Соціологія праці - Лукашевич М.П. - 3. Виникнення соціології праці

Виникнення соціології праці пов'язано з процесом конституювання її в самостійну галузь соціологічних знань у другому десятилітті XX ст. Як відомо, проблеми, що стосуються розвитку продуктивних сил за капіталізму та організації виробництва за нових умов розвитку продуктивних сил, тобто з розвитком промисловості, спочатку досліджувалися загальною соціологією. Вона відкрила і проклала шлях промисловій соціології у сфері вивчення промисловості як суспільного феномену. Але коли цей загальний підхід і загальні визначення, як справедливо зазначає М. Филипович, стають недостатніми, постає потреба в особливому, більш глибокому дослідженні промисловості. Такі дослідження не може вести загальна соціологія ні в концептуальному плані, ні в методологічному. Тому на основі попередніх результатів необхідно було розвинути нову дисципліну, що має спеціальну теорію і специфічні методи дослідження промисловості^*15. У такий спосіб промислова соціологія як попередниця соціології праці виникає з загальної соціології і не випадково її "батьком" у певному розумінні можна вважати родоначальника наукової соціології О. Конта (1798—1857). Завдяки йому позитивний метод міцно ввійшов у методологію соціології праці. Це означало спирання теоретичного аналізу на сукупність емпіричних даних, зібраних у спостереженні, експерименті й порівняльному дослідженні, даних перевірених, надійних і обґрунтованих. Позитивізм полягає також у відмові від абстрактних понять і категорій як метафізичних.

*15: {Цит. за: Маркович Д. Социология труда. С. 139.}

Опора на позитивний метод дала можливість розпочати поглиблене вивчення характерних рис індустріального суспільства, сформулювати закони його функціонування і розвитку. Один із них — закон трьох стадій — поділяв всесвітню епоху на:

• теологічну (давнина і раннє середньовіччя);

• метафізичну (1300—1800);

• позитивну (епоха, що настає).

Вона характеризується перетворенням науки у виробничу силу, заміною військового ладу промисловим, перемогою альтруїзму над егоїзмом, інтеграції над роз'єднанням.

Наступний — закон поділу і кооперації праці. Завдяки йому з'являються соціальні і професійні групи, відбувається диференціація у суспільстві й підвищується матеріальний добробут людей. Але саме поділ праці призводить до концентрації та експлуатації, однобокої професіоналізації, що спотворює людську особистість. А найголовніше — веде до руйнування фундаментальних засад суспільства — солідарності й консенсусу. Поділ праці і конкуренція немовби вивертають соціальні відносини навиворіт: вони розвивають тільки професійну, а не суспільну солідарність (консенсус). Соціальні почуття єднають осіб тільки однакової професії, змушують ставитися до інших ворожо. Виникають корпорації і внутрішньо-корпоративна (егоїстична) мораль, які за певного потурання можуть зруйнувати єдність суспільства. Відновити соціальну солідарність, зруйновану спочатку професійною, а потім корпоративною мораллю, може держава. Тільки вона виступає гарантом цілісності. Чіткий поділ влади між церквою (сфера моралі) і державою (сфера політики) — єдиний засіб утримати суспільство від сваволі й терору (до яких неминуче вдається всякий уряд, коли розвиток моральності ставиться у залежність від політичної вигоди).

Позитивістська методологія знайшла подальший розвиток у теорії соціальної солідарності (Е. Дюркгейм, 1858—1917), до досягнення якої людство просувається відповідно до чинності закону поділу праці. Однак соціальній солідарності передує на перших етапах історії людства механічна солідарність — первісний стан, у якому панують примусовий колективізм, подібність індивідів і виконуваних ними трудових функцій. Отже, на самому початку історії немає ні поділу праці, ні особистості. Поділ праці — ознака тільки сучасного високорозвиненого суспільства. Поглиблення спеціалізації праці змушує людей обмінюватися продуктами своєї діяльності, підвищувати їхню якість, професіоналізуватися в обраному занятті, чесно конкурувати між собою, розвиваючи тим самим особистісні задатки. Поступово відходять у минуле репресивне право та одноликий колективізм, формуються договірна держава, цивільне суспільство та органічна солідарність. Саме подальше поглиблення поділу праці завдає нищівного удару по такій колективній свідомості, що без останку регламентує життя людей, панує над ними як пригноблююча сила.

