Філософія - Щерба С.П. - Тема 4. Філософія Нового часу

Охоплює період з XVII до кінця XIX ст. Це епоха новацій, масштабних змін та істотних зрушень у всіх сферах життєдіяльності людини.

У цей час з'являються змістовна, довершена та експериментально підтверджена наукова теорія - механіка Ісаака Ньютона та мистецтво в його сучасному розумінні (світське, автономне). Як літературний жанр народжуються романи, опери, сучасний театр, виникають національні академії, з'являються перші газети й часописи (зокрема, наукові), з'являється міський транспорт, архітектура масових забудов, промислова архітектура.

У духовний світ людини проникають ідеї прогресу, енергійного прагнення до майбутнього. Діяльність людей починають розглядати не як кругообіг подій, де немає ні початку, ні кінця, а в розвитку від примітивних до все більш досконалих форм. Італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668- 1744 рр.), французький вчений Анн Робер Жак Тюрго (1727-1781рр.), німецький філософи Іоганн Гердер (1744 - 1803 рр.) та інші досліджували ці проблеми. їхні ідеї про суспільний розвиток йшли від погляду на історію як на кругообіг трьох епох - (божественної, героїчної та людської) - до її тлумачення як нескінченного прогресу капіталістичного суспільства у Жана Аятуана Кондорсе (1743- 1794рр.).

Відбувались і інші відчутні зміни у розвитку філософії. Розширювався її діалог із різними науками. Вона зазнавала суттєвих внутрішніх диференціацій (розподілів): виникають національні та регіональні філософії, які тепер пишуться не єдиною церковною мовою, а національними мовами; формуються нові філософські дисципліни (гносеологія, антропологія, історія філософії, методологія та ін.). Ці розгалуження філософського знання вимагають нового рівня систематизації - утворюються різні "філософські системи", типові для даної епохи.

1. Методологія

Френсіс Бекон (1561 - 1626 рр.) у творах "Новий органон" та "Нова Атлантида" передбачив надзвичайно важливу роль науки в подальшому розвитку суспільства. Він вважав за необхідне розробити такий метод пізнання, який підніс би ефективність науки на якісно новий рівень.

Ф. Бекон запропонував свій метод продукування знань. Його кредо - не зупинятися на самих лише фактах, а слід їх узагальнювати; не користуватися тільки тим, що наявне. Він обстоював також дослідний шлях пізнання в науці, закликав опиратися на факти, експерименти. Був одним із засновників індуктивного методу пізнання.

Бекон вважав послідовно проведену індукцію методом, спроможним перевірити старі знання і набути нові істинні знання (інформацію) про природу. Мислитель виходить із принципового положення, що достовірне, істинне знання (істина) має опиратися на якнайбільшу кількість фактів. Важливу роль в цьому процесі він відводив правильній систематизації фактів, що унеможливлює надто поспішні висновки (сходження до найбільш загальних аксіом). Метод, згідно із задумом Бекона, повинен забезпечити послідовне, безперервне, поступове сходження від численних фактів до найзагальніших аксіом - найдостовірнішим істинам науки.

Індукція Бекона є вчення про методи, за допомогою котрих на підставі (наявності або відсутності) властивостей предметів, а також на основі змін в їх інтенсивності визначається відповідна і пов'язана з ними форма. Надійне визначення форм він розглядав як процес. На першому етапі дослідження в особливих "таблицях аналогій" дається огляд предметів, явищ природи, в котрих можна знайти ті властивості, які цікавлять того чи іншого вченого. На даній стадії дослідження важливо, щоб предмети мали хоча б деякі загальні властивості, відрізняючись між собою іншими рисами.

На другому етапі дослідження форм даних властивостей у природі полягало у переліковуванні прикладів, котрі подібні з предметами першої таблиці, але в яких не спостерігається властивість, яку ми шукаємо. Відсутність властивостей доводить відсутність форми, що фіксується у "таблиці відхилень". Але, оскільки, згідно з Беконом, властивість і форма тісно пов'язані: збільшення чи зменшення властивостей вказує на збільшення чи зменшення форм, зафіксувати цю динаміку можна за допомогою "таблиці ступенів або порівнянь".

