Країнознавство - Мальська М.П. - 5.1. Основні поняття

5.1. Основні поняття

Природні умови і природні ресурси будь-якої країни є, як правило, основною складовою потенціалу, що визначає можливості розвитку країни. Для їх комплексного країнознавчого дослідження застосовується стандартний план характеристики: рельєф, клімат, води, ґрунти, рослинність, тваринний світ, природні зони і т.д. Окрім загального об'єкта дослідження, комплексне країнознавство розглядає взаємозв'язки між цілісною природою, господарством і населенням.

Щоб визначити місце природних умов, ресурсів і природного середовища в країнознавстві, потрібно відштовхуватися від системи понять, пов'язаних зі сферою взаємодії суспільства і природи, основними серед яких є поняття " природа", " географічна оболонка", "географічне середовище суспільства", "природніресурси", "навколишнє середовище".

Природні ресурси - це компоненти природи, які на даному рівні розвитку продуктивних сил використовуються чи можуть використовуватися як засоби виробництва (предмети і засоби праці) і предмети споживання.

Природні ресурси можуть використовуватися:

- як засоби праці (земля, водні шляхи, вода для зрошення);

- як джерела енергії (паливні ресурси, енергія водних потоків, вітру);

- як сировина і матеріали (мінеральна сировина, лісові запаси, ресурси технологічної води);

- як предмети споживання (плоди диких рослин, промислова фауна, питна вода).

Природні ресурси класифікують:

- за критерієм природного генезису, виокремлюючи мінеральні, водні, земельні, біологічні, кліматичні ресурси;

- за способом використання, базуючись на політекономіч-ному розподілі ресурсів на джерела засобів виробництва і предметів споживання з наступною деталізацією.

За основним способом використання природи виокремлюють п'ять груп галузей і видів господарської діяльності: 1) галузі ресурсокористування - сільське, лісове, водне господарство і гідроенергетика, які використовують природу як засіб виробництва; 2) галузі видобувної промисловості, водоспоживання і промисли, які використовують природу як джерело готових предметів праці і споживання; 3) галузі обробної промисловості, інфраструктура, комунально-побутове господарство, які використовують природу для розміщення свого виробництва і складування відходів; 4) рекреація, галузі охорони здоров'я і видів спорту, життєдіяльність населення (особливо сільського), які використовують природу як умову проживання; 5) галузі дослідно-заповідного господарства, наука, які використовують природу як полігон для дослідження, для збереження її майбутнім поколінням.

5.2. Оцінка природних умов і ресурсів

Оцінка - це особлива форма відображення дійсності. Цінність - це місце об'єкта в суспільній практиці. У науці існують дескриптивні (описові) і оцінні дослідження. Дескриптивні наукові закони описують причинно-наслідкові зв'язки в природі і суспільстві, не оцінюючи їх. А оцінні дослідження дають характеристики, визначають, що є для людини добрим, поганим чи байдужим. В економічній і соціальній географії є як дескриптивні, так і оцінні міркування.

Отже, оцінка - це суб'єктивний образ об'єктивної реальності, тобто вона відображає взаємодію суб'єкта й об'єктивної реальності (об'єкта).

У науковій і практичній діяльності, пов'язаній з вирішенням соціальних і економічних проблем, важливу роль відіграє поняття вибору, яке формується на основі оцінок. Дати визначення таким поняттям, як природні умови, ресурси і середовище, можна тільки з урахуванням того, для кого чи для чого вони використовуються, отже, їх оцінка ґрунтується на знаннях як об'єкта (природи), так і суб'єкта.

У логіці оцінок виділяють чотири компоненти: суб'єкт; об'єкт;

характер; основа.

Розглянемо зв'язки між цими компонентами:

Суб'єкт-об'єкт. Залежно від завдань суспільної практики

виокремлюють такі системи оцінок:

1) природний комплекс - технічна система (технологічна оцінка);

2) природний комплекс - економіка (економічна оцінка);

3) природний комплекс - людина (медико-біологічні, соціально-екологічні, естетичні, рекреаційні оцінки).

Характер. Оцінки поділяються на абсолютні та порівняльні. Для формулювання перших вживають, наприклад, терміни "добрий", "поганий", а для формулювання порівняльних оцінок - "краще", "гірше".

Основа. Характеризує позицію (наукову основу), на якій базується оціночне міркування. Наприклад, до середини 50-х років ХХ ст. у дослідженнях природних умов і ресурсів були поширені натуралістичні оцінки. Заперечувалася правомірність грошової оцінки природних ресурсів, оскільки вважалося, що природа лежить за межами процесу праці та не є продуктом праці. Очевидно, що дарунки природи праці не потребують, але для їхньої обробки і збереження необхідні значні витрати праці. Тому і грошова оцінка природних ресурсів є можливою і необхідною.

На зміну натуралістичним оцінкам прийшли технологічні, згідно з якими, наприклад, ліс - це насамперед джерело деревини. Панування технологічних оцінок пояснюється тим, що в господарстві країни переважали технологічні, натуральні зв'язки, а вартісних відносин практично не було, не було і ринкових механізмів, здатних забезпечувати відносно раціональне використання природних ресурсів.

З ринковими відносинами та турботою про довгострокові наслідки використання природи набули поширення різні види економічних (вартісних) оцінок: 1) на основі обчислення ренти; 2) за вартістю відновлення природних ресурсів і природного середовища; 3) за обсягами витрат на дослідження, освоєння та експлуатацію.

Цінність природних ресурсів, як вважають екологи і деякі економісти, не збігається з категоріями вартості чи ціни. Вона повинна бути категорією історичною, пов'язаною із суспільними потребами, рівнем розвитку продуктивних сил, науково-технічним прогресом, виходити з стратегічних інтересів. Прихильники теорії адаптації підходять до проблеми ще більш радикально, вважаючи, що параметри планованого економічного зростання потрібно адаптувати до природи, з огляду на природну, у тому числі екологічну, ємність території, а не перетворювати природу відповідно до вимог цього зростання.