Мірою ускладнення соціальної організації суспільної праці промисловість дедалі більше визначає економічні успіхи суспільства. Причиною поділу праці є значне зростання народонаселення в Європі, що підвищує інтенсивність контактів, обміну діяльністю, соціальних зв'язків. Зі збільшенням населення посилюється боротьба за існування. За цих умов поділ праці є істотним засобом дотримання суспільного порядку, створення соціальної солідарності нового типу. Поділ праці є мирним способом вирішення найгостріших проблем. Але є й немирні шляхи — це репатріація, фізичне усунення слабкого, громадянська війна. Вони теж скорочують чисельність населення і тимчасово знімають соціальну напруженість. Однак тут ідеться про екстремальні форми, які припускають кардинальну переорієнтацію цінностей, руйнування підвалин і традицій, заторкують спільну систему цінностей і колективних вірувань. Тільки професіоналізація і спеціалізація функцій посилюють ціннісну орієнтацію людей на збереження суспільства.

Міцна економіка та органічна солідарність, культура й цивілізована поведінка забезпечують нормальний стан суспільства, що нагадує соціалізм — розвинуте економічне планування й нормативне регулювання соціальних відносин, які не придушують особисту волю, а сприяють їй. Капіталізм має сам позбутися власних вад (аморальних форм поділу праці) — конкуренції, експлуатації, класових конфліктів, рутинізації праці й деградації робочої сили — завдяки ще більшому розвитку поділу праці, а не за рахунок руйнації системи.

У такий спосіб була обґрунтована методологія соціологічного аналізу соціальних проблем праці і реформістського шляху їх вирішення. Проблеми праці реалістично аналізувалися в контексті соціальних проблем суспільства й вирішувалися шляхом реформування тих чи інших сфер суспільства і досягнення ще більшої солідарності. Такої методології дотримувалась фактично вся західноєвропейська соціологія. Мирний шлях вирішення економічних проблем і трудових конфліктів ставав науково обґрунтованим методом еволюційного розвитку суспільства класів із протилежними інтересами.

Однак у той період виникла марксистська школа соціології праці (Карл Маркс, 1818—1883; Фрідріх Енгельс, 1820—1895), що заклала інші підходи. її основоположники постулювали радикальний розрив з усіма теоретичними традиціями, проголосили необхідність створення нового — комуністичного — суспільства, ще не маючи розгорнутого й емпірично доведеного аналізу існуючого суспільства. Як видно, цільова заданість — необхідність усунення старого і побудови нового суспільства — позначилася на методології дослідження, змісті теоретичних висновків і спрямованості практичних рекомендацій.

Така методологія в аналізі соціальних проблем суспільної праці, з одного боку, виходила з натуралістичних установок позитивізму, що вимагав розглядати соціальні явища як факти і будувати суспільствознавство за прикладом природничих наук з характерними для них причинно-наслідковим поясненням подій і індуктивним методом. Звідси теза про природничо-історичний розвиток суспільства і конкретно-емпіричну аргументацію теоретичних узагальнень. З другого боку, подібна методологія свідомо орієнтувалася на узгодження емпіричних даних і теоретичних висновків з "історичним інтересом епохи", під яким розуміла тільки інтереси пролетаріату. За такого поділу праці приділялася роль механізму історичного генезису суспільства. Однак аномальним функціям поділу праці (експлуатації, безробіттю, зубожінню та ін.) надавався не випадковий і минучий характер, а фаталістичний, непереборний. Поділ праці веде не просто до зародження соціальної структури суспільства, а до розколу її на два антагоністичних класи — визискувачів і експлуатованих. Перші існують за рахунок безоплатного привласнення додаткового продукту, створеного працею інших. Рабовласницький лад і феодалізм створюють те, що капіталізм доводить до свого логічного кінця — непереборність антагонізму між працею і капіталом, неминучість революційної заміни старого режиму і встановлення нового, соціально справедливого суспільства (комунізму).

Відповідно до цієї методики механічна солідарність властива всім чинним формаціям, зокрема й первіснообщинному ладові. Тільки нова — комуністична — формація створює органічну солідарність, тобто реальний колективізм, що стає умовою для всебічного розвитку особистості. На відміну від нього уявний колективізм (механічна солідарність) заснований на корпоративній, або класовій, солідарності — пролетарів і буржуа всередині свого класу — і класовій боротьбі. Жодні реформи не в змозі скинути старий лад, необхідні соціалістична революція і диктатура пролетаріату. За соціалізму приватна власність існувати не може, класи зникнуть із історичної арени, знищаться протилежності між розумовою і фізичною працею, а основним законом планомірної організації суспільної праці стануть пропорційний розподіл робочої сили за галузями народного господарства, зміна праці (фактично її деспеціалізація), зрівняльність (не плутати зі зрівнялівкою) в оплаті праці (залежно від вкладеної праці й величини родини, а не від соціального й посадового статусу індивіда) і механізм апріорного (позаринкового) ціноутворення.