Аналіз таблиці відхилень і таблиці степенів створює можливості для третього найважливішого етапу індуктивного аналізу - виключення тих із описаних властивостей предметів, котрі зустрічаються не у всіх об'єктів ("таблиця виключення")- Така таблиця (процедура) є умовою того, що дослідник впевнено наближається до досягнення загальної істини, а складання всіх таблиць забезпечує йому "перші жнива" - наукову гіпотезу про форму досліджуваних властивостей.

Індуктивна методологія Бекона не заперечує дедуктивного дослідження, що йде від аксіоми до експерименту, до фактів. У "Новому органоні" він зауважує, що тлумачення і відкриття істини в природі охоплює два різних шляхи розвитку знання.

Перший шлях - виведення або породження аксіом із досвіду;

другий шлях ~ виведення і здобуття нового досвіду із аксіом. Для деяких галузей знання (математика тощо), вважає мислитель, дедуктивний спосіб дослідження може відігравати величезну роль. Однак у загальній системі знань, здобутих людьми, на перше місце філософ висуває індукцію.

Загалом, оцінюючи індуктивний метод Бекона, слід додати, що для певного історичного ступеня розвитку науки він є необхідним і прогресивним, але, водночас, страждає на однобічність і обмеженість, а для нинішнього етапу немає ніяких підстав вважати його цілком достовірним.

Ця ж проблема хвилювала і Рене Декарта (1596- 1650 рр.), який у питанні про методи науки займав дещо іншу, в дечому - прямо протилежну позицію. Мислитель досліджує цю проблему в праці "Роздуми про метод для керування розумом і відшукування істини в науках". Постало методологічне завдання випрацювати (знайти) такий метод, такі принципи, які забезпечували б нам чітке й ясне, і головне - достовірне знання, забезпечували побудову дійсно наукової системи знання.

Р. Декарт сформулював чотири правила методу, що сприяють правильній роботі інтелекту.

Перше правило наголошує на тому, що за істину можна приймати лише те знання, яке виразне й самоочевидне. Це означає, що слід ретельно уникати поспішності і стереотипності. В свої судження включати лише те, що для розуму є чітким, конкретним і не породжує сумніву.

Друге правило вимагає ділити складне на складові елементи, доходити до найпростіших положень, які можна було б сприймати ясно й незаперечно. Цей шлях повинен призвести до двох висновків: а) внаслідок розчленування складного явища на частини отримуємо об'єкта пізнання, доступні емпіричному сприйняттю; б) дослідник має дійти до аксіом, з яких починається логічне пізнання. Декарт вважає, що частину завдання вирішити легше, ніж все завдання в цілому. Тому поступово, вирішаючи завдання частинами, дослідник створює підґрунтя для вирішення завдання. У цьому правилі виявляється вимога аналітичного розгляду наукових проблем.

Правило третє - скеровує на шлях пошуку складного через просте, коли "з найпростіших і найдоступніших речей повинні виводитися... сокровенні істини". Це правило вимагає впорядкувати мислення людини, допускаючи існування порядку навіть серед тих об'єктів, котрі не слідують один за одним.

І останнє, четверте правило - передбачає повний перелік усіх можливих варіантів, фактів для аналізу й отримання повних знань про предмет; тобто це означає, що до предметів пізнання треба підходити комплексно. Тільки, за такої умови, вважає Декарт, можна бути впевненим, що все, що відкрито наукою у цій галузі, враховано. Декарт щиро вірив, що там, де ці чотири правила враховуються, є всі передумови для відкриття істини, для знаходження достовірних джерел філософії.

Бенедикт Спіноза (1632 - 1677 рр.) вважав, що філософія Декарта набула би ще більшої стрункості та переконливості, якби була поєднана з необхідною для неї формою. Таку форму, здатну зробити філософію надійною, Б.Спіноза вбачав у так званому "геометричному методі" доведення, який він і застосував у своїх філософських працях, відійшовши врешті від Декарта і створивши власну філософську концепцію. У трактаті "Етика" він, розгортає свої міркування шляхом формування деяких аксіом, істинність яких засвідчена найвищою розумовою очевидністю. Аксіоми постають основою для теорем, а теореми доводяться з використанням деяких додаткових припущень та аксіом. Це дозволяє оцінювати Б.Спінозу як прихильника раціоналізму і, водночас, засвідчити його високий рівень та повноту досягнутого ним на той час теоретичного знання.