Спеціальні та галузеві соціології - Пилипенко В.Є - Релігійність

Природа релігійних почувань складна для пояснення, але значно простіша за проявом. Релігія завжди відігравала дуже активну політичну роль, була одним із провідних чинників державного життя. Доказом цього може бути дуже вимовна теза XV—XVII ст.: cuius regio, eius religio (чия влада, того віра), що, врешті, спричинило громадянські й міждержавні війни (напр., у Чехії з приводу гуситства, або скрізь по всій Європі на ґрунті антагонізму між католицизмом і реформацією).

У психології, соціології, релігієзнавстві індивідуальна і колективна релігійність розглядаються як складне явище, яке має декілька вимірів: релігійна віра, релігійний досвід, релігійна поведінка (діяльність). Соціолог Ч. Глок виділяє такі елементи системи релігійності: почуття та емоції, культову активність, вірування та переконання, знання та уявлення про світ, реалізація вищезгаданих елементів у повсякденному житті. Відповідно цим елементам (незалежно від віросповідання) існують емоційний, ритуальний, ідеологічний, інтелектуальний, поведінковий рівні.

Релігійна віра є різновидом віри взагалі. Функції релігії і церкви як інтегруючих інститутів, що об'єднують великі групи людей на основі спільних релігійних ідей і світоглядних позицій, спираються на здатність людини до віри/вірування. Будь-яка людина, має віру як "підставу сподіваного і доказ небаченого" з приводу священного або несвященного. Базовою ознакою релігії є віра як духовна і філософська категорія. Основними джерелами віри в людському житті виступають природні інстинкти. З давніх-давен людині притаманне відчуття того, що вона не єдина у Всесвіті. Сприйняття Всесвіту не обмежується біосферою, яка доступна для спостерігання людським оком. Ті фізичні реалії, які homo sapiens лише усвідомлює в силу своєї обмеженості, продовжують своє існування в інших вимірах, досягти яких людині можна через віру. Будь-хто бажає бачити себе безсмертним і не може змиритися з думкою про майбутню фізичну тлінність. Неможливо згуртувати людей у релігійні громади, якщо б не було психологічної здатності вірувати.

Релігійна віра виступає як особисте уявлення про сакральне, вплив божественного на особисте та соціальне життя, місце надприродного в системі цінностей. Віра має чотири компоненти: ментальний, емоційний, вольовий і поведінковий. По суті, релігійна віра не потребує емпіричної верифікації, обгрунтування чи підтвердження інструментами науки, яка своїм об'єктом дослідження завдячує досяжному для перевірки об'єктивному світу на відміну від надприродного. Спосіб відображення в релігійній вірі навколишнього світу (раціональний, логічний, чуттєвий та ін.) щільно пов'язаний з особливостями культури і свідомості певної нації. Так, на українську ментальність найкраще лягає кордоцентризм — розвиненість душевного (емоційно-чуттєвого) початку, потреба відчути серцем зв'язок із Богом та світом.

Людині притаманна потреба в цінностях, які б визначали абсолютну межу допустимого в повсякденному відношенні до людей, тварин, предметів, природних і надприродних явищ. Священне є невід'ємним атрибутом людської свідомості, оскільки людина завжди шукає щось позараціональне, що може стати авторитетним джерелом формування цінностей. Соціальний вплив соціальних ролей, норм і референтних груп (завдяки яким відбувається засвоєння колективних уявлень через традиції, діяльність церковних інституцій, систему виховання) є елементом процесу сакралізації життя та його виявів.

Із поняттям священного пов'язаний релігійний досвід, визначення якого є більшою мірою предметом філософії релігії. Адже осягнути й піддати емпіричній перевірці досвід містичного відчуття Бога як особи, так і групи неможливо. Безпосереднє осягнення і переживання зв'язку з надприродним становить релігійний досвід тільки тоді, коли підтверджується його значимість для особистості або групи згідно з їх світоглядною концепцією. Духовна сторона релігійної діяльності відтворюється в розробці релігійних ідей, систематизації та Інтерпретації догматів і вчення. Практичний бік стосується місіонерської діяльності окремих індивідів та груп, організаційної та управлінської діяльності релігійних об'єднань, громад, спільнот. Суто культова діяльність має форми релігійно спрямованих дій віруючих та символічних боготворчих актів - поклони, складання рук, молитви, обряди хрещення, вінчання, проповідь та ін.

Релігійність соціальної спільноти (особи) має зовнішній і внутрішній поведінковий вимір, і тому вимагає чітких внутрішніх й зовнішніх критеріїв їх проявів. Така дихотомічна модель є поширеною серед багатьох вчених-релігієзнавців і використовується в практиці прикладних досліджень. Методологічні і теоретичні проблеми соціологічного дослідження релігійності складають визначення таких показників як рівень релігійності, характер релігійності, стан релігійності, динаміка релігійності.