Сильною стороною марксистської методології є діалектичний метод, що надав теоретичним побудовам особливої стрункості. Вчення про відчуження праці, формальне й реальне підпорядкування праці капіталу, абстрактну і конкретну працю, соціальні перетворення форм трудової діяльності, трудову теорію вартості, які мають для соціології праці першорядне значення, з'явилися завдяки не індуктивному узагальненню фактів, а теоретичному методові аналізу, що поєднує в собі діалектичну логіку, методологію "ідеальних типів" та уявного експерименту (елементи порівняльно-історичного дослідження), причинно-наслідкове пояснення.

Важливим внеском у соціологію праці стала теорія соціального конфлікту, створена на базі категорії "класова боротьба".

Інша наукова категорія — а саме категорія грошей — була покладена в основу аналізу проблем праці, в тому числі "формальної соціології" (Георг Зіммель, 1858— 1918). Така назва відбиває орієнтацію на основний предмет вивчення наукової соціології — "чисту форму", яка фіксує в соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричну різноманітність соціальних фактів. Чиста форма є відношенням між індивідами, розглянутими окремо від тих об'єктів, що виступають предметом їхніх бажань. Такий формально-геометричний метод надав можливість вирізнити суспільство взагалі, інститути взагалі й побудувати систему, у якій соціологічні змінні звільняються від моралізаторських, оцінних суджень. Застосування цього методу до дослідження міграції і формування робочої сили, протилежностей між розумовою і фізичною працею, відносин лідерства та аутсайдерства, панування й підпорядкування, грошового обміну на біржі, механізму мінової і споживчої вартості, проблеми соціальної і групової диференціації дало змогу запропонувати соціально-економічну модель сфери праці, центральною категорією в якій була категорія грошей.

Завдяки цій категорії вдалося краще розглянути приховані механізми соціального життя, суспільну працю в її нормальних і патологічних формах. Гроші — "чиста форма" економічних відносин та економічна цінність одночасно. Під цінністю слід розуміти те, шо привертає наш інтерес до конкретної речі, виконаної людиною. Сама по собі цінність виступає фундаментальним відношенням, яке визначає всі інші. Над світом конкретного буття підноситься світ ідеальних цінностей, який вибудовує зовсім іншу ієрархію речей і відносин, ніж та, що існує в матеріальному світі.

Із цих позицій переосмислюється категорія "продукт праці", розглядається властива йому природна двоякість. Справді, продукт праці зароджується в матеріальному світі, тому що створюється фізичними зусиллями, але належить і набуває своє дійсне значення в іншому, ідеальному, світі, де функціонує як товар, згусток економічних відносин.

Можна говорити про двоякість продукту праці й в іншому сенсі: він являє собою єдність фізичних і розумових затрат, що оцінюються суспільством по-різному. Інакше кажучи, вони нерівноцінні. Продукти висококваліфікованої праці поціновуються вище, ніж декваліфікованої. З цього погляду Марксова трудова теорія вартості неправомірна, тому що вона має на увазі:

• редукцію (зведення) складної праці до простої;

• встановлення найменш цінної — фізичної — праці як масштабу й мірила усіх видів конкретної праці;

• онтологізацію, тобто визнання "мускульної праці" як первинної цінності, фундаментальної реальності;

• девальвацію розумової праці, визнання її як другорядної цінності.

Практичним наслідком подібного способу теоретизування є заниження ролі наукової інтелігенції в суспільстві, усунення її з історичної сцени на користь пролетаріату — суб'єкта і носія простої фізичної праці. На противагу марксизму створюється й обґрунтовується інша шкала цінності видів конкретної праці, що збігається з поглядами сучасного індустріального суспільства. І в тому і в іншому випадку найвищою цінністю визнається інтелектуальна, творча праця.

