами. Іншими словами, для сучасної держави характерні безпосередні зв'язки між урядом та громадянами (скажімо, без посередництва церкви або якої-небудь партії).

4. Відособлення державного та особистого, що передбачає розвиток судів для контролю та регулювання суспільних відносин.

5. Зростання соціальної значущості права й ототожнення його з юридичним вираженням влади суверена (наприклад, король може встановлювати закон, але сам він не може бути вищим за закон).

6. Збільшення соціальних інституцій, які здійснюють державне управління.

7. Дедалі ширше втручання держави у суспільні та економічні справи за допомогою бюрократії.

8. Розмежування понять "держава" та "суспільство" ("громадянське суспільство"). Відособлення суспільства від держави сприяє зростанню значення індивідуума як політичного агента.