Аналіз взаємозв'язків категорій "праця", "відчуження" і "цінності" виводить на феноменологію капіталізму. Виникнення грошей руйнує особистісний характер відносин між людьми, вони стають безособовими, анонімними. Раціональність, що проникла зі сфери ділового підприємництва, формує новий тип людини — принципово відкритої для відчуження й грошового розрахунку, її суб'єктивний світ незахищений перед невблаганною логікою об'єктивації. Гроші — символічна міра рівності людей перед небуттям, вони в чистому вигляді відображають ціннісне відношення речей (чи товарів), але потім поширюються на світ людських відносин. Гроші урівнюють людей (негативна рівність) як виробників чи споживачів речей, створених людською працею. У міру того як річ із мети перетворюється в засіб досягнення чогось, працівник чимраз більше відчужується від продукту і засобів праці.

Застосування в такий спосіб як інструменту пізнання абстрактної конструкції "чистої форми" дало змогу розробити принципово нову методологію соціального пізнання, яку порівнюють із "коперниківським переворотом у соціології"^*16.

*16: {Социология труда: Учебник / Под ред. Н. И. Дряхлова, А. И. Кравченко, В. В. Щербины. С. 24-26.}

Інструментом соціального пізнання в такому "перевороті" слугувала категорія "ідеальний тип" (М. Вебер). Соціологія праці розглядалася головним чином як соціологія економічної поведінки людей. Економічна дія є різновидом раціональної поведінки, яка орієнтована на одержання вигоди. Вона являє собою мирний (на відміну від військового, наприклад насильницького, захоплення) спосіб контролювання індивідом ресурсів (засобів), за допомоги яких він має намір досягти свої ціпі. Економічні процеси та об'єкти (підприємство, сировина, ринок) стосовно економічної дії виступають у ролі цілей, засобів, перешкод чи результатів. У більш вузькому формулюванні економічна дія містить операції у сфері сучасного ділового підприємництва, націленого на одержання прибутку. Конкретно-історичний аналіз типів економічної дії виводить на поділ і спеціалізацію праці, що відчужують працівника від продукту і засобів праці, типи панування й підпорядкування, механізм адміністрування і бюрократичної влади в організації, відносини між підприємцем і робітниками.

У розглянутій методології розрізняють кілька основних моментів:

• концепція ідеального типу;

• метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;

• принцип співпереживаючого розуміння мотивів поведінки;

• принцип віднесення до цінності.

Вони народилися зі спроби об'єднати евристику природничих гуманітарних наук, перенести в соціологію все раціональне з них і в такий спосіб підсилити її пізнавальні можливості. З природничих наук запозичені каузальний метод і схильність до точних фактів, із гуманітарних — метод розуміння і "віднесення до цінності". При цьому критикувалася психологізація соціології й використання в ній оцінних суджень, заснованих тільки на суб'єктивних думках ученого. Одночасно заперечувалася можливість застосування метафізичних універсалій, таких як "суспільство", "народ", "держава", "колектив"; гадалося, що об'єктом дослідження може бути тільки індивід: адже тільки він має мотивацію, свідомість і раціональну поведінку. Абстрактні ж поняття суть метафори, у яких нівелюється конкретний індивід. Це ще один крок назустріч природознавству й вимогам позитивізму. Але відступом від нього і кроком до чистої філософії треба вважати принцип розуміння.

Зрозуміло, що при цьому зовсім не відкидаються ймовірнісно-статистичні методи в соціології. Але статистичний зв'язок повторюваних явищ сам по собі ще мало що означає, бо він може бути випадковим. Виявлення за допомоги кількісних методів статистичних зв'язків є лише першим кроком. Наступний крок припускає встановлення внутрішньої зумовленості зв'язку між явищами або вчинками, тобто пошук логіки мотивів, змісту або вчинків того соціального змісту, який люди вкладають у свої дії, орієнтуючись на "значущих інших". Тільки в цьому разі ймовірність зв'язку дістане логічний доказ. Тобто соціологічне пояснення є не тільки фактуально ймовірним, а й суб'єктивно значущим. Подібний синтез і дає причинове пояснення в соціології. Спостерігаючи ланцюжок реальних дій людей (наприклад, страйк), ми повинні сконструювати правдоподібне пояснення на основі внутрішніх мотивів. Мотиви приписуються завдяки знанню того, що в схожих ситуаціях більшість людей чинить так само, керуючись аналогічними мотивами.

З критичних позицій до марксистської соціології підходили також представники американської соціологічної школи інституціоналізму (Торстейн Веблен, 1857— 1929). Замість вивчення статичного стану реальності, що припускає невідомість соціальних явищ, був запропонований генетичний метод. Предметом економічної науки мали стати мотиви поведінки споживачів, спосіб життя і стосунки між споживачами. Вчення про інститути, теорія експлуатації, концепція дозвільного класу, нарешті, історичний аналіз промисловості базувалися на вивченні трудової діяльності людини, її мотивів і поведінки. Історія людської цивілізації — це зміна переважаючих у певні періоди історії різних соціальних інститутів (наприклад, інститут приватної власності, класів, грошової конкуренції, демонстративного споживання), що трактуються як загальноприйняті зразки поведінки і навичок майстерності. Це вчення називають також технократичною теорією, через те що головна роль в економічному і культурному розвитку суспільства тут приділяється технократії — менеджерам і науково-технічній інтелігенції.

Завершивши розгляд основних соціологічних теорій праці, які завдяки їхній ролі надалі в розвитку цієї науки відносять до класичних (що, до речі, дало назву й цьому періодові розвитку соціології праці), ми водночас не можемо не погодитися з думкою А. І. Кравченка про необхідність аналізу розвитку емпіричної та прикладної соціології праці даного періоду^*17.

*17: {Див.: Социология труда. С. 29 — 33.}

Емпірична соціологія (найширшого розвитку набула в Англії, Франції і Німеччині) характеризувалася такими особливостями.

1. Емпіричні соціальні дослідження мають давнішу історію, ніж академічна соціологія.

2. Методологія й методика емпіричних досліджень розроблялися головним чином натуралістами, а теоретична соціологія — філософами.

3. На ранніх етапах теоретична та емпірична соціології розвивалися паралельно та окремо одна від одної. В академічній соціології переважали глобальні еволюційні схеми і порівняльно-історичний метод, що не потребували строгого емпіричного підтвердження, задовольнялися некритичним добором фактів для ілюстрації апріорних схем.

4. Емпірична соціологія зародилася поза сферою університетів (як центрів наукової думки), у практичній сфері — в середовищі державних службовців, підприємців, лікарів, учених-природознавців, учителів. її виникнення стимулювалося практичними недоліками капіталістичного суспільства, розвиток якого в XIX ст. вів до швидкого зростання міст (інтенсивна урбанізація), поляризації бідності й багатства (як наслідку інтенсивної індустріалізації), пауперизації населення і зростання злочинності (неминучих на стадії первісного накопичення).

В англійській і французькій емпіричній соціології умовно розрізняють такі основні напрями:

• політична арифметика (У. Петті і Дж. Граунт) -— найпростіше кількісне дослідження суспільних явищ;

• соціальна фізика (А. Кетле) — емпіричні кількісні дослідження фізичних характеристик людини і встановлення статистичних закономірностей суспільних явищ із застосуванням складних математичних процедур (розумілася як теоретична дисципліна);

• соціальна гігієна (Е. Чад вік, Л. Віллерме, О. Паран-Дюшатле) — емпіричний опис санітарних умов праці й побуту міських промислових робітників, класифікація соціальних показників здоров'я населення на основі опитувань, інтерв'ю і спостережень з метою вироблення практичних рекомендацій для наступного проведення благодійних соціальних реформ;

• моральна статистика (А. Геррі, Дж. Кей-Шаттлуорт) — збирання та аналіз кількісних даних про моральні й інтелектуальні характеристики різних верств населення з метою розробки рішень в галузі соціальної політики й соціального управління (одне із джерел соціальної інженерії);

• соціографія (школа Ле Пле) — монографічний опис певних територіальних чи професійних спільнот необов'язково з застосуванням кількісних методів обробки даних, але з опертям на статистику і спостереження, результати яких зазвичай використовуються для аналізу динамічного (історичного) стану об'єкта в різний час. До соціографії нерідко відносять, наприклад, дослідження, проведені Б. і С. Вебб, а також Ф. Енгельсом ("Становище робітничого класу в Англії"). Обґрунтування статусу соціографії як описового типу дослідження, тотожного емпіричній соціології в цілому, дав Ф. Тенніс.

Поряд з емпіричною соціологією праці, у якій акцент робився на дослідженні конкретних (емпіричних) соціальних фактів, з подальшим узагальненням цих знань, виникає і прикладна соціологія (Ф. Тенніс).

Прикладна соціологія (формальна, або "геометризована") починалася не з фактів, а з ідеалізованих абстракцій — ідеальних типів, абстрактних сутностей ("громада", "родові відносини", "дружба" та ін.), які, будучи своєрідними понятійними мірками, мали співвідноситися з реальністю. Звідси — й "прикладна соціологія", яка відрізняється від чистої (теоретичної) соціології тільки тим, що описує форми соціальних відносин не в спокої, а в динаміці. її методом є понятійна аналогія, а сферою застосування — людська історія. Таким чином, прикладна соціологія ідентична скоріше історичній соціології. Крім неї, виокремлювалася емпірична соціологія (соціографія), яка вивчає сучасний стан суспільства.

Варто зауважити, що подібне трактування прикладної соціології не прижилося в науці. Тепер її розуміють зовсім інакше, і в нинішньому трактуванні вона виникла приблизно в середині XX ст. Що стосується класичного періоду, то про прикладну соціологію треба говорити у відмінному від двох попередніх значенні. Воно досить умовно має на увазі скоріше експериментальну індустріальну соціологію.

Першими експериментаторами у сфері соціальних резервів і людського фактора на виробництві були так звані ранні наукові менеджери в Англії. їхня діяльність (XVIII— XIX ст.) припадає на період інтенсивного технічного переозброєння виробництва, можливості для якого відкрилися завдяки промисловому перевороту. Буржуазія як історично висхідний клас уособлювала собою ідею прогресу і була виразником антифеодальних устремлінь. Інтенсивне зростання промисловості й великих міст призвело до погіршення умов праці. Розвиток емпіричних досліджень (соціальна статистика), просвітительські теорії прогресу, розробка методологічних проблем політичної економії сприяли виникненню наукового підходу до організації праці та управління підприємством.

Однак уже наприкінці XIX ст. центр прикладної соціології, тобто практичного менеджменту, переміщається з Англії в Америку. Діяльність "ранніх наукових менеджерів" відображала епоху класичного капіталізму — панування середніх і дрібних підприємств, свободу ринкової конкуренції, університетські ідеали науки. На зміну йому приходить некласичний, або монополістичний, капіталізм, для якого характерні панування великих корпорацій, монополія на ринку, перетворення науки в безпосередню продуктивну силу. Виразником нового підходу до управління стали представники американського руху під назвою "науковий менеджмент". Видатним досягненням цього руху є відкриття моделі "економічної людини" і створення найефективнішої у світі системи наукової організації праці (Ф. У. Тейлор).

Загальновизнаним є розуміння "економічної людини" як такої, яка нібито не бачить у роботі іншого сенсу, як тільки одержати більше грошей. Проте, як показує докладніший аналіз моделі, у ній гроші не є ні головним, ні єдиним мотивом. Насправді звичайне збільшення зарплати "з'їдається" поганою організацією праці та сваволею адміністрації, варто робітникові сьогодні виробити більше, як завтра знизять розцінки і йому доведеться працювати більше за ту саму платню. Робітники, прекрасно знаючи це, почали застосовувати контрзброю — свідоме обмеження норми виробітку. В його основі лежить механізм групового тиску і блокування формальних норм за допомогою неформальних. Сьогодні феномен "роботи з прохолодцем" називається рестрикціонізмом (restriction — обмеження) і є одним із центральних питань соціології праці.

На основі глибокого вивчення соціально-економічної організації підприємства зроблено висновок, що техніко-організаційні нововведення не мають бути самоціллю. Було розроблено і впроваджено складну систему організаційних заходів — хронометраж, інструкційні картки, методи перенавчання робітників, планове бюро, збір соціальної інформації, нову структуру функціонального адміністрування. Ці заходи в сукупності могли гарантувати робітникові, що підвищення ним продуктивності праці не буде довільно знищене адміністрацією через зниження розцінок. Спочатку адміністрація повинна навчитися управляти по-новому, а потім уже вимагати сумлінної праці від працівників.

Поступово в теорії організації праці провідне місце стали займати людська поведінка і мотивація, а не технічні фактори. Тобто предмет дослідження мав ієрархічний вигляд і підкорявся певній логіці. Вивчення технічної будови верстата набагато легше, ніж дослідження роботи за цим верстатом, тобто трудової поведінки людини. Ще складнішим є вивчення мотивів, тому що психологічні закономірності допускають набагато більше відхилень, ніж закони матеріального світу. Різні галузі прикладного дослідження, таким чином, вибудовуються за ступенем ускладненості їхнього предмета: від руху машин (рівень технічного знання) через дію людини (рівень фізико-фізіологічного знання) до поведінки й мотивів (рівень соціально-психологічного знання).

Отже, класичний етап розвитку соціології праці характеризується розробкою і відкриттям основних наукових теорій, які не тільки послужили теоретичною базою виникнення і розвитку емпіричної і прикладної соціології праці, а й складають ядро, теоретичну основу розвитку соціології праці на сучасному етапі.